Україна досі під гнітом «Золотої орди», але не монголо-татарської, а своєї – страшнішої
Очима пересічного українця
Недавно запитав мудрованого життям 70-річного чоловіка, котрий і досі фермерує на своєму гектарі землі, - що він має від проголошеної української незалежності?
- Он бачиш, ворота пофарбував під колір Українського прапора, і ніхто не лає мене за це, - сказав ніби й серйозно, але з неприхованим єхидним черв’ячком в куточку губ. – А ще моя душа краще сприймає мелодію Українського Гімну, ніж колишнього, від якого в ушах дзвеніло. Що ще?.. Відкрито можу гордитись, що я український патріот. На жаль, цього не можу сказати про тих, хто нами керував і керує. Вони гірші за чужинців…
Справді, чому за 23 роки незалежності так і не одержали своєї, народної влади? Пояснень можна найти багато, але пропоную зупинитись на одному: кожного разу на виборах обираємо не українську, а … окупаційну владу - як не від «східних друзів», так від «західних». І Українська держава незалежна лише на папері, а насправді й досі перебуває під гнітом «Золотої орди», але вже не татаро-монгольської, а своєї, набагато страшнішої. Лише одне конкретне порівняння.
У першій половині ХIIIстоліття кочова орда Батия окупувала частину українських князівств і наклала на них контрибуцію (стягнення) в розмірі 10 відсотків - майном і служінням українців у Батиєвому війську.
Незалежну Україну ніхто з чужоземців офіційно не загарбував і контрибуції не наклав, але тільки команда четвертого «українського» президента стягнула з України у свої кишені суму, що дорівнює ледь не половині внутрішнього валового продукту. І це далеко не повні підрахунки, бо й самі «рідні» загарбники, напевно, не зможуть все вкрадене порахувати.
У застосуванні «контрибуції» до своєї держави команду Януковича не можна назвати піонером, вона продовжувала і вдосконалювала справу своїх «попередників» аж з часів першого президента. Правда, на початку 90-х «патріотична» влада стягувала побори здебільшого майном – кораблями, літаками, заводами, а фінансові потоки з’явилися пізніше, але й від майна не відмовляються.
Знайдіть у світовій історії хоч один приклад накладення на завойовану державу контрибуції у таких здирницьких розмірах! Людяніше вчиняли навіть загарбники у своїх колоніях. То про яку незалежність говоримо в нашій рідній Україні? За 23 роки її так розграбували нами обрані «вожді», що збитки від другої світової війни можуть виявитися скромнішими. А отой дядько із села має від незалежності хіба що душевну радість від мелодії нового Гімну і 
кольору нового Прапора. Зате надзвичайно казкові багатства одержали кілька вітчизняно-окупаційних кланів, що періодично змінюють один одного біля державного корита. Для них незалежність теж«святе», але не для душі, як тому 70-річному селянинові, а для того, щоб незалежно від Росії чи Америки стягувати з України свою контрибуцію. Щоб не було так, як ще при Батию: залишав на загарбаних землях своїх намісників для стягнення данини і смертельно карав їх за крадіжку. У цьому план мало, що змінилося в сучасних залежних державах. Україна ж «запровадила» незалежність… «Ура!», «Ура!», «Ура!!!...».
Очима історії
Сучасні історики доводять, що не Золота орда східних кочівників розорила Київську Русь, її занепад наступив значно раніше, ніж появилось тут Батиєве військо. Кризою вражений був весь православний світ, в якому без загарбників один одного убивали, свої міста руйнували.
Від монголо-татар найбільше постраждало Чернігівське князівство, бо воно підтримувало тісні стосунки з «кровними» ворогами Батия – половцями. Захищав же Чернігів від навали лише прикордонний гарнізон Козельська, якому не допомогли ні сусідні князівства, ні «вірні» союзники.
Майже без ніякого опору захопили загарбники Київське князівство. На той час там не було князя, що міг би організувати захист «матері міст Русі». «Смотрящий» воєвода 
Данило Галицький віддавав Київ князю Михайлу Чернігівському, але той відмовився від цього трону. Згодом його і князя Михайла Тверського замучили в Золотій орді, їх «замовили» інші руські князі. З приходом на українські землі монголо-татар міжусобна боротьба місцевих «царків» загострилася, яскраво проявилося їхнє прагнення вислужитися перед загарбниками. Золота орда теж не була монолітною, тому в кращому становищі опинявся той князь, котрий вдало «робив ставку» на найбільш впливову «групіровку». Деякі історики доводять, що найкращий «нюх» у цьому мав князь Іван Калита, що «поставив» на мусульманську «партію» Золотої орди і не прогадав.
З тих часів минуло маже вісім століть. Якби наш предок русич раптом ожив, він здивувався б хіба що від наслідків індустріалізації, а в суспільно-державних відносинах мало б що нове побачив. Замість князівського чванства, тепер між партійне і між кланове, але ще з підступнішою продажністю і зрадою, з неймовірною зажерливістю і тупістю в державному управлінні. А від нинішнього рівня корупції і хабарництва підданий князя звалився б від серцевого нападу. А ми живемо, ще й пишаємось, коли наші вожді називають нас «джерелом» влади. І не хочемо помічати, що вони вкладають у «народний» термін. Насправді ж ми є джерелом їхньої контрибуції. А ще – живим щитом від будь-яких посягань на їхню владу. За це народу шлють гарні похвали і світлу пам'ять. І якщо в пограбуванні власної держави сучасні «князі» далеко переплюнули своїх «білокісткових» пращурів, то в питаннях захисту свого «князівства» не хочуть на них рівнятися. Давно стало «не модним», щоб «князі» особисто очолювали колони захисників. А вісім століть тому очолювали, і гинули разом з рядовими воїнами… Вони своїм життям несли відповідальність і за перемогу, і за поразку.
Це не мій висновок. Це сказав отой 70-річний дядько в кирзових чоботях на ногах і селянською мудрістю в голові. І добавив:
- Нинішнім «князькам» значно легше і простіше, ніж у Київській Русі, піднімати народ на боротьбу. Сів перед телекамерою, виголосив до сліз роздираючу серце патріотичну промову, кинув заклик про захист влади чи вітчизни, і «княжа» справа зроблена. Не треба ставати перед ворогами «лоб у лоб». От тільки я й без гарних закликів готовий іти захищати Вітчизну, якщо нависне загроза окупації. А чи здатні на такий подвиг наші Лідери? Сумніваюсь!...».
Не гарантую, що слово в слово передав розмову з українським фермером, бо не записував на диктофон. Та й патріотичний гнів його «приправлений» був такими словами, що без редагування не можна подавати на широку публіку. Зробив він і щирий комплімент новій владі за серозні заяви про боротьбу з корупцією, казнокрадством, дурістю у владі. Одне слово, за намагання стати справді народною владою, а не окупаційною, як було раніше. Він би і у вічі це сказав, але ті живі очі влади десь далеко заховані за телеекрани. Тільки з тих «ящиків» вони й народ «люблять». І не червоніють від здогадки про взаємну «любов».
Кажуть, історія повторюється. В Україні багато в чому вона не змінюється з часів Золотої Орди.
Григорій Войток
