У кожної влади є своя політична археологія
І нехай кожний з нас пам’ятає, що коли він бореться за народ, то мусить дбати за весь народ, щоб цілий народ не загинув через його необачність. Вперед! Бо нам ні на кого надіятися.
Микола Міхновський , ідеолог державної самостійності України
Європейці заклопотані виробництвом, а українці – самоїдством.
Німеччина, Італія, Іспанія після закінчення Другої світової війни раз, і, здається, назавжди «відхрестилися» від державної фашистської ідеології, зрівняли всіх борців «за» і «проти» її, примирили, щоб дружно накинутися на після воєнну відбудову і подальшу розбудову своїх держав. Їхній успіх на цьому шляху очевидний.
На території після воєнної України була зовсім інша політична ситуація, ніж у названих державах, але вона різко змінилася в 1991 році. Та незмінним, навіть дуже загостреним, залишилося суспільне лихо, на яке вказував український письменник, 
автор роману «Собор», від якого занепокоїлась навіть Москва і гнівно засудила твір, - Олесь Гончар: «Найбільшим лихом для України є національне самоїдство. Нема ненависті лютішої, ніж та, що виникає між самими українцями».
Першу найлютішу машину національного самоїдства запустив Ленін після жовтневого перевороту, поділивши українців на «червоних» і «білих». Потім її вдосконалив Сталін, і українці ділилися на вірних справі революції і ворогів народу. Причому, більшовицький диктатор придумав такий механізм, що народні маси самі виявляли «ворогів», а репресивні органи лише вироки оголошували і їх виконували. Вся величезна «червона імперія» була цим зайнята, і не задумувалася над причинами голодомору та лютої колгоспної кріпаччини. Злиденність людей списувалася на «ворогів народу» і злочинні прояви світового імперіалізму.Поділ українців на бандерівців і москалів придумали радянські і повстанські ідеологи, не відмовились від цієї «козирної карти» й «незалежники». 
Он як успішно пограли нею свободовці на виборах 2012 року! А потім загралися й програли, бо на арену вийшли більш помірковані земляки і більш горлаті радикали. Вони, а також інші «патріотичні» сили, запустили новий поділ українців: на патріотів і про путінців, сепаратистів. І вже ніхто не задумується над причинами виникнення того східного сепаратизму, анексії Криму, чому «найпатріотичніші» помаранчеві так керували Україною, що люди швидко зневірилися в них і проголосували за Януковича?..
Втім, ставити запитання «Чому?» недоречно, бо «демократичні ляльководи» давно визначили єдиного ворога всіх українських бід – Путіна. А от хто і як впустив його в наш «город» – про це не смій говорити, бо люструють. Правда, про одного винного можеш кричати вдень і вночі – про Януковича. 
Комуністи досі горлопанять, що СРСР розвалив один Горбачов, а багатомільйонна КПРС тут не при ділі. Щось подібне повторюється тепер: численні запеклі ненависники режиму Януковича ніби з Місяця до нас звалилися і не були при портфелях і з депутатськими мандатами при тому режиму. Цікаво, а коли і де вони накрали свої мільйони для виборів? Нам що, всім повилазило, і не бачили, скільки «чорної» готівки крутилося на виборах? Скільки податків не заплачено з тих виборчих мільярдів? І це вже після кровавої революції гідності! З таким «багажем» хочемо в Європу?
Знову вирвалося недоречне запитання, оскільки ніхто не стане шукати відповіді на нього. Бо суспільство, засліплене пошуками нових ворогів і лютою ненавистю до них, більше нічого не хоче бачити: ні провалів в економіці, ні правового нігілізму, ні цинічної брехні політиків всіх мастей. А ще в буремні роки поділу українців на «червоних» і «білих» український історик, соціолог, 
публіцист В’ячеслав Липинський наголошував, виходячи з біблійських постулат: «Державу українську може здійснити наша любов до неї, а не ненависть до її ворогів». На жаль, ні тоді, ні тепер не чули і не чуємо цих слів. І Україна не здійснилася така, про яку мріяли і продовжуємо мріяти.
І пам’яттю торгуємо, як повії тілом
Напередодні 70-річчя визволення України від німецьких окупантів була оприлюднена інформація про те, що Чернігівщину звільняли мільйони українських солдатів (про російських та інших забули) і червоних партизанів та величезне, стотисячне націоналістичне підпілля на чолі з Українською Повстанською Армією.
