Шапку скиньте перед учителем, якщо він справжній
«Так Ізбенко сказав…»
Колишній директор Кобижчанської школи Микола Демидюк родом з Рівненщини, де навіть після приєднання краю до Радянської України, довго ще існувала народна традиція: при зустрічі з учителем односельці шапку скидали з поваги до нього. За комуністів це вважалося дурним тоном, преклонінням перед панством.
Коли п’ятикурсника Київського педагогічного інституту іноземних мов Миколу Демидюка доля занесла на давно «обільшовичнену» Чернігівщину, він і тут побачив вчителів, перед якими при зустрічі хотілось шапку скинути. Ніхто з місцевих цього не робив, він теж не став виділятися. Згодом довідався, що така традиція й тут існувала, але давно, до більшовицької революції.
- Та головнішим за найкращий демонстративний жест є душевне ставлення до іншої людини, - переконаний Микола Лук’янович. - У великому селі Кобижча, куди мене запросили тимчасово підмінити вчителя французької мови, були три керівники місцевих колгоспів, голова сільради, інші впливові особи, але 
батьком села вважався … директор школи Микола Сильвестрович Ізбенко. Почута в селі фраза «Так сказав Ізбенко…» значила більше, ніж рішення райкому і навіть ЦК. Бо то сказав батько…Він і мене прийняв у колектив, як свою дитину, на квартиру влаштував до доброї жіночки. Ніколи не забуду її яблука, невеличкі інші пакуночки, які вона нишком клала до мого портфеля. Виявляв їх уже в школі, і теплом наповнювалась душа , ніби то рідна мама вирядила мене на роботу…
Він рано почав дорослішати, бо батьки щоденно були зайняті на колгоспній роботі. Навіть у перший клас пішов сам, на рік раніше, ніж треба було. Сусідський другокласник дав два зошити і олівець (Буквар був свій), у клас завів. Учителька не прогнала, але влаштувала екзамен – загадала почитати текст. Серед першокласників-семиліток мало хто так читав. Тож його прийняли в школу. Коли батько і мати ввечері повернулися з роботи, і їх цим «порадував». А через кілька днів заявив, що йому там не цікаво, оскільки знає все, що учать першокласники. Вдома відбулась серйозна розмова, і Микола продовжував ходити до школи. Згодом у клас прийшла інша вчителька, яка і пробудила в шестилітнього хлопчика нову зацікавленість до навчання. Саме тоді в дитячій голові закарбувалися перші усвідомлення, яким повинен бути учитель.
На щастя, на його шляху зустрічалися здебільшого справжні вчителі, в тому числі і в далекій від рідного дому Кобижчанській школі, до якої він «прикипів» назавжди.
- Після захисту дипломуя не міг не повернутися в колектив, де мене, майбутнього педагога, прийняли як рідного і повноправного, - з радісним хвилюваннямпригадує Микола Лук’янович. -Хоча в інститутірозподілили в іншу школу. Але бажання працювати в Кобижчі, де «батькував» Ізбенко, співпало з бажанням директоразабрати мене на роботу. За короткий час вінбагато чому навчив,своєю наукою підтвердив і глибоку мудрість материнської науки. Ще коли я тільки починав самостійно осмислювати навколишній світ, вона, проста селянка, повчала нас, шістьох її дітей, - «Він на тебе каменем, а ти на нього… хлібом».
Невдовзі Микола Сильвестрович пішов на заслужений відпочинок, а на його місце призначили приїжджого вчителя Івана Павловича Ульянича, теж мудрого педагога, ще й реформатора. Не всі вчителі сприймали його новизну, навіть виникали конфлікти. І сталінська школа проявлялася: противники нового боролися не відкритими аргументами, а з допомогою… анонімок. Кілька таких були написані і на директора Ульнича.
Молодий учитель вперше зіткнувся й з такими новими «віяннями», з якими ніколи не зможе змиритися, бо «непедагогічна інфекція» стала дуже поширеною, і не тільки в закладах освіти. А тоді це був одиничний випадок,коли завуч школи «підсудила» в творчому конкурсі «своїй» команді, в грубій формі відповіла на зауваження колег, ще і в присутності учнів. Свідком того інциденту був молодий учитель. А невдовзі йому, 24-річному, директор школи Іван Павлович запропонував свою посаду, бо сам одержував нову – завідувача райвідділом освіти.
Всю ніч не спав молодий «висуванець», а в райкомі партії заговорив про відмову, бо й досвіду не було, і перші негативні конфлікти в колективі лякали… Секретар райкому Микола Іванченко «умовив» однією жартівливою фразою: «Може, вже намітив на мою посаду? Тоді обов’язково треба попрацювати директором, я звідти починав шлях у район...».
Коли Микола Демидюк ступав на кар’єрну сходинку, його перший наставник за станом здоров’я не міг вже навіть вчителювати. Молодий директор з першого дня відчув, як йому не вистачає порад мудрого вчителя і керівника, якому в школі само по собі все підкорялося… Без криків, суворих розпоряджень, демонстрації влади… 
Так і в селі: скажімо, вніс пропозицію встановити погруддя Тараса Шевченка на подвір’ї школи, сам взявся за її втілення, і громада за ним пішла. Як початківцю добитися такого авторитету?
