У зону АТО він поїхав за власною заявою
- Анатолія забрали в першу мобілізацію, - розповідала Тамара Гаврилівна. – Строкову він служив у підрозділах зв’язку, тепер відновив свою військову спеціальність. Не дуже за нього переживали, коли був у Гончарівську, а потім – під Сумами. Навіть у п’ятиденну відпустку приїжджав, розповідав, що самі побут свій поліпшують, обладнали тимчасову баню. Солдатська кухня не досить високої якості, то беруть там продукти, добавляють свої, і варять на відкритому вогні дуже смачні страви. Якось навіть хвастонувся, мовляв, і дома не їв такої юшки, яку зварили з новим другом.
Недавно Тамара Гаврилівна їздила до матері, в Рівненську область. Старенька вона, ще й серце хворе, тому довго не казала їй, що внук у «гарячій» точці. Та треба ж було так трапитись, що син зателефонував пізнього вечора, коли дочка примостилася біля мами на дивані. Кинулась вийти з хати, але бабуся теж захотіла почути голос внука. А він встиг сказати лише кілька слів і, напевно, не зрозумів, що не тільки мама чує, випалив: «Все, подзвоню завтра, бо зараз посилили обстріл»
Тамара Гаврилівна й сама почула те далеке бухання, бо й раніше його чула в телефоні. Адже дзвонив син здебільшого в нічний час, коли там «гаряче». Допитувалася, чи вдається йому хоч трохи поспати? Казав, що спить, примощується під танком чи й десь в окопчику. Своїй хворій мамі про це не розповідала, нехай думає, що внук й досі під Сумами, навіть у бані миється і смачну їжу має. Тепер аж злякалася, коли побачила, як змінилася на обличчі мама-баба Катя. Воно ніби закам’яніло, потім залилося сльозами. Через хвилину-другу розпорядилася: повідомляти їй регулярно, як там Толя. А сама стала перед святим Образом.
Тамара Гаврилівна працює кухарем у дитячому садку Пісок. Зараз там йде підготовка до нового навчального року, дітки сидять вдома, тож для кухаря «викроїлось» кілька днів на поїздку в рідні краї. В їхньому районі про третю хвилю мобілізації знають тільки з газет і телебачення. На Рівненщину здебільшого багатодітні родини, батьків яких не призивають у армію. А молодь забрали ще перший раз.
У Пісках більше говорять про війну на сході. 
«Підігрів» ситуацію й позачерговий випуск Бобровицької районної газети «Наше життя», де детально розписані рекомендації на випадок агресії. На даний же час у зоні неоголошеної війни лише два воїни з Пісок – Анатолій Дорошенко і син Ніни Євенко – землячки Тамари Гаврилівни. Решта мобілізованих служать в більш безпечних місцях. Та немає жодної гарантії, що не сьогодні-завтра зміниться їхня дислокація.
- Ми спокійно, хоч і тривожно на серці, сприйняли повідомлення про відправлення нашого сина в «гарячу» точку, - підключився до розмови Володимир Васильович. – Адже не в наших силах це заборонити. Військова частина, де служить Анатолій, розташована на аеродромі під Луганськом. Це наша, українська територія. А от умови для воїнів не можна назвати «нашими». Ні води, ні нормального харчування. Вони що – у глибокому ворожому тилу?
- А я й не дивуюся, заговорила знову Тамара Гаврилівна. – У 2007 році Анатолій служив строкову у Феодосії. Після «дембеля» розповідав, як на польових кухнях їжу собі готовили, яка розхлябаність була в армії. І що то були за війська протиповітряної оборони, коли їм світло відключали на чергових установках. Найновіші генератори були розпродані, а давніші – стояли без акумуляторів. Ось звідки тягнеться розвал української армії!
Розповіла мати солдата й про те, як їздила в Семиполки, де Анатолій служив понадстрокову у полку зв’язку. Покликала в дорогу тривога, що затаїлася в материному серці, - син став зайве випивати. У військовій частині зрозуміла, в якому оточенні він був. Читати комусь мораль не стала, та й права такого не мала, але святу Біблію подарувала начальнику штабу. Невдовзі Анатолій перервав там свою службу.
Мати ж постійно за це молиться, вона дуже набожна християнка. І вірить у те, що Господь не допустить розвалу України чи смертельного її руйнування.
-В Україні багато вредних людей, - говорить вона. - А Бог найбільше любить саме вредних, наказує їх і облачає. Ми з його допомогою повинні все перетерпіти і перемогти. Але спочатку повинні прийняти в своє серце господнє вчення.
Боже, скільки пустопорожніх рішень, постанов, указів, ухвал,заходів, меморандумів і бозна скільки ще чогось приймають наші державники і політики, а дослухалися б вони до материнського серця і Господнього слова, то й Україна була б така, якою хочуть бачити більшість її синів і дочок . Без воєн і революцій, без зла і ненависті, без сліз печалі і спустошених сердець.
А тим, хто не може жити без мільярдів і насолоди від перемоги над іншими, хочу сказати словами самобутнього бобровицького поета Григорія Лишка:
Хоч ми по-різному живем,
Та по великому рахунку,
В одному напрямку пливем
І фініш – одного ґатунку.
Григорій Войток
