Україна не вмре, але для її населення
є загроза поглинання мігрантами з бідних країн
Єдиний порятунок від вимирання нації – навчитися з цим жити?
Це риторичне запитання не зі стелі звалилося на мою сиву голову. Воно виплило з розміркувань директора Інституту демографії та соціальних досліджень Національної академії наук академіка Елли Лібанової. Вичитав ще одну її мудрість: «Нас має бути не більше, ми маємо жити довше».
Можна погодитись із цим, але водночас читаю й іншу правду: «Є реальна загроза, що нас буде в недалекому майбутньому близько 30 мільйонів, потім 20… і нас можуть поглинути мігранти» Невеселий і такий прогноз від вчених демографів й соціологів: «Україна не буде пустелею. Питання в тому, хто житиме на цій землі».
Для такого гадання є реальні підстави. Найпершою назву ту, що розрахунки Організації Об’єднаних Націй вказали на ще одне національне «досягнення»: темпи скорочення населення України є одними із найшвидших у світі. Цей висновок підтвердили вчені вітчизняного Інституту демографії та соціальних досліджень. Доленосна для нації проблема загострюється з кожним роком. Нічим не підкріплене й новітнє гасло «… ми маємо жити довше», оскільки для цього відсутнє головне – державне піклування про тривалість здорового життя громадян, відсутність реальних державних програм стосовно здорового способу життя.
Може, для багатьох читачів стане дивним цей історичний факт, що «окупаційна» Україна була до 1960 року серед світових лідерів за тривалістю життя? Але тоді на нашій території успішно була проведена вакцинація від страшних епідемічних хвороб, організоване лікування інфекційних захворювань, масове впровадження холодильників у промисловості,торгівлі й побуті, високий рівень санепідемнагляду, розвиток фізкультури й спорту тощо. Цим шляхом пішов демократичний світ, він не змирився з негативною демографією.
Новітня історія пам’ятає ще один «шалений приріст тривалості життя, передусім чоловіків» – у 1986 році. За рік до цього в СРСР Михайло Горбачов видав документ про викорінення вживання алкоголю на робочих місцях. Але та недолуго організована боротьба з п’янством тривала недовго й не супроводжувалася іншими заходами. Сучасні ж демографи не вважають провалом для української нації навіть стрімке скорочення населення – мовляв, і в інших країнах це спостерігається, і без істерики.
З 1991 року поляків поменшало на один мільйон, але їх замінили не один мільйон українців, приїхали й інші мігранти. А хто замінить 10 мільйонів самих українців? На 1 січня 1993 року нас було 52 мільйони. Правда, кількість померлих перевищила кількість народжених вперше в 1991 році, але до 1994 року цю невелику різницю компенсували іммігранти, здебільшого з країн Середньої Азії. Потім все населення поїхало «на мінусі», і доїхало до світового рекорду з темпів скорочення. А наш сучасний партнер-дороговказ – Великобританія – навпаки наростила населення майже на стільки, на скільки поменшало громадян в Україні.
Такі ж «успіхи» й стосовно тривалості життя. За роки незалежності цей показник зріс на 1,3 роки в чоловіків і на 5,9 – у жінок. У світі відповідно на 19,7 – у чоловіків і 20,5 – у жінок. В Україні третина чоловіків працездатного віку не доживає до пенсії, у Швейцарії – 8 відсотків, Польщі – 18.
Думаючі демографи і соціальні дослідники не приховують правду: найголовніша проблема провальної демографії криється в бідності населення, у майновій нерівності, у занепаді вітчизняної економіки, у вимушеній заробітчанській міграції, у ганебній для суспільства якості життя більшості пенсіонерів, у провальній медицині. Соціологи порахували, що третина українського населення живе за межею бідності, а в ООН заявили, що близько 10 мільйонів українців недоїдають. Рятує націю набутий десятиліттями високий рівень пристосованості до несподіваних ситуацій, але це на перший випадок.
Незалежна влада, видно, вичитала в історії досвід більшовиків, тепер сама мітить «законодавчо» вимести все в тих бережливих, простолюдних українців, які не розраховують на державу, а живуть за своєю «конституцією»: «Грошей немає зовсім, треба йти міняти останню валюту». На ці рятівні «вузлики» поклали око владні «захисники народу», готуючи для свого «вірного електорату» новий геноцид.
