У перший день війни Бобровицю бомбили, а на 73-й – окупували
- В ніч на «чорний» день я був з рідними у Макарівці на проводах у армію рідного дядька по матері Василя Дзигуна, - згадує старожил. – Це ще ближче до Бобровиці. За північ пішли додому, а згодом повернулись, але не догулювати, а проводити першого родича вже на війну. Батьки плакали, а він жартував про груди в хрестах. До речі, так і вийшло: всю війну пройшов розвідником, до старшого лейтенанта дослужився, нагороджений п’ятьма орденами. А от два його брати, що пізніше пішли на війну, не повернулися додому.
Петру в 1941-му виповнилось було лише 14. З однолітками шкодували, що без них Червона Армія розіб’є окупантів, може, і у вічі їх не побачать. І так переймалися цими думками, що до якоїсь роботи руки не лежали. Мати попросила Петра сходити на розбомблену хлібну базу, звідки люди потоком несли сіль, так він ні в яку, мовляв, не цього…
Не побігли з батьком розтягувати й залишки колгоспного майна, розраховували на швидкий кінець війни. «Прозріли», коли додому насилу приплентався старший син Яків, як потім пояснив, - з під Бахмача, куди вони догнали колгоспну череду корів і телят. Там шлях їм перегородили німецькі десантники. Худобу забрали, а погоничів відпустили на всі чотири сторони.
Отоді й погодилася родина Буряків забрати жеребця з колгоспної стайні, про що їх благав голова сільради Іван Дудар. Бо ніхто не хотів водитися з цим конем, розібрали тільки тяглових. Проворні юнаки Яків і Петро, з батьковою допомогою, приборкали й жеребця. Перед початком трудового дня добряче обкатували норовисту худобину, після чого він уже не трощив голоблі, смиренно тягнув підводу-однокінку.
- До кінця 41-го і майже половину 42-го у житті нашого села майже нічого не змінилося, - продовжує згадувати ветеран. – Хіба що, голова сільради став називатися старостою. Колгосп перейменували в громадське господарство з місцевим керівництвом. За робото в ньому, та ще в сусідніх селах Рудьківка і Сухиня, наглядав німець, без канчука. Свої бригадири бували зліші. О шостій ранку він кінною бричкою приїздив у поле, де вже робота повинна кипіти. Невдоволення селян виникло після того, як почали забирати худобу для потреб армії рейха. А згодом – і перші розстріли.
Менший брат пережив окупацію, в січні 1944 року його призвали до війська і відправили на Далекій Схід. Ніс службу і детально вивчав мінерну справу. 
Відтоді минуло 73 роки, не кожна людина стільки живе на землі, а оті страшні вибухи у перші дні війни й досі кувалдою стукають у добряче посивілій голові. За тією «канонадою» – десятки мільйонів загиблих людей, серед яких є рідні, друзі, односельці вцілілого свідка кривавої м’ясорубки і нелюдського відчаю.
І дідусь по-справжньому заплакав. А як плачуть батьки, чиї діти гинуть практично кожного дня?!.. Невже хто думає, що ті гіркі сльози можуть безкарно литися?
