У всьому важливому – ми другорядний народ, в якого немає головного – почуття гідності.
Це не моя оцінка, а гірка правда, на яку намагався відкрити нам очі Олександр Довженко своїми записами в Щоденнику, датованими 2 липнем 1942 року. На жаль, вони були так засекречені, що тільки недавно стали доступними завдяки унікальному виданню державних архівних служб Росії і України. Прикро те читати, але для пробудження в людей отого головного – почуття гідності, кращими ліками, думаю, є гірка правда, а не постійна «солодка» брехня та «шароварне» самолюбування. Тож у даній моїй публікації спочатку пропоную ложку гірких ліків від Олександра Довженка:
«В чомусь самому дорогому і важливому ми, українці, безумовно, є народ другорядний, поганий і нікчемний. Ми дурний народ і невеликий. Ми народ «безцветний». Наша нелюбов один до одного, непошана, наша відсутність солідарності і взаємопідтримки, наше наплювательство на свою долю і долю своєї культури абсолютно разючі і, об’єктивно, абсолютно не викликаючи до себе ні в кого добрих почуттів, бо ми їх не заслуговуємо. Вся наша нечулість, трусіть- боягузництво, наше предательство і пилатстіо, і грубість, і дурість під час всієї історії возєднання Східної і Західної України є, по суті кажучи, цілковитим обвинувачельним актом, є чимось, чого історія не повинна нас простити, є чимось, за що людство повинно нас презирати, як щоб воно, людство, <ні> думало про нас.
У нас абсолютно нема правильного проектування себе в оточенні дійсності і в історії. У нас не державна, не народна психіка. У нас нема справжнього почуття гідності, і поняття особистої свободи існує у нас, як щось індивідуально-анархістичне, як почуття волі (звідси індивідуалізм і отаманство), а не як народно-державне розуміння (марксівське) свободи як усвідомленої необхідності. Ми – вічні парубки. А Україна – наша вічна вдова. Ми удовині діти».
Що ми справді такі – важко не погодитись
Як на мене, дивна ситуація: межуємо на 1400 кілометрів суходолу з країнами Європейського Союзу, вільно їздимо у всі куточки світу, географічно розташовані на європейському континенті, маємо найродючіші землі і багатющі надра, капіталістів своїх плодимо з космічною швидкістю, але в цивілізовану спільноту нас не приймають і невідомо, коли приймуть. Чи не через те, що ми не господарі на рідній землі, а «приймаки безрідні, громадяни продажні»?
Не згодні? Історія дала нам реальний, не кровопролитний шанс побудувати свою незалежну державу. Ми вже більше 20 років її будуємо, а кінця краю не видно. Скажете, неважні будівничі, заодно ще й казнокради? Але ми самі їх наймаємо шляхом голосування. Якби такі працювали на спорудженні власних будинків, то давно б загнали їх за чорні хмари. А в державному будівництві терпимо… Якими тільки поганими словами не обзиваємо їх, але терпимо. І Європа нам не приклад, де навіть з прем’єрів і президентів «голови летять» за якийсь одиничний негідний вчинок. Якби там управляли економікою і політикою так, як наші управляють, то їм не було б місця на всій планеті. І гнали б їх світ за очі передусім не прокурор чи поліцейський, а народ-виборець, вже потім була б робота і судді.
В Україні права виборців у деяких питаннях більші, ніж в окремих європейських країнах. Але там, навіть у тих, що не так давно відірвались від опіки колишнього СРСР, давно вже живуть по-людськи. І те життя ніхто їм не спускав з Місяця, вони самі його швидко розбудували. Ми ж не рухаємось вперед по шляху цивілізації, а рюмсаємо та ностальгію розмазуємо по обличчю, як сльози за покійником. Такий настрій у суспільстві «на руку» як «оновленим» комуністам, так і сучасним «демократам», незалежно від прапорів їхніх партій. Поки народ безпомічно скиглить, вони безперешкодно роблять своє.
