«Щоб вас вдавило тією допомогою!»
Спересердя бубнять про себе гострі на язик пенсіонери забрудненого Чорнобилем села Косачівка, коли одержують від держави аж … 1 гривню 60 копійок на місяць для придбання екологічно чистих харчів. В середньому на день виходить четверта частина однієї радянської копійки. Звісно, ці норми розроблені давно, але колись же хтось повинен звернути увагу на це глузування з жителів забрудненої території?
Від людей з чорнобильської зони шарахались, як від проказних
Коли вибухнув Чорнобиль, Ольга Миколаївна Боголід виконувала обов’язки голови Косачівської сільради. Пригадує, що великої паніки в селі не спостерігалось, лише кілька сімей відразу кудись виїхали. І сама про це думала, адже на руках була трирічна донька. Але й односельців не могла покинути в таку страшну хвилину. Тут ще й з району подзвонили, щоб підготувала громаду до переселення. Правда, не встигла ще й село оббігти, як дали «відбій», але надійшла нова команда - дітей вивезти на літо в табір Сумської області.
- Я з кількома батьками їх супроводжувала, - розповіла Ольга Миколаївна. – Табір розташовувався в лісі, в мальовничому куточку. Та коли ми пішли невеликою групою в найближче село, відразу помітили, як місцеві люди шарахаються від нас, ніби від проказних. Мабуть думали, що ми і їм привезли досі невідому радіацію. Проте одну нашу дитину, що захворіла ще вдома на простуду, поклали в лікарню без ніяких питань.
Косачівські діти відпочивали в чистому лісі все літо, потім повернулись у рідну школу. Згодом склала свої повноваження секретаря і виконувача обов’язки голови сільської ради Ольга Миколаївна. Її покликання – бібліотека. На виборах рекомендувала односельцям і райкому партії гідні кандидатури на посади голови і секретаря - їх і обрали. Тепер шкодує: рано вони пішли з життя, не встояли перед спокусою і спилися.
- У перший рік після аварії забруднені радіацією села «завалювали» дешевими продуктами та іншою дефіцитною на той час продукцією, - продовжує розповідати очевидиця атомної трагедії. – Тоді я вперше скуштувала справжніх балтійських оселедців і навіть червону ікру, але поступово тих дефіцитів все менше діставалося місцевим мешканцям. Зате з кожним днем все більше збиралось чужих автомашин біля приміщення сільради. І всі приїжджали, звісно, з могоричами. Казали, що дехто й прописку одержав у селах нашої сільради, відповідно й статус потерпілого від радіації…
Косачівку чиновники віднесли до IV зони забруднення, а два найближчі села цієї ж сільради – до III-ї. Вони входили до одного колгоспу, і якесь з них потрібно було показати на паперах менш забрудненим, щоб через нього реалізовувати «радіоактивну» худобу, оскільки з третьої зони м’ясокомбінати не хотіли брати. А от молокоприймальний пункт закрили і в Косачівці. З острахом споживали молоко й самі господарі корів, а потім звикли. Вірніше – обставини примусили звикнути: припинили завозити дешеву продукцію, почалися затримки з виплатою чорнобильських грошей, які люди назвали «гробові». Не помирати ж з голоду, якщо є якісь харчі!?
Після атомної трагедії певний час побоювались ходити в ліс за грибами, та поступово про небезпеку теж забули. Як бідкались косачівці, колись село жило заможно, робота була, а тепер в чоловіків одна надія – на чотири місцеві лісництва, але туди чомусь привезли бригади із західних областей. Чи тому, що в них є великий досвід випилювання карпатських лісів, чи чужі менше розповідатимуть, як господарюють в лісі нові господарі? Тож безробітні місцеві чоловіки задовольняються здебільшого тим, що крадькома десь звіра вполюють чи рибу в штучному морі спіймають, ще ягоди та гриби збирають – для себе й на продаж.
