А в Україні мислять навпаки
Постійний представник Міжнародного валютного фонду Йоста Люнгман наголосив, що корупція в Україні щороку забирає два відсотки валового внутрішнього продукту. За роки ж незалежності обсяг національного продукту зменшився на 40 відсотків.
Наведу одне цікаве порівняння. Невеличка країна Сінгапур, територія якої обмежується територією міста-столиці, в 1991 році мала внутрішнього валового продукту на 45,5 мільярда доларів, а Україна – на 188,4 мільярда. До 2016 року Сінгапур наростив національного продукту до 297 мільярдів, а Україна навпаки – зменшила на 74 мільярди. Згідно з даними Світового банку, наша незалежна держава дохазяйнувалася до найгіршого результату в світі за останні чверть століття.
Також це найгірший результат серед усіх колишніх республік СРСР. Та навіть корупційно-наркобізнесовий Гондурас з 1991 року підняв ВВП на 121 відсоток. Донедавна бананова Екваторіальна Гвінея змогла наростити ВВП у… 61 раз, Китай – у 10 разів.
Та що там це – навіть в роки страшної війни падіння промислового виробництва в СРСР не перевищувало 30 відсотків!
Українські вожді, що всі як один «патріотичні», чи не найкраще в світі вміють брехати й виправдовуватися, досі свою дебільну недолугість в управлінні економікою списують на російську окупацію – від царського режиму до комуністичного. Насправді ж фахові експерти доводять, що серед колишніх республік СРСР Україна отримала в спадок один з найкращих наборів вихідних ресурсів: машинобудування, чорна та кольорова металургії, суднобудування, виробництво автобусів та інших автомашин, тепловозів, верстатів, турбін, тракторів, авіаційних двигунів і літаків, виробництво ракетоносіїв, супутників та обладнання для дослідження космосу, розвинуту оборонну галузь. Зрештою, з 10 міжнародних транспортних коридорів у Європу половина проходить через Україну.
Достеменно відомо, що ні Гондурас, ні Гвінея та ціла низка інших колишніх колоніальних країн, ні колишні республіки СРСР (крім Росії) не мали такого економічного потенціалу, ще й непогано забезпеченого природними та людськими ресурсами. Але вони рвонули вперед, 
а наша славлена Україна котиться донизу. Оскільки світ не має історичних аналогів шляху, яким Україна переходить до ринкової економіки. Ото як включили на початку 90-х ідіотію, так і досі вона розвивається, стаючи більш зажерливою й продажною.
Дехто може зауважити, що залишений радянською владою економічний потенціал відставав від світового розвитку. І це правда. Як і те правда, що в 1991 році і економіка Європи не мала такого розвитку, який зараз має. А немало країн взагалі відставали від України, потім в рази перегнали.
Та що там далеко ходити за прикладом. На початку 90-х наше господарство не мало такого сучасного потужного виробничого комплексу, не володіло такими сучасними технологіями, що створили й набули за останні роки. Тоді лише мріяли про співпрацю з передовими фірмами США у виробництві насіння світових гібридів кукурудзи, придбання найкращих зразків техніки й обладнання для 
автоматизованого елеватора – тепер все це стало реальністю. Як і врожайність кукурудзи за сто центнерів у сухому зерні. Тож і в своїй економіці небувало рвонули вперед: скажімо, виробництво зерна за роки незалежності збільшили в… 40 разів. Україна ж, якщо відкинути приписки зерна, нібито зібраного біля селянських хат, насилу дотягує до рівня 70-х років минулого століття. Головний наш секрет у тому, що ми вибрали правильний спосіб для самореалізації – створення. Наш колектив жодного року не прожив без створення, спорудження нового, вдосконалення перевіреного на практиці.
Той секрет не ми винайшли, а в цивілізованих країнах запозичили. Де давно усвідомили, що саме створення є найкращим способом самореалізації держави, суспільства, людини. У створенні розкривається й суть життя. В нашій Незалежній навпаки: і лідери та їхня челядь, і, видно, більшість з простолюду обирають інший спосіб для самореалізації – володіння, що переростає в рейдерські захоплення та «віджимання» бізнесу, банальні крадіжки й грабежі. А починали ж бо обнадійливо…
Згадаймо, як на зорі одержання юридичної незалежності було надруковано й роздано мільйони папірців-сертифікатів, щоб з допомогою їх передати «народну» промисловість у володіння всіх українців. Що маємо в результаті? Роздержавленим багатством заволоділа жменька олігархів, наближених до влади. І тепер уже не народ, а купка «помазаних» мільярдерів вважаються «джерелом влади», оскільки саме вони і президентів, і депутатів призначають, бо тільки вони спроможні купити ті посади в електорату. Щоб це виглядало цивілізовано, створили вишукану «індустрію» виборчих подачок.