Новітня риса, про яку Довженко не написав
Завдяки прем’єру Азарову та риса вже стала класичною: всі негаразди звалюй на «попєрєдніков». В чомусь Микола Янович має рацію, оскільки «поперєдніки» справді натворили багато дурниць, але їх давно вже немає при владі. Якби наше суспільство було не таким, як Довженко описав, то «наступники» не посміли б дурити нам голови і звалювати своє невміння чи не бажання ефективно працювати на когось іншого.
Навряд чи хто стане заперечувати те, що найбільшою проблемою України є відсутність належного порядку практично у всіх сферах - законотворчості, державному управлінні, економіці, політиці, культурному розвитку і побуті. Президент не наведе того порядку з київського кабінету, якщо в суспільстві не запрацює система самоочищення від непорядків. Хто повинен запустити ту систему? Звісно, багато хто скаже – Президент! Можна погодитись, але все ж більше тут ілюзії.
Он Президент невеличкої Грузії спробував самотужки побороти в державі корупцію і відірватися від впливу Росії. Що з того вийшло?.. Не здивуюсь, коли його незабаром за грати зачинять. І реально знайдуть за що! Бо наводити порядок однією «залізною» рукою не вдасться без порушень демократичних стандартів і навіть законів. 
Тому в цивілізованих державах порядок наводить передусім суспільство: своїм відповідальним ставленням на виборах і організованими акціями протестів, а ще – кожен починає із себе. Чи не найголовніша роль належить непродажним засобам масової інформації. Якщо на язики журналістів потрапляє чи то рядовий чиновник, чи прем’єр – ніхто й думати не стане звалювати щось на «попєрєдніков», бо тоді в суспільстві зчиниться такий галас, що куди тому прокурору з його законодавством!
А що в нас? А оте, що Довженко написав! При більшовиках були залякані, мовчали, один одного продавали. Тепер багато язиком плещемо, а «Васька слушаєт і кушаєт». Бо той Васька знає, що може відкупитися не тільки від «пред’яви» правоохоронців, а й від усього суспільства – варто лише гарно набрехати і кинути якусь «благодійність», як собаці кістку, щоб замовкла.
Загальнодержавний непорядок формується знизу
Вище я зупинявся на проблемах загальнодержавного характеру, але всі вони формуються знизу в результаті нашого «наплювательства» на свою долю, відсутності «народно-державного розуміння».
Скажіть, чи багато хто задумується над тим, навіщо витрачаються гроші на вибори депутатів районної ради? Чи, може, ми запитали хоч одного, що він робить у тій районній раді? Цей «народний» орган влади і при комуністах був формальним, але тоді практичними питаннями займався хоч виконком районної ради. А чим конкретним займається апарат нинішньої ради? Проводить на рік чотири сесії, на яких рішення приймаються здебільшого протокольно, без ніякого обговорення, не говорю вже про якусь дискусію? До речі, у штаті апарату районної ради є й радник голови районної ради, чого ніколи не було колись. Не зрозуміло, що він там радить?
Не вимагаємо звітів і від депутатів сільських та міських рад. Вони теж не перевантажені турботами про своїх виборців, але беруть участь у виділенні земельних ділянок, передачі комусь якогось майна… Інколи чуємо про корупціонерів з числа сільських і міських голів, а наші обранці завжди «пухнатенькі». Якщо вони самі не голосують за якісь корупційні рішення, то чому дозволяють, щоб те приймали без їхньої участі? У депутати силою їх ніхто не тягне, та й певні «бонуси» мають.
Хоча, що там говорити про безвідповідальних місцевих депутатів, коли в Україні набагато безвідповідальніші наші дуже дорогі «народні» депутати. Відразу вточню, що дорогі вони не для нашого серця, а для державного бюджету. Величезні гроші витрачаються на їхні вибори, ще більші – на їх утримання. А яка віддача?
Журналісти, можна сказати, на льоту підхопили президентський лозунг про покращення життя вже сьогодні, але чому не поспішають звертати увага на передвиборчі обіцянки народних депутатів? Якби їх виконали усі 450 народних обранців, то Україна мала б не тільки «президентське покращення», а справжній земний рай.
Якось я вже говорив, що до мене в кабінет заладив Бобровицький міський голова Володимир Якушко з проханнями, щоб допоміг грошима для ремонту доріг. Я йому пояснюю, що в нас не казначейство, а підприємство, яке виробляє продукцію, дає людям роботу, справно платить їм зарплату і бюджет наповнює великими відрахуваннями. А стосовно ремонту доріг – то справа державна, в тому числі і місцевих органів влади.