Таке становище чи не найбільше терзає душу переселенцям із сусідніх сіл, що пішли під воду Київського водосховища. Більшість родин доля розкидала по всій Україні, а в Косачівку переселились передусім рибаки, бо тут, і в сусідньому Тужері, працював рибколгосп, котрий потім розвалився в ході реформ по-радянсько-українські. І рибаки вдруге залишилися без роботи.
Переселення, яке порівнюють з діями окупантів.
- Батько не сприйняв ідею створення штучного моря і затоплення сіл, - згадує Ольга Миколаївна. – Але хто коли слухав народ? Я назавжди запам’ятала те страшне переселення, яке можна порівняти хіба що з діями окупантів. Хоча в наших селах навіть у війну було спокійніше.
Очевидиця із сльозами на очах розповідала, як люди не хотіли покидати давно обжиті місця , як вони обнімали, немов живих, посаджені їхніми руками яблуньки і груші, приплакували над ними. Багато хто з вилами в руках зустрічав уповноважених з переселення. А як кидались захищати могили рідних! Вивезенню підлягали поховання останніх 10 років, а давніші повинні були залишитися під водою. Скільки було несамовитого плачу і крику! Здавалось, кінець світу наступає!..
Туга за покинуті споконвік рідні місця не покидає людей і через півстоліття, що свідчать недавно започатковані організовані зустрічі на берегах водосховища. Багатьох переселенців уже немає в живих, але приїжджають їхні діти, внуки і правнуки. Вихідці із Старого Глибова допливають човнами до островків, де колись стояли родинні хати. Картина – мов на кладовищі в день поминання. До виселеного села Новий Глибів вода підійшла впритул, але не затопила. І височіє зарослий чагарниками і великими деревами острів, на який не можуть спокійно дивитись старенькі виселенці і їхні нащадки.
Такі сердечно-ностальгічні зустрічі організовує Чернігівське земляцтво, зокрема керівник Козелецького відділення Володимир Ілліч Саченко. В 2010 році до невільно покинутих місць з’їхалось більше як півтисячі людей з різних куточків колишнього СРСР, були й з дальнього зарубіжжя. Такий то він – отой поклик рідної землі. Саме він і не відпускає багатьох з насиджених місць. Їм би трішечки допомогти і вони б заново відродили тут те виробництво, яке процвітало до Чорнобиля, і навіть після нього, поки не затіяли чергові , м’яко кажучи, нерозумні реформи, які зруйнувала навіть те, що ще жило і після колективізації, і після війни та й після аварії. Ніщо не «опустило» так низько Косачівку, як це зробила компартійна перебудова і не менш спаскуджена боротьба за так звану незалежність України.
У Косачівці ніколи не було голоду
Село, що відоме з середини 18 століття, ніколи не бідувало: навкруги багаті на дичину, ягоди та гриби ліси, рукою подати до Дніпра, є й з півтори тисячі угідь, куди оком кинь – випаси для худоби. Старожили розповідають, що ні їхні батьки, ні вони самі – коли були малими, не знали, що то за страшний голодомор 30-х років минулого століття.
Не бідували й за колгоспної системи: вирощували зернові і технічні культури, було багато худоби, створили і рибколгосп, спорудили великий льодяник для риби. Село хоч і віддалене від райцентру Козелець майже за півсотні кілометрів, але не почувало себе глухою «глибинкою». Кожного дня сюди приїжджали люди з «великої землі» за свіжою продукцією ланів, ферми, лісу і річки.
Страшний удар по селу нанесла війна – більше як 300 чоловіків пішли на фронт, половина з яких не повернулася додому. Проте окупацію пережили більш-менш спокійно. Створена була підпільна група, але вона самостійно не довго діяла і влилася в партизанський загін уродженця села Бурсуково Козелецького району Юрія Збанацького. У 1937-38 роках він працював у Косачівській школі, потім – секретарем Остерського райкому партії. Очолюваний ним загін імені Щорса «не підставив» село під спалення фашистами.
