У перший день війни Бобровицю бомбили, а на 73-й – окупували

Очевидцю тих страшних подій Петру Антоновичу Буряку початок німецької окупації запам’ятався страшними вибухами авіаційних бомб в районі залізничної станції Бобровиці. Тоді він жив з батьками в Марківцях, що рукою подати до місця бомбардування.

- В ніч на «чорний» день я був з рідними у Макарівці на проводах у армію рідного дядька по матері Василя Дзигуна, - згадує старожил. – Це ще ближче до Бобровиці. За північ пішли додому, а згодом повернулись, але не догулювати, а проводити першого родича вже на війну. Батьки  плакали, а він жартував про груди в хрестах. До речі, так і вийшло: всю війну пройшов розвідником, до старшого лейтенанта дослужився, нагороджений п’ятьма орденами. А от два його брати, що пізніше пішли на війну, не повернулися додому.

Петру в 1941-му виповнилось було лише 14. З однолітками шкодували, що без них Червона Армія розіб’є окупантів, може,  і у вічі їх не побачать. І так переймалися цими думками, що до якоїсь роботи руки не лежали. Мати попросила Петра сходити на розбомблену хлібну базу, звідки люди потоком несли сіль, так він ні в яку, мовляв, не цього…

Не побігли з батьком розтягувати й залишки  колгоспного майна, розраховували на швидкий кінець війни. «Прозріли», коли додому насилу приплентався старший син Яків, як потім пояснив, - з під Бахмача, куди вони догнали колгоспну череду корів і телят. Там  шлях їм перегородили німецькі десантники. Худобу забрали, а погоничів відпустили на всі чотири сторони.

Отоді й погодилася родина Буряків забрати жеребця з колгоспної стайні, про що їх благав голова сільради Іван Дудар. Бо ніхто не хотів водитися з цим конем, розібрали тільки тяглових. Проворні юнаки Яків і Петро, з батьковою допомогою, приборкали й жеребця. Перед початком трудового дня добряче обкатували норовисту худобину, після чого  він уже не трощив голоблі, смиренно тягнув підводу-однокінку.

Та не довго самостійно господарювали,  у вересні привалили окупанти. Багато їх наїхало в Бобровицю, в Марківцях – здебільшого проїздом.

- До кінця 41-го і майже половину 42-го у житті нашого села майже нічого не змінилося, - продовжує згадувати ветеран.  – Хіба що, голова сільради став називатися старостою. Колгосп перейменували в  громадське господарство з місцевим керівництвом.  За робото в ньому, та ще в сусідніх селах Рудьківка і Сухиня, наглядав німець, без канчука. Свої бригадири бували зліші. О шостій ранку він кінною бричкою приїздив  у поле, де вже робота повинна кипіти. Невдоволення селян виникло після того, як почали забирати худобу для потреб армії рейха. А згодом – і перші розстріли.

Очевидець доводить, що першу каральну операцію в їхньому селі організували свої, які  «накапали» на інших своїх. Забрали в Ніжин старосту, секретаря і ще п’ятьох активістів. Там їх  розстріляли. Озвіріли окупанти після активізації партизанів, а особливо, коли демонстративно  вбили поліцая Терещенка,  тоді спалили біля 20 хат з розстріляними господарями.

У 1943 році Петро Буряк потрапив до списку молоді для відправлення на роботу в Німеччину. Формували групу в Бобровиці, біля комендатури, що розташовувалась у приміщеннях школи, на пагорбі. До війни там навчався у восьмому класі і Петро. У перший день збору трудових невільників він побачив на воротах табору, загородженого колючим дротом, знайомого вартового, котрий і випустив земляка. Та недалеко відійшов, патрулі затримали і повернули в табір. А наступного дня  Петра замінив старший брат Яків, він і в Німеччину поїхав. Потім розповідав, що працював у хорошій німецькій родині.

Менший брат пережив окупацію, в січні 1944 року його призвали до війська і відправили на Далекій Схід. Ніс службу і детально вивчав мінерну справу. Воював з японцями і майже три роки  був у Північній Кореї. Додому повернувся в 1950 році. Обзавівся родиною, побудував будинок у Бобровиці, де й зараз мешкає. Йому вже 88 років, але ще тупає по господарству. Про війну згадує на прохання рідних. Для журналістів - це перша розповідь. Не про героїзм, а невеличкий епізод із страшної трагедії нашого народу.

Відтоді минуло 73 роки, не кожна людина стільки живе на землі, а оті страшні вибухи у перші дні війни й досі кувалдою стукають у добряче посивілій голові.  За тією «канонадою» – десятки мільйонів загиблих людей, серед яких є рідні, друзі, односельці  вцілілого свідка кривавої м’ясорубки і нелюдського відчаю.

- Не думав, що доживу до тих днів, коли знову гинутимуть наші люди,- зі сльозами на очах промовляє катований страшними випробуваннями чоловік.  – Моє покоління за неповні чотири роки здолало найстрашнішого звіра, а наші наступники не здатні за 23 роки розбудувати нормальну незалежну державу. Вам ще революції, війни подавай!… Тільки ті, хто все це заколочує, не йдуть під кулі… Та кров на їхніх руках  не змиють ні їхні «золоті» діти, ні  внуки-правнуки, ні історія…

І дідусь по-справжньому заплакав.  А як плачуть  батьки, чиї діти гинуть практично кожного дня?!.. Невже хто думає, що ті гіркі сльози можуть безкарно литися?

Розроблено ТОВ "СОТА ЛАБС"