Але, виявляється, Київ не тільки не поспішає з виділенням коштів на ремонт доріг, а й гроші міської ради блокує на казначейському рахунку. Я порадив міському голові звернутися за допомогою до «впливового» народного депутата Миколи Рудьковського, за якого бобровичани дружно проголосували. А мер каже, що не може навіть додзвонитись в його приймальню, не говорячи вже про те, щоб потрапити на прийом. Виявляється, то він доступним був, коли йшов у депутати і обіцяв, що буде займатися й питаннями будівництва та ремонту доріг, що з Києва поверне бюджетні потоки до районів і сіл. Хто винен в тому, що Рудьковський не виконує своїх передвиборчих обіцянок? Президент чи Папа Римський?
Доходять до мене чутки, що дехто й мені пред’являє претензії, мовляв, транспорт «Землі і волі» найбільше розбиває дороги. Я вже якось говорив, що якби наші трактори не їздили по дорогах, то майже півтори тисячі людей залишилися б без роботи, а бюджет і Пенсійний фонд – без наший мільйонних відрахувань. А ще, напевно, мало хто знає, що наше господарство за рік закуповує пального для тракторів і автомашин на 35 мільйонів гривень. Згідно з новим законодавством з цієї суми 10 відсотків відраховується до бюджету саме для ремонту і будівництва доріг. Питати у районної адміністрації чи районної ради, де ті гроші – немає доцільності, оскільки вони насправді не органи влади, а звичайні статисти. Це теж – з нашої мовчазної згоди. Тому я звертаюся до головного лікаря районної лікарні Федора Тодоріка, Новобасанського сільського голови Володимира Левченка, директорів шкіл з Бобровиці, Кобижчі і Старого Бикова Віталія Ралка, Сергія Баняса і Ірини Тіги, настоятеля храму з Рудьківки отця Михаїла, а передусім до вірних помічників «великого благодійника» - Миколи Супруна і Валентини Ганжі з одним проханням: ви активно агітували за Рудьковського, отже не останні люди в його команді, то допоможіть місцевій владі достукатись до народного депутата не за його милостинею, а щоб хоча б дізнався, де поділись оті 3,5 мільйони гривень, які забрали з нашого господарства на ремонт доріг? І де діваються величезні «дорожні» суми, що закладені в ціну пального, яке купують інші власника транспортних засобів?
Проте виходить так, що ні агітатори, ні сам народний депутат не несуть відповідальності за передвиборчі обіцянки. І самі виборці, які голосували за даного депутата, теж - ніби не при ділі. Але ж то вони «купилися» на його благодійність і солодкі обіцянки. Нагадати вам, що обіцяв Рудьковський? Лише кілька фраз з його програми: «економічне процвітання регіону», «підтримка вітчизняного виробника», «забезпечення державної підтримки розвитку села», «забезпечення зайнятості населення», «зростання мінімальної зарплати не менше, ніж на 25% щороку», «повернення пенсійного віку», «дошкільні заклади в кожному населеному пункті», «створення належних умов для здобуття доступної, якісної освіти (всіх рівнів), «підвищення соціального статусу працівників медичної сфери», «недопущення скорочення медичних закладів» - і так далі, і тому подібне. Для кого і для чого це було обіцяно? Є й більш конкретні обіцянки: «реконструкція та будівництво якісних доріг», «забезпечення населення якісною питною водою» та інші.
Як Рудьковський допомагає з дорогами, ви самі бачите. До речі, ТОВ «Земля і воля», крім великого внеску на ремонт доріг, почало вже додатково їх ремонтувати за власні кошти і власною технікою. Хто їздить з Бобровиці в сторону Нової Басані, може порівняти якість нашого ремонту (на відрізку до Мирного) з тим, як латає дірки дорожня служба. Будемо рятувати дорогу і в Кобижчі. Але над Бобровицею реально висить загроза забезпечення питною водою – не фінансується завершення реконструкції водогону.. Що, й тут нашому господарству братися за її усунення, виконувати програму депутата ?
