У голодовку крали …  могильні ями

Довгожительці з Ярославки Єфросинії Гаврилівні Бєгун було 10 років, коли більшовицька влада послала на найбагатші в Європі українські землі голодомор. Крім неї, в хаті її батьків – Гаврила Титовича і Варвари Данилівни Пасічник – було повно й старших дітей, Олександр і Ганна  уже на роботу в колгосп ходили і в  заможніших  господарів підробляли. У селі багато людей померло від голоду, а ця багатодітна родина пережила те лихоліття без жодної живої втрати.

- А дядько наш, Андрій Пасічник, помер від голоду прямо на дорозі, - пригадує з великим сумом очевидиця голодомору. – Батько,старші брати і два сусіди насилу викопали на кладовищі яму, але коли принесли до неї тіло дядька, там уже лежав інший покійник, загорнутий у ряднину. Розгорнули, подивились – односелець. Довелось вже знесиленим чоловікам спускатися в яму і підкопувати збоку місце й для нього. Такі то були страшні часи, навіть ями на кладовищі крали…

На думку Єфросинії Гаврилівні, голодомор у селі «організовували» місцеві активісти, що із шкіри лізли, виконуючи директиви партії і радянського уряду. У їхній хаті Дмитро Марченко навіть під піч сам заліз і знайшов там вузлик з квасолею, забрав його «для потреб Країни Рад». А два активісти Яким і Петро Піддубні виготовили цілий арсенал пристроїв, з допомогою яких  «прощупували» подвір’я і   будівлі односельців, шукаючи приховані рятівні від голоду зернини чи картоплини.

- То були не люди, а якісь звірі, лютіші за голодних вовків, - не приховує свою зневагу до тих односельців 91-річна бабуся. – Хоча самі вони не страждали від голоду. У тих селах, де не було таких активістів, там і людей стільки не померло, як в Ярославці. Таі в нас теж – не без добрих людей. Наш сусід Клим Піддубний допоміг нам пережити голодовку.

Глибокі очі розповідачки змигнули приємним спогадом. Спочатку й вони, Пасічники,  розділяли горе сусіда – блискавкою вбило його коня. А коли той приніс їм добрячий шматок конини, то неабияк зраділи. Ще й Клим сказав без горювання в душі, мовляв, то Господь так йому допоміг, коня все одно забрали б в колгосп, а так -  і його родина подолає голод, й іншим родичам та ближнім сусідам допоможе. Правда, Варварі Данилівні і старшим її дітям довелося відробляти ту конину на городі і подвір’ї сусіда, але вони працювали й по інших людях, і за значно меншу плату, а м’ясом взагалі ніхто розраховувався. 

Ще одна рятівна соломинка була в Пасічників - корова, яку поки-що активісти не сміли забрати в інваліда імперіалістичної і громадянської воєн Гаврила Титовича, багатодітного батька. Навіть через 80 років Єфросинія Гаврилівна   пам’ятає солоний прикус молока, мати свідомо його підсолювала, чим рятувала дітей від голодного опуху. Адже на стільки «ротів» не вистачало ні молока, тим більше – сусідського «подарку», то був лише мінімум, що рятував від настання незворотних процесів у виснаженому організмі. 

Після страшного 33-го Пасічники довго ще приходили в себе, не один рік. Не захотів далі терпіти  син Олександр – завербувався на Далекий Схід. Сказав, що може хоч там забуде про голод, вдосталь задовольнить себе їжею. Звідти його і в армію забрали, потім, у роки війни,  слід Олександра Пасічника десь загубився.

Ще про один людяний вчинок пам’ятає старіша жителька села, про нього  розповіла мати. У 20-му в неї на руках було троє діток:  шестирічний Сашко, п’ятирічна Ганнуся і грудна Євдокія. Чоловік Гаврило повернувся був пораненим з першої світової, але невдовзі його знову забрали на війну, і там одержав поранення. Допомоги від такого було мало навіть по господарству. А дітки їсти просили…Одного дня в село залетіла отаманка Маруся із своїм «військом»,  як сказала на  майдані, захотіла провідати рідне село старого друга «отамана війська Українського Ромашки». Потрапила їй на очі і Варвара з трьома дітками, кількома словами перекинулася з молодою матір’ю, потім звеліла своїм «орлам» виділити  діткам харчів і  щось з одежини. Мовляв, дитячої немає, але з великого можна зшити мале.

Про це мати вперше згадала і розповіла, коли Марченко обібрав їхню хату, повну дітей, аж до того вузлика квасолі. Він представляв «народну» радянську владу, а Марусю вважали бандиткою.

- І нашим односельцем Ромашкою нас довго лякали, - далі ділилася спогадами Єфросинія Гаврилівна. – А одного разу якось почула розмову батька з моїм чоловіком Петром, з якої довідалася, що бандит Ромашко керував великим військом і боровся з гнобителями селян. Але його ім’ям часто прикривали свої грабежі дрібні бандитські загони, на нього «списали» й деякі єврейські погроми. Згодом у селі розповідали, як Тетяна Ромашко (дружина брата отамана) до смерті перелякала євреїв-лікарів, коли зайшла в лікарню і назвала себе. По Ярославці  ходило теж багато переказів про звірства Ромашки, а на вухо один одному розповідали очевидці тих подій про зовсім  інше.

Хранителька живої історії доживає свій тривалий вік сама. Чоловік Петро загинув у 43-му під Дніпром, там поклав свою голову і брат Микола, односелець Зот Неділько розповів, що смертельно поранений Пасічник помер у нього на руках. До війни Єфросинія і Петро встигли прижити лише одну дочку, їй зараз 72 роки, перенесла кілька складних операцій, немічна живе під наглядом дітей. Єфросинія Гаврилівна ще самостійно обходиться по господарству, хоч часом буває не легко. Та хіба їй звикати до труднощів! Більше її непокоїть становище в державі, по телевізору слідкує за новинами, плаче на самоті за загиблими українськими воїнами, вже й двох односельчан похоронили.  Каже, ніколи не думала, що доживе до ще однієї братовбивчої крові. Народилася, коли панувала розруха, росла в голоді і холоді, невже й помирати доведеться в неспокої і ненависті один до одного?  Ця думка її найбільше гнітить, більше, ніж одинокість і немічність.  А дивує довгожительку те, чому люди не хочуть зрозуміти, що за всі звірства їм доведеться відповідати перед Господом? І не тільки їм, а і їхнім дітям, може, й внукам. По Ярославці бачить, як трагічно склалась доля  в активістів-катів. Не даремно ж то!.. Суд Божий не обдуриш і не підкупиш!

 

                    З Єфросинією Гаврилівною Бєгун спілкувався

                              Григорій Войток

 

Розроблено ТОВ "СОТА ЛАБС"