І яким було його здивування, коли одержав від Миколи Сильвестровича першу записку. Її принесла дружина колишнього директора, що ще працювала в школі! Написана в ній перша порада навіть розвеселила: «Ви вже директор, а не просто молоденький учитель, тому перестаньте бігати по школі і подвір’ю, треба ходити виважено, з гідністю…». Потім були й інші записки з порадами та професійними підказки, різними «секретами», наприклад, як грамотно повинен вести себе директор у розмові з колегами, учнями, їхніми батьками, просто односельцями. Кожна записка закінчувалася вибаченням, «що потурбував».
Микола Лук’янович досі зберігає ці дорогі для нього папірці. У них не тільки безцінні поради, а й свого роду зразок людських відносин, що стають вирішальним практично у всіх справах, а в педагогіці – тим паче. Філософ і просвітитель 18-го століття Жан-Жак Руссо зазначав: «Перед тим, як взятися за виховання людини, треба самому зробитися людиною». Вся наука досвідченого директора була спрямована на те, щоб молодий колега і на хвилину не забував про цю головну вимогу.
Думки про школу його не полишають…
Після 22-х років роботи на посаді директора школи, Миколу Демидюка «висмикнули» в район на заступника голови райдержадміністрації з гуманітарних питань. Воно б і нічого, але «діставала» політична чехарда і робота здебільшого «для звіту». З черговою зміною влади, і йому «підказали» змінити посаду. У школу не вернувся, бо там був директор, кандидатуру якого сам погоджував. 
Тож пішов на іншу роботу – директором центру зайнятості.
Працює добре, колектив має непогані результати. У області хвалять. Та думки про школу не покидають і на день. З критикою сучасних відхилень в освіті не вибігає на трибуни, але знаходить способи, як щось підказати, порадити. З тривогою в серці дивиться на тих директорів і вчителів, яким байдуже, що про них говорять у селі чи місті. Такі, як правило, ще й плачуться, що нині надто не слухняні учні, «недоумкуваті» батьки… А в що самі перетворюються?... 
Чи відповідають критеріям, накресленим великим педагогом Костянтином Ушинським: «Почувати себе вчителем означає почувати себе другом батьківського дому».
Чи буде таким учитель, який в ультимативній формі вимагає від батьків плату за ним же встановлені додаткові уроки? Це навіть гірше, ніж «добровільне» репетиторство, що набуває масового характеру. Це може означати одне: такі вчителі не справляються зі своїми обов’язками, чи взагалі настільки не професійні, що їм замало програмних годин, щоб донести до учнів свій предмет.
Працюючи в школі, Микола Демидюк керувався ще одним вченням Ушинського: «У роботі вчителя повинна царювати серйозність, що допускає жарт, але не обертає всієї справи на жарт». Він пам’ятає свій перший урок: зайшов у клас, а там один учень заховався за шафу і звідти «Ку-ку-кає!». Вчитель не розгубився, і сваритися не став,а з усмішкою запропонував всім класом «По-ку-ку-ка ти!». І конфлікт між учнями і молодим учителем вмить «розтанув».
Ще запропонував був учням, щоб не просили в нього дозволу, коли комусь «приспічить» вийти з класу на уроці. У перший день половина класу виявила таке бажання. Тоді вчитель сказав учням, щоб вони свою поведінку «зважили» на своїй совісті. Через день-два майже у всіх відпало бажання виходити з класу під час уроків.
Як хочеться колишньому директору запропонувати нинішнім українським політикам і державникам, щоб і вони всі свої «великі» справи вимірювали совістю! У кого вона зовсім розтрачена – неодмінно треба до Господа звернутися. Ще задуматись над тим, чи мають моральне права повчати інших, коли самі, видно, не добре виховані, напевно, з самого дитинства? Це запитання виписане з філософії Руссо.
У Миколи Лук’яновича п’ятеро своїх дітей. Не всі були відмінниками в школі, ніякими директорськими пільгами не користувалися. Навпаки, скаржились собі, що їм важко бути в школі дітьми директора – планка вимог найвища. Бувало, й зауважували, що вдома хочуть мати батька, а не директора школи.
Один із синів нині живе , працює і продовжує освіту у Франції. Батько гордиться тим, що у Павла базовий рівень знань набагато вищий, ніж у місцевих студентів, про що свідчать результати тестування: набрав 118 балів з 120 можливих. Другий результат у французького студента – 80 балів.
Мова не йде про якусь винятковість сина, він учився у звичайній сільській школі, але на… совість – для себе, а не для когось, навіть не для батьків. Ще один секрет успіху: українська шкільна освіта – багатопрофільна, а та ж французька – вузького спрямування. Європейці вже «вловили» недоліки своєї системи освіти і намагаються їх виправити. У Франції останнім часом навіть на роботу беруть насамперед тих фахівців, що мають кілька спеціальностей. Тобто, вони постійно тримають курс на краще, а в Україні модним стає запозичувати все європейське, навіть гірше, зокрема «звуження» в освіті. Чим це обернеться при нашій системі безвідповідальності, яка з кожним роком набуває просто катастрофічного характеру?Одна з головних причин – в освіті і суспільстві в цілому катастрофічно не вистачає Ізбенків. Спробуйте відшукати сучасне село чи місто, де почуєте: «Так сказав директор школи, наш батько…».
Таких і раніше було малувато, але саме вони несли в маси справжню освіту і просвіту. Бо й самі жили, як Сухомлинський писав: «Ми горимо, згораємо в ім’я того, щоб єднати людей узами добрих побажань. Щоб людині хотілось жити від того, що поруч з нею живуть люди».
Коментарі самі напишіть, передусім для себе.
Григорій Войток