Я детально зупинився на окремих обіцянках Рудьковського, бо їх невиконання напряму стосуються району, де живе і працює очолюваний мною великий колектив. Але, переконаний, така ж картина з виконанням передвиборчих обіцянок по інших депутатах. Напевно, це розуміє і другий наш відомий депутат – Іван Куровський. Тепер він виїжджає до виборців, коли треба попіаритись благодійністю, тільки в парі з Ляшком, який своїм «безкостим» язиком відіб’ється від будь-якої претензії. Чим не «райське» життя? Он багато «новобранців» парламенту уже мріють про нові квартири в елітному будинку, що планують побудувати для двох сотень «безхатніх» слуг народу. Може, на це й гроші збирають, які повинні б спрямовуватись на ремонт доріг? До речі, наш Рудьковський також числиться безхатченком.
Ні, не в усьому правий Довженко в оцінці українців. Бобровичани із сусідами спочатку влаштували безробітного Рудьковського на роботу у Верховну Раду, а тепер, дивись, ще й квартирку куплять йому за кілька мільйонів «зелених» у центрі Києва.
І все таки, напевно, правильно писав Олександр Петрович: «Ми дурний народ…». З нас глузують отими гарними обіцянками і подачками, а ми ліземо до них навкарачки, щоб руки ( а, може, й інше місце) лизнути. І не хочемо зрозуміти, що всі наші біди, жебрацьке і безпорадне становище нашої «незалежної»України – то все від нас самих. Бо ні Євросоюз, ні Америка не приїдуть примушувати наших обранців і чиновників усіх рівнів (від села до Києва) виконувати справно свої обов’язки і обіцяне.
Добре відомі й механізми того примусу. Найголовніший – не голосувати за тих, хто вже був у парламенті і нічого не зробив для поліпшення ситуації в державі. Це стане повчальним уроком для нових обранців. Наступний механізм – не забувати, що наобіцяв наш депутат. Важко до нього добратися? Але біля нас живуть ті, хто за нього горло драв, звісно, не безплатно, всім голови дурив, розповідаючи, як люди заживуть, коли оберуть депутатом саме їхнього кандидата. І, знаєте, дехто з команди Рудьковського справді краще зажив після виборів, але цього не відчули тисячі обманутих виборців. То чому повинні стояти осторонь відповідальності ті, хто активно допомагав депутату пролізти в парламент? Та під їхніми ногами трава повинна горіти аж поки вони самі не достукаються до свого патрона і не нагадають йому про обіцяне перед виборами!
В ході останньої виборчої кампанії активні захисники згаданих і не згаданих тут депутатів звинувачували мене в тому, що я «нападав» на їхніх висуванців. Але я ні до кого не ліз в бізнес чи в приватне життя. Мої претензії стосувалися лише їхньої роботи, а точніше – бездіяльності, у парламенті. Вони раніше купували депутатський мандат за «благодійність» і на останніх виборах це робили. Пройшли туди – і знову тільки язиками тріпаються. А корупція, хабарництво, бюрократія ще більше стискають за горло наше «безхребетне» суспільство.
По Бобровиці давно б стільки не гуркотіли трактори нашого господарства, якби нам не ставили бюрократично-хабарницькі перепони на спорудженні залізничної колії. Ми хочемо розширити виробничу базу, створити нові види виробництва, але придумані численні погодження не просто гальмують ті процеси, а взагалі їх зупиняють, щоб видавити з нас якнайбільшого хабара. І я повинен сидіти і мовчки спостерігати за бездіяльністю тих, хто повинен допомагати суспільству хоча б зменшити оті негативні явища? Мовчати, коли саме суспільство не тільки не бореться з тим злом, а ще сприяє розвитку, обираючи у владу бездіяльних депутатів?
Я не придумую нового велосипеда, всі цивілізовані країни живуть під активним громадським контролем за діями всіх представників влади і членів їхніх команд. А в Україні – суцільна безконтрольність, отже й безвідповідальність. Бо в нас «не державна, не національна, не народна психіка». «Ми удовині діти», - як писав Великий Довженко.
Леонід Яковишин
Герой України, генеральний директор ТОВ «Земля і воля».
