«Совість, як чистий кришталь…»
Знаю, що смерть – як коса замашна,
Навіть царя не обійде вона.
Байдуже смерті, мужик чи то цар, –
Все пожере, як солому пожар.
Хто ж бо зневажить страшну її сталь?
Той, в кого совість, як чистий кришталь.
Чистий кришталь… Саме так про людську совість сказав український філософ-просвітитель 
Григорій Сковорода. Не з діамантом чи із золотом порівнює він совість, а саме з кришталем. Твердим і чистим від природи. Бо від совісті залежить не тільки духовне, а й фізичне здоров’я людини. Совість – основа людської духовності. Отож, за Сковородою, духовно здоровими можуть бути лише люди з чистою совістю.
Головним питанням етики видатного українського Григорія Сковороди було вчення про людське щастя, основою якого він вважав «споріднену працю», що відповідає природним потребам людини. Щастя, отже, не залежить ні від багатства, ні від слави. І тому Сковорода у своїх творах викриває владолюбство, експлуатацію, гноблення людини. Як просвітитель Григорій Сковорода вважав важливим виховувати людину-громадянина, трудівника, здорового духом і тілом.
Однак бути лише здоровим недостатньо. Важливо, щоб людина стала особистістю. А це можливо тільки за наявності чіткої життєвої позиції. Кожна людина унікальна, неповторна. Тобто життєва позиція у кожного з нас може бути, звісно, різною. А інколи може бути і зовсім відсутня. Ось тому дехто постійно лицемірить, обманює, заздрить… Бо кришталево чисту совість не купиш. Вона здобувається. Лише добрими справами, любов’ю до ближнього, самовідданістю. У цьому, за вченням Григорія Сковороди, і полягає справжнє людське щастя.
З особистістю, в котрої «совість, як чистий кришталь», борцем за людське щастя, справжнім Героєм України, генеральним директором ТОВ «Земля і воля», 
кандидатом економічних наук Леонідом Григоровичем Яковишиним я, вважаю, заочно познайомилась, прочитавши його книгу «З нестихаючим сердечним щемом». На мою думку, за силою публіцистичності, глибиною розкриття причин економічного, соціального, морального занепаду України, яка вже опинилася на краю безодні, автору цієї книги немає рівних навіть серед іменитих письменників. Принаймні особисто я в цьому переконана.
В одній із статей книги він запитує: «Навіщо Яковишину своя газета?» І відповідає: «Залежні газети в незалежній Україні… Мою статтю про плюси і мінуси ймовірного введення ринку на землі сільськогосподарського призначення головна офіційна газета «Деснянська правда» не надрукувала. Редактор спочатку схвально її прийняв, високо оцінив, а потім поклав під сукно. Нібито хтось «зверху» порадив йому так вчинити. І це далеко не перший випадок. Ті самі статті охоче брали столичні видання… Тепер маємо доступну газетну трибуну, якою можуть скористатися всі».
Леонід Григорович постійно виступає на сторінках «Чернігівщини» з критичними, конструктивними статтями. Ось лише деякі з тих, що найбільше запам’яталися: «В Україні не до економіки – реформ багато», «Обіцяли Єврощастя, а заганяють в резервацію», «Жити по-новому мріяли на Майдані. І зажили…», «Недоучки тримаються за владу зубами» та ще багато інших. Що не стаття, то сміливе викриття ще існуючих, на жаль, у нас безладу, корупції, чванства, кумівства та інших недоліків, які міцно вкоренилися в нашу дійсність і досі залишаються нездоланними.
У газеті «Чернігівщина» була надрукована і стаття відомого журналіста й письменника Григорія Войтка «Чому успіхи Яковишина як більмо на оці 
Чепурному?». Цей нинішній чиновник, колишній редактор газети «Сіверщина» чомусь роздратовано відреагував на повідомлення ТОВ «Земля і воля» про збільшення вдвічі орендної плати за земельні паї. Мовляв, Яковишин «створює серйозну напругу нашим сільгоспвиробникам – адже фермер з 300 гектарами дати такі умови не може».
Але такі фермери годують одиниці родин, платять кілька відсотків за пай, копійки до бюджету, самі ж то не бідують. «Натомість господарство Яковишина без держпідтримки врятувало від повного знищення 13 колгоспів, окультурило їхню забруднену землю, створило робочі місця. А головне – розбудувало таке виробництво, яке дає змогу й зарплату належну платити, і бюджет всього району тримати на собі, ще й додатково виділити десятки мільйонів на будівництво доріг, житла, інших соціальних об’єктів».
Тож не «чепуритися» б Василеві Чепурному своїми висновками, знаходячись у високому кріслі, а підтримувати б і поширювати передовий досвід кращих господарств, сприяти зміцненню, процвітанню України і її справжньої незалежності.
Григорій Войток елементарно роз’яснив Василеві Чепурному, що ж дає району нова ініціатива Яковишина. Внаслідок цієї ініціативи «На 60 мільйонів збільшиться оплата за паї, відповідно побільшає грошей в бюджеті… Минулого року пайовики-пенсіонери ТОВ «Земля і воля» одержали ще одну пенсію. Власникам великих агрохолдингів доведеться також підняти орендну плату. Тоді їхні мільйони не в офшори, а селянам підуть. Від цього… Чепурний розізлився на Героя України? Розізлився раніше, ніж дійсні агрохолдинги. Як оцінять вони старання свого журналіста-адвоката?»
З книги довідалася, що раніше Герой України Л.Г. Яковишин їздив за кордон переймати передовий досвід. Тепер навпаки – їдуть до нього, дивуються високим досягненням справжнього господаря. Досвід його роботи, безумовно, заслуговує широкого поширення через засоби масової інформації, особливо телебачення. Але публікацій про цей досвід обмаль на шпальтах обласних газет, в ефірах обласного радіо і телебачення. Ніби хтось спеціально стримує поширення такого досвіду, який «під боком». Так, нелегко поки що людям із совістю, «як чистий кришталь». Навіть справжнім Героям України.
Після того, як прочитала книгу Леоніда Яковишина, написану справді «З нестихаючим сердечним щемом», відразу ж передплатила газету «Чернігівщина», в якій, на мою думку, працюють журналісти також із совістю, як чистий кришталь. Це відчувається в багатьох публікаціях, з яких видно, що вони справді вболівають за людей, їхні долі, їхнє нелегке сьогодення. За те, щоб наша Україна стала нарешті справді незалежною, самодостатньою.
Вважаю, що доцільно було б, аби газета «Чернігівщина» стала загальноукраїнською. Щоб розумні публікації і мудрі поради Леоніда Яковишина читали не тільки в нашій області, а й у всій Україні.
Лариса МАХІНА, член Спілки журналістів СРСР, України з 1962 року