Згадаймо з історії, як після сталінської боротьби з «ворогами народу» на початку війни з гітлерівською навалою нікому було командувати військами, а в тилу на виробництві репресованих і розкуркулених заміняли діти. Тепер з нашою демографією, замішаною на дебільній політиці, недалека та ситуація, коли нікому буде захищати Вітчизну, лікувати людей, охороняти правопорядок, працювати на бюджет та Пенсійний фонд. І це не нагнітання ситуації. Якщо в 1991 році людей працездатного віку було 30 мільйонів, то в 2020-му – на 5 мільйонів менше, насправді ж ця цифра може бути більшою, оскільки вже 20 років не проводили перепис населення. Тож зараз ніхто не знає статево-віковий його склад. До речі, на всю Європу тільки в Україні не проводився перепис населення у раунді 2010 року. Вітчизняні й зарубіжні непродажні економісти й політичні експерти б’ють тривогу у зв’язку з таким стрімким спадом народжуваності й старінням населення, погіршенням здоров’я нації, економічною нестабільністю, міграційними негативними процесами, відсутністю правдивого аналізу стану справ у демографії.
Більш чітка статистика з новонародженими й померлими. Так, у 1991 році народилося 631 тис. дітей, у 2019-му – 309 тис. Ще недавно на 100 померлих було більше 50 новонароджених, тепер на 100 померлих – 42 дитини. Шалений ріст смерті спостерігався з лютого цього року.
З цим теж треба просто «навчитися жити»? Але ж стають відомі причини провалів медичних реформ. Вкрай погано спрацювала нововведена служба сімейних лікарів. Ідея цієї служби запозичена в Британії, але там ці лікарі одержують високу зарплату, мають страховий та інші соціальні пакети, тож не тікають за кордон, і коли йдуть у відпустку – їх є ким замінити. А в нас що творилося й твориться? Скільки хворих залишається без вчасної медичної допомоги? А при коронавірусній інфекції це – летальний кінець. У селах літні люди не роблять тестів, переносять хворобу вдома, там і помирають. Багато смертей від серцево-судинних та інших поширених захворювань, бо решта медиків направлені на боротьбу з ковідом.
Знову ж, знаю про це не зі стелі, бо керую великим трудовим колективом, і ситуацію зважую щоденною кількістю звернень до мене з проханням про допомогу на лікування, і не тільки від ковіду. А працівників у нас майже півтори тисячі, допомагаємо й ветеранам та пайовикам землі – їх майже вісім тисяч. Серце щемить і від того, коли у виробничий сезон бачу потік до нас пенсіонерів, щоб підзаробити кілька тисяч, бо пенсії не вистачає для прожиття. За «мудрі» поради академічних вчених-демографів «навчитися з цим жити» хліба й ліків не купиш.
Моя національна ідея: не довіряти обіцянкам тих, хто дурить український народ, і не стояти осторонь боротьби з ними
Неодноразово чув від недолугих економістів й урядових посадовців про велике українське економічне досягнення: заробітчани пересилають родинам 15 мільярдів доларів на рік. А недавно вичитав і у вчених-демографів: вони проти того, щоб повернути в Україну три мільйони заробітчан. Мовляв, за кордоном вони заробляють і пересилають додому валюти більше, ніж країна одержує прямих іноземних інвестицій.
Ну хіба це не дебільність важкої форми, коли в дорослого розум 9-12-річної дитини? Хоча сучасна дитина може додуматися, що прислані заробітчанами долари йдуть передусім на життєві потреби рідних, і в магазинах вони купують здебільшого імпортну продукцію, в тому числі й сільськогосподарську. А працювали б ті три мільйони заробітчан в Україні, – на скільки б поповнили бюджет і Пенсійний фонд! До того ж, кожне їхнє робоче місце стимулювало б створення нових робочих місць в інших галузях. Заробітчанські ж «досягнення» можуть призвести взагалі до розвалу держави, якщо залишиться в ній величезна армія чиновників, пенсіонери й трохи дітей. Резерв робочої сили, як свідчить статистика, вичерпується безповоротно на очах. Хто формуватиме бюджет? Бюджетні «нахлібники» з їхніми європейськими апетитами? Чи довго світ терпітиме їхні простягнуті руки для нових і нових запозичень?