Гаряче було в 1943 році. Ще до приходу Радянських військ велику територію контролювали партизани. Окупанти планували провести широкомасштабну зачистку, але наближення у вересні фронту не дозволило їм здійснити кроваву операцію. Потім і бій за переправу Дніпра проходив хоч і не далеко , але не під селом. Тут приймали поранених – два тимчасові пересувні госпіталі розміщалися в приміщенні школи. В селі є три братські могили, в яких покояться 210 бійців, що загинули в боях за Дніпро. Значна частина з них перепохована із затоплених сіл.
- В 1964 році звезли на кладовище нашого селі і останки семи Героїв Радянського Союзу, - розповідає директор Косачівської школи Валентина Пилипівна Даниленко. – Вони загинули при форсуванні Дніпра. Школа шефствує над могилою. Зустрічали й рідних двох Героїв. Останнім часом вони не приїжджають, мабуть, уже не можуть за станом здоров’я, а декого вже і в живих немає. Та й шлях до нас неблизький – приїжджали з Санкт-Петербурга, Катеринослава, інших міст Росії.
А подумки директор школи, напевно, й не шкодує, що не приїжджають рідні на могилу семи Героїв війни, бо дорога до їхнього села в таких вибоїнах, що ніби після отих боїв за Дніпро. Гіршу – важко уявити. Скільки лісу звідціля вивезено за останні 10 роки, що пів відсотка його вартості вистачило б на мармурну, а не асфальтну дорогу! Хоча, до сільського кладовища, на якому поховані сім Героїв, дорога й повинна б бути найкраща, як це є в цивілізованих державах.
Багато розмов точиться про недостатнє патріотичне виховання молоді. А яке почуття формує в школярів, що прибирають могилку воїнів, ось таке ставлення до пам’яті тих, хто героїчно віддав своє життя в ім’я звільнення людства від фашистської чуми? Діти бачать, як багато хто жирує на українському багатстві, а для ремонту 7 кілометрів дороги до місця, окропленого кров’ю визволителів, грошей немає.
Місцеві селяни недавно бачили, як над їхніми, ще не до кінця випиляними, лісами та берегами штучного моря кружляв вертоліт. Ніби то прилітав на «оглядини» відомий політик. Напевно, дійшла черга «прибирати до рук» і забруднені радіацією території, адже тутешні жителі випробували на собі – не вимерли від радіації і місцевих харчів, яких тут можна багато виробляти. Звісно, олігарх їх не їстиме, але гроші заробити можна. Чи відремонтує дорогу до могили семи Героїв війни? А навіщо це йому? От якби йшов по цьому округу в депутати, може, і пообіцяв би, як діючий та й попередній обранці обіцяли, а потім швидко забули…
За майже три століття своєї історії що тільки не пережила Косачівка?!Мабуть, тому й не звертають її мешканці уваги на оте глузування з «чорнобильською» допомогою, на яку й одного грама не купиш чистих харчів. Більше «пощастило» вчителям: за роботу на забрудненій території їм доплачують 5 гривень 20 копійок на місяць.
Кажуть, Україна посідає «почесні місця» в світі по корупції, хабарництві, правовій незахищеності ... А чи є в світі ще хоч одна держава, крім України, де існує соціальна допомога у вказаних вище розмірах – вчетверо менших, ніж була вартість однієї радянської копійки? Отут, напевно, незаперечне лідерство! Як і в нелюбові до влади – колишньої, нинішньої і майбутньої, незалежно від її гілок – законодавчої, виконавчої і судової. Сформувалось таке ставлення не сьогодні, і навіть не вчора… Коли ж збудуться Шевченкові пророчі слова, що «і на оновленій землі врага не буде супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люди на землі»? А, може, то він передбачав таке життя в інших країнах, де люди не кажуть: «Щоб вас вдавило тією допомогою!»?
Григорій Войток
