Що в 1941-му, що в 2014-му – одні й ті ж граблі
Пригадав колишній червоноармієць й історію з підготовкою до військового навчання, що повинне було відбутися між різними підрозділами, де він служив, і військовими частинами латишів, що влилися в Червону Армію. В останню хвилину навчання відмінили, бо стало відомо, що «приєднаним» воякам видали … бойові патрони.
- Про це я довідався пізніше, коли відступали з Прибалтики на територію Росії, - заглибився в спогади старий солдат. – Ми потрапили в оточення і день пересиджували в лісі, а на ніч планували «напівсліпий» прорив. До нашої групи підсів один офіцер, розговорився з нами, розкрив секрет відміни того навчання. І так журливо сказав: «Ми вже тоді могли загинути … від своїх пуль». А коли вийшли з оточення, дуже переживав, щоб не «настукали» на нього за ту відвертість. Досі пам’ятаю його фамілію – Льовін, такий рижий білоруський єврей, доброї душі командир. З ним ми відступали в тил.
- Від тривалої пішої ходи слабеньке літнє взуття зовсім розлізлося, - з гіркотою в голосі розповідав Володимир Дмитрович. – Земля місцями була наче каменюками всипана. В одному селі кількох нас пожалів якийсь дідусь: «Касатіки, я вам лапоточкі винєсу». 
Неймовірні муки і страх Володимир Євлаш розгубив на фронтових дорогах. Кілька разів був поранений, від одного лікувався без місяця рік. Та після Перемоги полегшено зітхнув – все страшне позаду. Тоді й гадки не мав, що на сьомому десятку після закінчення найкривавішої війни до нього повернеться страх нової бійні, може, ще страшнішої. І признаки її початку дуже схожі на пережиті в 40-х.
Ветеран війни і праці терзається за долю не тільки своїх рідних, а й інших співвітчизників. Бо все його життя – не тільки заради себе. Найвищою бойовою нагородою вважає медаль «За отвагу», хоча є й ордени. За мирну працю на тракторі удостоєний ордена Трудового Червоного Прапора, інших високих відзнак.
Вже цього достатньо, щоб належно оцінити людину. Та є ще одне, не менш важливе, ніж державні нагороди, доповнення до славетного портрета воїна і трудівника. Це – напис на фронтовій фотокарточці: «Самому смелому бойцу Євлашу Владимиру. Командир В.Костело». А зображені там сам командир і його «сміливий солдат».
Володимир Дмитрович характеризує себе інакше: «Я не Герой, але ні в бою, ні на роботі ніколи нікого не підводив. Напевно, недаремно й Господь тримає його на грішній землі вже 95-тий рік.
Він ніколи не кидався когось повчати, кимось керувати, але завжди мав незаперечний авторитет, завойований не гарними словами, а працею і поведінкою в громаді.
Одного разу агроном поставив трактористу Євлашу невідкладне завдання: закультивувати площу, яку завтра обов’язково треба засіяти. До трактора були причеплені два культиватори, на кожному – причепщик. І як не старалися, працювали майже без перекурів, але до кінця робочого дня не вправились. Тракторист сказав, що не поїде з поля, поки не закінчить культивацію. Але причепщики не захотіти залишатися після закінчення робочого дня. Тоді Володимир Дмитрович попросив їх, щоб допомогли відчепити одного культиватора. Ті погодилися, потім пішли додому, а тракторист одним культиватором підготовлював площу під засів майже до ранку. Після цього випадку вже ніхто з помічників не дивився на годинника, коли працював з Євлашем.
Тепер, на думку ветерана, дещо інше ставлення до роботи в полі, та і взагалі до життя в селі, хочуть впритул наблизитись до міських умов. У питаннях побуту й пенсіонер не проти, а щоб у селі не тримати домашнє господарство – проти.
- Коли були в радгоспі, одержували зарплату в грошах, але не мали можливостей для утримання домашньої худоби – нічим було її годувати, - пригадує старожил. – На базарі не накупуєшся кормів. Потім нас реформували в колгосп, де зерна достатньо давали, присадибні ділянки збільшували, і вже молоко не на фермі виписували, а в своєму сараї доїли. Домашніх корів було до 60 голів… Давно цього немає…
Підтримувались належні порядки в селі, коли господарював тут Бобровицький радгосп-технікум при директору Леоніду Григоровичу Яковишину. Тепер господарство геть занепало, в селі немає ні колективної, ні домашньої худоби, а магазинна продукція – то не те. Але й з цим, на думку ветерана, можна миритися, тільки б не було війни, і щоб кращий лад був у державі. Мовляв, кинулись рівнятися – одні на Захід, інші на Схід.
-Батьки розповідали, що колись пани з Європи приїздили до нашого Раковича відпочити в мальовничому, гарно окультуреному райському куточку, а також повчитись господарювання і організації місцевих промислів,- з патріотичним запалом аргументує ветеран. – Чому тепер опускаємось до рівня лінивого і безкультурного старця? Ні моє покоління, ні наші батьки такими не були, хоч жили бідніше і трудніше, у революціях, війнах і відбудовах борсались… Невже знову до цього котимось?...
Нинішньому поколінню, як манна з неба, звалилася незалежна держава. Відбудована після війни, із «зализаними» демографічними ранами, з корисними копалинами і найродючішим чорноземом, з трудолюбивими людьми і базовими підприємствами всіх галузей економіки… Що ще треба для розумних державних лідерів?.. А, може, їм самим не підходить визначення «розумні»? Чи не їхніх ще батьків якось невдало тріснули по лобу оті кимось вперше прокляті граблі?
Григорій Загребля