Причому не свої, кровно зароблені, мільярди витрачають, а вкрадені в держави. 
Про два відсотки ВВП, що забирає корупція, вже написав вище. Недавно німецькі експерти повторили те, на що й раніше звертали увагу української спільноти: на митниці щороку розкрадається п’ять мільярдів євро, які повинні надходити до бюджету. Щоб припинити таке казнокрадство, потрібно одне – навести порядок на митниці. Як видно, не наводять… В європейській країні тих, хто не хоче або не може навести порядку, женуть з посади, а то й за ґрати зачиняють. В Україні чим більший казнокрад, тим більше захищений від правосуддя. Підозри висувають, як правило, тим, хто перестає ділитися, але й цих відпускають після того, як «витрусять» награбоване.
Переконаний, що й такому цинізму в світі не існує аналогів. Як і таких виборів, на яких вибирають «народних депутатів». Скажімо, нинішнє скликання називається найбільш народним, бо до його складу потрапило багато нових облич прямо з Майдану гідності. Але парадокс: не прийнято жодного закону для покращення життя простих людей. Адекватні вітчизняні експерти й незаангажовані зарубіжні вчені з економіки й політики називають найбільшим провалом післямайданної влади бідність людей. Натомість наші урядовці не згорають від сорому за таку європизацію, а навіть гордяться: майже половина громадян отримує від держави допомогу. Але що то за допомога, коли люди неспроможні заплатити за комуналку, не кажучи вже про можливість оплатити належну медичну допомогу й елементарне харчування. Про цивілізований оздоровчий відпочинок й мови не веду. Для кого євродержаву будуємо? Для тих, хто зажив по-новому після Революції гідності?
І нарешті, найбільш болючий для мене 
парадокс: на найбагатшій у Європі землі живуть найбідніші в Європі люди.
Думаю, цей парадокс закладений у самій земельній реформі. Вона почалася дебільним роздержавленням колгоспно-радгоспних земель. Формально порадували селян, як колись більшовики радували: земля – селянам. І справді, землею оволоділи всі колишні колгоспники і працівники радгоспів. Вони й досі формально володіють розпайованою землею. Але, погодьтеся, далеко не кожен вміє і хоче бережно й ефективно працювати на своїй землі.
До речі, ця проблема була і в інших країнах світу. Скажімо, в США в державній власності залишилося було тільки два відсотки від наявних земель. Зараз – більше 60 відсотків! Ще більший відсоток землі у державній власності Англії, Ізраїлю, Франції, Німеччини та низки інших країн.
Ті держави не відбирають у власників землю, вони викуповують приватні ділянки, щоб потім передати їх в оренду вмілим хліборобам. Навіть якщо земля переходить у спадок, це ще не означає, що державні органи автоматично дозволять спадкоємцям експериментувати на ній. А в нас? Навіть цієї золотої осені 190 тисяч гектарів зернової кукурудзи залишилося під снігом. Торік ще більше зимувало. І це аж ніяк не приватна справа таких хліборобів. Бо через таке господарювання на землі, не кажу вже про економічні показники, держава недоодержує валової продукції, отже й надходжень до бюджету. І власники земельних паїв багато недоодержують. Безумовно, вина в цьому не лише державних органів, а й тих же власників. Продемонструю на конкретному прикладі.
Селянам ліньки нагинатися й підбирати гроші, за них це роблять їхні «слуги»
Нещодавно одержав листа за підписом трьох жителів села Свидовець Бобровицького району. Вони написали, що підтримують мої критичні публікації в газеті «Чернігівщина», поділяють мої думки, зокрема й про те, що «владні структури всіх рівнів обплутала жадібна, безвідповідальна самолюбна нікчемність».
Водночас описують непорядки в їхньому селі. Найбільшу увагу приділили «розбазарюванню» 800 гектарів земель запасу й резерву.
Сигнал серйозний, і добре, що знайшлися люди, які б’ють тривогу з цього приводу. Та неважко зрозуміти, що б’ють тривогу загалом, і цілять не в справжнього винуватця, а в стрілочника. Цим замилюють справжню проблему.
