У минулому, як у дзеркалі, - сучасне

 

Кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, уродженець Талалаївського району на Чернігівщині Іван Забіяка презентував у Прилуках своє нове наукове видання, монографію «Епістолярна спадщина Василя Горленка».

 

Проходило представлення книги у приміщенні районної бібліотеки в колі справжніх шанувальників літературної спадщини України, місцевих істориків і письменників. Були й представники преси, але не від головних ЗМІ Прилук, не говорячи вже про область. І це не дивно, оскільки презентація книги «не розкрученого» автора вважається подією малозначимою, це вам не  «надзвичайна», приїзд нардепа   чи щось нове з в’язниці, де перебуває Тимошенко. Хоча, якщо серйозно вдуматись, то саме на таких ось заходах піднімаються проблеми суспільства набагато глибші і важливіші, ніж, скажімо,  на зустрічах з обранцями і найгучніших акціях протесту. Бо що там передусім чуємо: нові обіцянки або «Геть нинішню владу!». Але й старі обіцянки ще не виконані, і була вже й інша влада – «найдемократичніша». А що покращилось від неї для пересічного українця? І чи добавилось порядку в державі? Чи корупцію було викоренено? Чи, може, зловживань не було?

Так, до нинішньої влади багато претензій, але чи буде їх менше до нової влади? На це запитання не знайдете відповіді навіть у широкомасштабній акції «Вставай, Україно!», бо й вона спрямована на боротьбу передусім за владу, а не за долю України. Про останнє йде мова на ось таких негучних презентаціях українських книг.

 

Навіщо писати про минуле?

 

Історик і журналіст Іван Забіяка  у своїй монографії «витягнув» із забуття творчо обдарованого патріота України, фольклориста, літературного критика, збирача національних старожитностей Василя Горленка, життєвий і творчих шлях якого може послужити прикладом багатьом сучасникам. А ще це – історія українського поміщика, невеликого землевласника (мав 300 десятин ), якого знищили селяни, котрим він багато допомагав.

Перша презентація книги відбулась у рідному районі Івана Забіяки – Талалаївському, звідки родом і герой твору Василь Горленко. Тоді один з учасників літературного заходу запитав Івана Михайловича з неприхованою злобою, мовляв, навіщо писати про минуле, коли тепер  багато гострих проблем. Автор книги спокійно пояснив значення Горленка в збереженні  української старовини, що дуже важливо для наступних поколінь. Але його найбільше занепокоїв той факт, що людина, яка вважає себе сучасним патріотом, не бачить очевидного: у минулому, як у дзеркалі, - відображаються теперішні суспільні болячки, які не лікуємо, не вчимося на них, а «замітинговуємо», язиками заплюскаємо і передаємо від однієї влади до іншої впродовж тривалого періоду життя. І не задумуємося над пророчими застереженнями українських геніїв слова.

На презентації книги Іван Забіяка говорив не стільки про її зміст, як звертав увагу присутніх на глобальні проблеми суспільства, на які вказував і його герой – Василь Горленко, й інші літератори минулих століть:

- Великий український письменник Панас Мирний, з яким багато листувався Горленко, серцем відчув трагедію України і передав свою тривогу наступним поколінням через образ  повії з однойменного роману, - запрошував до роздумів автор нової книги. – А згадаймо Шевченка: «Моя Україно! За що тебе сплюндровано, за що, мамо, гинеш». Його серце розривалось, що «її окрадену згублять». І не якісь там царі чи президенти, а «Гірше ляха свої діти її розпинають».

Чи можна сказати, що це не про наш час, що це вже історія? І що Володимир Сосюра писав не про сучасну Україну: «Така прекрасна й, мов на гріх, ти плодиш землю байстрюками – багном і гноєм для других»?

Наш земляк Василь Горленко не був таким відомим, як Панас Мирний, Тарас Шевченко, Володимир Сосюра… Але його творчий доробок, його життєве кредо не втратили і, напевно, ніколи не втратять актуальності. «Не повірите, - писав він іншому збирачу національних цінностей Федору Камінському, - як відрадно у наш продажний, підлий час знати і бачити, що є ще ідеалізм, життя для кращих інтересів, безкорислива самопожертва. Мене тільки це примиряє із життям».

Цікаво, чи пройметься колись такими почуттями отой «патріот» з Талалаївки? Чи зрозумілі вони іншим сучасним «патріотам» і «зіркам»-політикам? І чи здатні вони на «дріб’язковий» вчинок: щоб погасити борги селян перед казною, Горленко їздив до Петербургу заробляти для цього гроші на журналістській ниві?

А чи не про сучасний український парламент писав він у далекому 1886 роді в листі до редактора журналу «Київська старина» Ф. Лебединцева? У своїй книзі Іван Забіяка цитує уривки: «Завтра знову треба їхати в Прилуку, куди кличе обов’язок громадянина (земські збори). На зборах знову примушений буду записувати нісенітниці, які вивергатимуть пп дворянами (в якості секретаря)».