Правда, в Україні ще є що продавати. Он як сподіваються на дармові гроші з дикого земельного базару! Кожного дня оновлюють інформацію про збільшення оформлення угод продажу землі. А що з того має пересічний українець чи й державна казна? Та й чи були урядові сподівання реальними на одержання користі для суспільства від базару землі, адже владні структури не змогли встановити належний контроль за орендою землі, за «тіньовими» торгами прав на оренду землі власників паїв? На цьому держава і місцеві бюджети втрачали мільярди, але наживалися «тіньовики». Підозрюю, що не менший дерибан входить у свої права на земельному базарі. Наскільки ж поповнюватиметься додатково бюджет і зростатимуть можливості для зміцнення продовольчої безпеки нашої багатої на всі ресурси держави – інформація не для простолюду.
Втім, у вирішенні названих суспільно-державних проблем, в тому числі й з демографії, бачу участь не тільки президентської команди з її урядом, а й участь низових громад, зрештою, кожного українця. Передусім раз і назавжди треба сказати депутатам всіх рівнів, всім політикам і урядовцям, які приїжджають на зустріч з електоратом, наше категоричне: «Перестаньте нас дурити і не заливайте наші голови гарними обіцянками!!!» Бажано б нагадувати новим брехунам, на яких історичних смітниках опинилися старі брехуни.
Більш переконливою буде ця народна «національна ідея», коли якнайбільше нас покажуть своїм прикладом, що не збираємося навчатися жити й терпіти в правовому й економічному безладі, в безкінечній брехні керманичів і політиків. Всі можливості для цього в нас під ногами, в наших головах та руках.
З гордістю наводжу вкотре приклад нашого господарства: найбільше в окрузі створили робочих місць, житло для молодих родин будуємо, дороги ремонтуємо, бюджет і Пенсійний фонд найкраще поповнюємо, виробництво далі розвиваємо, оплату за земельні паї збільшуємо, допомогу на лікування надаємо, лікарні допомагаємо.
В Україні ми не одні такі, і в області є аграрники з соціально спрямованою економікою. Але чому депутати всіх рівнів, новоутворені громади не добиваються на своїх територіях поширення такого досвіду? В ньому закладені й питання вирішення проблем демографії, яка на Чернігівщині чи не найгірша. Далеко не серед лідерів наша область з питань розвитку місцевої економіки. Ми ж бачимо справну інформацію про те, що десь заасфальтували шматок дороги чи відремонтували місцевий соціальний об’єкт «за кошти президентської програми «Велике будівництво»», хоч ті кошти не президентські, а нами зароблені. І чи надовго вистачить «президентських» грошей, коли не розвиватиметься виробництво, не створюватимуться масово нові робочі місця?
Із пересланих заробітчанами 15 мільярдів доларів і долара не піде на «Велике будівництво», на лікування найбільш нужденним, на збільшення ганебних пенсій. І для тих, хто недоїдає, хто неспроможний заплатити за «європейську» комуналку й медицину, для збільшення дітонародження, продовження тривалості здорового життя громадян потрібні мільярди, зароблені в Україні. Але перед цим треба створити умови для роботи мільйонів заробітчан. Цією проблемою передусім має займатися уряд, але не повинні стояти осторонь і децентралізовані громади, адже не лише для розподілу бюджету і роздачі земель об’єднувалися в самостійні громади?
Чи багато бачимо інформації про успішне вирішення громадами питань розвитку місцевої економіки з новими робочими місцями, покращення і здешевлення медичної допомоги, будівництва житла для медиків, освітян, нужденних й багатодітних родин, здешевлення транспортного сполучення і побутових послуг, доступних продуктів на ринках і в закритій торгівельній мережі? Але ж цими питаннями займалися навіть царський і комуністичний режими.
Наша Бобровицька громада вважається багатою, але назвіть хоч один приклад, щоб вона займалася названими вище питаннями? І вона не одна така, за нею стоїть шеренга таких самих. Може, й тому, що й у діяльності центральної влади важко шукати позитивні приклади турботи про людину. Більше їх у таких аграрних виробництв, як наше. Але щоб запозичувати приклади розбудови, замість знань «таблиці ділення», треба мати совість, відповідальність, вміння і бажання робити добро людям, а не тільки собі. Тут уже слово за громадою, за суспільством, котрі полюбляють обирати як не антресольних, то європизованих лідерів, любителів продажної, брехливої й туалетної політики з відкритими дверима – чим більше насмердять, тим більше електорат очамріє, потім розчаровано руками розводить. Але ж ми варті нормального життя в нормальній країні!!! І це в наших руках!
Леонід ЯКОВИШИН, Герой України, генеральний директор ТОВ «Земля і воля», кандидат економічних наук, публіцист