Що таке підпілля діяло на окупованій території області, існують архівні підтвердження. Але щоб в таких масштабах?!..
Звісно, за комуністичної влади про УПА злочином було навіть думати. Але чому тільки тепер оприлюднили таку «голу» статистику? І чи вона відповідає дійсності? Чи не принижує роль отих мільйонів загиблих істинних визволителів? Задокументовану правду можна було приховати в засекречених архівах, але її неможливо, навіть репресіями, витерти з пам’яті старожилів.
Підпілля УПА діяло в роки останньої війни, досі живі окремі її очевидці. Про партизанів вони розповідають, про німців і поліцаїв – також. А про УПА – чесно, не чув на території Бобровицького та інших навколишніх районів.
Втім, навіть перебільшену таку правду можна, як кажуть, пустити мимо вух, бо все-таки були й такі підпільні борці. І честь та хвала «свободівцям» й іншим політикам із Західної України, які борються за увіковічення пам’яті вояків УПА. Та чи не вийде так, що через певний час якісь політичні археологи назвуть саме цю Армію головною визволителькою України від фашистських окупантів? Адже уже зараз он як високо підняли деякі вітчизняні «вчені» історики роль Європи і США в перемозі над фашистською Німеччиною. Чи не перевертаються в братських могилах тіла мільйонів загиблих наших воїнів від такої «правди»?
До речі, на території зарубіжних країн Європи доглянуті 4 тисячі пам’ятників та військових меморіалів, де покояться два з половиною мільйони «радянських солдатів і офіцерів». Ніякі інші армії не можуть похвалитися подібним. У Польщі волонтери не припиняють пошуки поховань «радянських солдат».
Як в «про європейській» Україні оберігається пам'ять про істинних визволителів, свідчать безмовні свідки, для прикладу лише два назву: 
обеліск партизанської слави в Браницькому лісі і аварійний обеліск у центрі Кобижчі, де викарбувана пам'ять півтори тисяч загиблих на фронтах і стільки ж – закатованих окупантами мирних жителів.
Та обеліски можна ще відремонтувати. А скільки «білих плям» на історії воєнних років, про які нічого немає і в державному архіві. І очевидців з кожним роком непоправно зменшується, одиниці залишилися в селах і містах.
Недавно до редакції газети «Чернігівщина» надійшов змістовний лист від читачки, ветерана освіти Поліни Юхимівни Мікуліної, в якому вона розповіла про цікаві факти з життя в окупованій Бобровиці. Авторка непокоїться, що учасники невидимого опору фашистському режиму промелькнули були колись у пресі, але давно вже забуті. Їх не славили при комуністах, бо вони не належали до офіційних груп партійного підпілля чи партизанських загонів, і тепер їхні подвиги не «модні», бо вони не були в підпіллі УПА.
Поліна Юхимівна при зустрічі з кореспондентом розширила свої спогади. Непрохана сльоза скотилася з її освітленого сивиною обличчя, коли розповідала про Олену Самойленко, яку окупанти розстріляли на очах у матері. Дівчина тільки школу була закінчила, а коли прийшли фашисти, запропонувала себе на роботу перекладачем, відчуваючи, яку ненависть викличе до себе з боку друзів. І сказати їм не могла, що ніколи не буде віддано працювати на німців, в неї інші плани, за які й поплатилася життям.
З таємними завданнями неофіційної підпільної групи опору працювали в окупаційних установах інші дівчата – випускниці Бобровицьких шкіл. Потім по різному склалася їхня доля, в тому числі й з трагічними наслідками.
Пригадала Поліна Юхимівна, як вони, старшенькі учні, плювали в слід вчителю Неліну і обзивали його негарними словами за те, що він працював на окупантів, а вже після звільнення довідались про його підпільну роботу.
Спогади очевидиці страшних подій, підкріплені деякими публікаціями періоду горбачовської перебудови, газета «Чернігівщина» надрукує окремо, ця публікація буде передана Бобровицькому історичному музею, оскільки її герої повинні назавжди залишитися в пам’яті земляків. Бо так історично склалося, що в Україні – залежній і незалежній – однаково прогресують дві суспільні хвороби: самоїдство і приватно-політична археологія. Вони зсередини роз’їдають і святі людські поняття – любов до ближнього, сором, совість, любов до Вітчизни.
До речі, в Японії головною людською цінністю вважається Сором. А неслухняному хлопчику мама дорікає, що він веде себе, як європеєць. А з ким нас, українців, за нашу поведінку порівняти?
Григорій Войток