У жовтні того ж року він бере участь у губернських земських зборах як гласний від Прилуцького повіту. У черговому листі до Лебединцева описує переддень виборів нового складу, «як кругом мене снують гласні й інтригують по групах на користь виборів тієї чи іншої особи». Для нього дворянські збори не що інше, як «стовпище дикунів, більше 300 душ, повбирані в дворянські мундири… Все взагалі справляло нестерпне враження гнилі й тління. Але, на жаль, не так-то швидко догниває цей труп».

Видно, він догнивав аж до 1917 року і спричинив  дві революції. Що після них? Море крові і новий «владний труп», що по новому «гнив» до 1991 року. Далі – безкровні революції, і вже не дворянські, а олігархічні збори, які Горленко, напевно, теж назвав би «стовпищем дикунів», але більш брехливих і безвідповідальних перед суспільством. А ще б він міг сказати їм, як писав свого часу О. Лазаревському: «… треба не говорити, а робити – і тоді справа може показати від чого може бути більше користі».

 

Він і говорив, але більше діяв

 

Сам Горленко теж багато говорив, але це була здебільшого розмова у вигляді ділового листування переважно з відомими письменниками, публіцистами, істориками, етнографами, збирачами старовини, видавцями. Дослідник його творчості Іван Забіяка виявив 127 кореспондентів, з якими листувався Василь Петрович. Були й листи з радісними повідомленнями. Скажімо, в 1888 році написав Панасу Мирному про те, що завершене укомплектування київського літературного збірника «Лівобережжя», що може вийти до кінця осені. Водночас підкреслив: «Малоросійських книг за цей час ніяких не виходило». Головна причина – цензура.

Нині така практично відсутня стосовно українських книг. Але чи багато їх пишеться, передусім таких, за якими б читачі ганялися, і щоб ті книги справді виховували суспільство прикладами кращих українських традицій.

Звісно, боротися за українську мову, за все українське простіше на мітингах. Але, скажімо, чого конкретного добилися отією акцією голодування під Українським домом? Чи «мовними» протестами у Верховній Раді?  А от Горленко, не маючи ні влади, ні мільйонів, протягом чверті віку підтримував вихід  журналу «Київська старовина». Варто ще раз наголосити: і це в умовах царської цензури!

 У своїй новій книзі Іван Забіяка пише: «Патріотизм В.Горленка щодо журналу проявлявся не лише у відмові від гонорару. Він систематично (навіть після остаточного переїзду 1898 р. до Петербурга) стежив за виходом журналу, був багато років консультантом з питань фольклору та етнографії, малярства та художньої літератури, редагував матеріали, які представляли наукову цінність, або були написані не досить вправною рукою. Коли наставали для журналу скрутні часи – падав тираж, не було коштів на оплату за друк, на гонорар та інші виплати – В.Горленко писав листи в інстанції різних установ, до начальників закладів із проханням , щоб вони замовили журнал для своїх бібліотек. Шукав нових меценатів, таким чином сприяючи і даючи можливість журналу жити. І це йому до певної міри вдавалося».

Першим публікатором прозових творів Тараса Шевченка в Україні був також Горленко. Він багато зробив для популяризації творів Куліша, інших українських письменників. Водночас йому дісталося від співвітчизників за співробітництво з російськими виданнями, зокрема з газетою «Новое время». Хоча  він нічого такого проти українського не писав, а на проживання мусив же десь заробляти. Доходів з 300 десятин землі, розданих в оренду бідним селянам, не було. Навпаки, він ще допомагав селянам з отих заробітків у столичних російських виданнях. А вмів заробляти тільки пером.

За царизму чесне ім’я Василя Горленка захищали його численні друзі, такі, як і він, патріоти України. За радянської влади науково-культурологічного діяча занесли в список «ворожої буржуазії». Але саме ось такі люди, відмовляючись від багато чого особистого, й закладали основу для створення нинішньої української держави. Але справжньою, незалежною державою Україна стане, напевно, лише тоді, коли звірюватимемо свої кроки з діяльністю національних пророків і патріотів, а не сучасних політичних горлопанів і брехунів. Василь Горленко підкреслював: «Сам народ є кращий пам’ятник свого минулого життя». От якби серйозно задумались над цим усі – від президента країни, до кожного пересічного її громадянина. Який пам’ятник залишить кожен  після себе? Що скажуть  про нас через 10 років, через століття?… Може дехто відповість, мовляв, ми вже не почуємо, що тоді говоритимуть про нас? А як почуватимуться вони – наші нащадки? Пишатимуться чи сердечний біль відчуватимуть?

 

Григорій Войток       

       

 

 

                                                                                    

 

Розроблено ТОВ "СОТА ЛАБС"