В селі під час реорганізації колгоспу 800 гектарів землі не розпаювали, а вивели в резерв і запас. Їх обробляв певний час відомий у районі «Агропрогрес». Автори листа не пишуть, чому так трапилося, що в 2013 році обласний Держгеокадастр віддав 320 гектарів цих державних земель в оренду агрофірмі «Іржавецька» з Носівського району за чотири відсотки орендної плати.
На базі відділку «Червоноармійське» колишнього Бобровицького цукрокомбінату «пригрілася» теж маловідома фірма, якій дісталося 145 гектарів свидовецьких земель за три відсотки орендної плати.
Трьома ділянками роздано 235 гектарів іншим орендарям теж під чотири відсотки плати за оренду. І нарешті 200 гектарів роздані працівникам соціальної сфери села та його «околиць». Цю землю, виділену для ведення особистого селянського господарства, обробляє «Агропрогрес» вже не Івана Куровського, а великого агрохолдингу.
Та в цій історії мене дивує не так те, кому роздали в оренду ті 800 гектарів, як величезні бюджетні втрати для громади села від такого орендного господарювання. Чомусь це пройшло повз увагу й авторів листа, борців за справедливість. А втрати становитимуть більш як два з половиною мільйона гривень за рік. Це якщо 800 гектарів орендуватимуть за чотири відсотки і не передадуть в оренду хоча б під 12 відсотків. Наше ж господарство «Земля і воля» укладає договори на оренду земель запасу й резерву з оплатою 18 відсотків від оціночної вартості землі.
Якби у Свидовці ще і за оренду земельних паїв орендар платив хоча б 12 відсотків, тоді б селяни одержали додаткові тисячі, від чого й бюджет поповнився б додатково на мільйон-два.
Образно кажучи, по цих грошах свидовчани ходять, але їм ліньки нагнутися й підібрати, тож за них це роблять орендарі, котрі гребуть більше під себе, а тим, хто володіє землею, крихти кидають. Не притаманне цим «хліборобам» і таке поняття, як соціальна відповідальність перед громадою.
Наведу повчальну цитату південноафриканського активіста Десмонда Туша: «Я не зацікавлений підбирати недоїдки зі столу того, хто вважає себе моїм господарем, я хочу повне меню на тарілці». Це – Африка! А Україна?
Ще один приклад. 
Голова Бобровицької районної ради Володимир Ляховенко роз’яснював сільському голові Вороньків (село не приєдналося до об’єднаної громади), коли той звернувся в район по допомогу для школи, де він може взяти гроші. Передусім звернув увагу прохача на те, як дешево в селі здаються в оренду розпайовані землі і землі запасу та резерву: за 8 відсотків орендує земельні паї якась київська фірма (кажуть, Рудьковського), за 3 відсотки – 360 гектарів державних земель. Добилася б громада села оплати за оренду земель до рівня оплати товариства «Земля і воля», або хоча б наближеного, – і були б гроші не тільки на школу.
Подібні приклади з мільйонними бюджетними втратами через необґрунтовано низьку оплату за оренду землі можна наводити по багатьох селах. А якщо звести ці недобори до бюджету по всьому району? Цікаво, чи хоч хтось колись цим цікавився, аналізував? Тепер таке запитання адресую й обом об’єднаним територіальним громадам на території Бобровицького району. Адже через їхню безпринципність під час пошуку додаткових джерел для наповнення бюджету доведеться нашому господарству збільшувати допомогу на потреби району, зокрема й на будівництво та ремонт доріг, підтримку соціальної сфери.
На жаль, і децентралізовані громади чекають передусім на допомогу з Києва. Хоч головне джерело благополуччя й достатку – в них під ногами. Та щоб те підняти, таки треба кинути погляд на США, але не для одержання милостині чи прогинання перед «хазяїном», а мудрості повчитися. Дослухатися до думок 28-го президента, лауреата Нобелівської премії Вудро Вільсона: «Я не лише використовую весь мозок, який я маю, а ще й інші, які я можу позичити». Він успішно керував країною в тяжкі для всього світу роки – 1913 - 1921.
До звинувачення селян у лінощах, коли треба брати своє, додам іще один докір: майже не чую від спадкових трударів їм, мало б бути, властивого – «Я цього хочу. Значить, це буде!».
Така життєва позиція була і в генія автомобільного машинобудування Генрі Форда. На жаль, в Україні про таку позицію згадують хіба що під час самореалізації способом захоплення й володіння. А не створення!
Леонід ЯКОВИШИН, Герой України, генеральний директор ТОВ «Земля і воля»
