Село на зламі століть
Перегорнув останню сторінку 
щойно виданої книги Леоніда Яковишина «З нестихаючим сердечним щемом»… З усією відповідальністю стверджую: таким публіцистичним рентгеном на зламі минулого і нині сущого століть не змогли «просвітити» українського села навіть професійні публіцисти, котрі художнім словом аналізували його проблеми на шпальтах періодичної преси за той самий історичний період, який охоплює в своїх статтях та інтерв’ю і Леонід Яковишин.
Так, немало гострих, вдумливих публікацій присвятили селу 80-х років минулого століття і пролітаючими десятиріччями нинішнього такі відомі майстри пера як Сергій Плачинда, Олександр Сизоненко, Іван Бокий та інші. А от нестихаючого сердечного щему вони не змогли мені, як читачу, передати. Бо все ж, мабуть, не до кінця, не до денця душі висловлювали гірку правду про село, подекуди підмінюючи її публіцистичною майстерністю. Зізнаюся – і сам отим грішив, працюючи у свій час власкором популярних серед селян газет «Сільські вісті» та «Сельская жизнь» на Чернігівщині і в Україні.
Не скажу, що не бачив чи не розумів пекучих проблем села, скутості його розвитку і виробничого потенціалу в лабетах командно-адміністративної системи. Але ж тішився думкою, що це минуще, головне ж бо – нарощування рік від року сільськогосподарського виробництва, невпинні механізація та електрифікація виробничих процесів та наповнення колгоспного села належною соціальною інфраструктурою.
Але ж у сімдесяті, аж до дев’яностих років, почало оживати село – про це наголошує і Леонід Яковишин в окремих своїх статтях. Інша справа, як довго могло проіснувати патерналістське ставлення до так і не вирішених, але прихованих сільських найгостріших проблем, які «прорвало» вже при Горбачові.
І вже пізніше, на зорі незалежності, чиновницька рать так само, як і колишня партійна, не дослухалася до здорового глузду – перла, мабуть, на догоду майбутнім латифундистам на нові, колективні, форми господарювання, витягуючи з них хребет життєздатності через «відпущені» ціни на енергоносії, мінеральні добрива, техніку, через податки і т. д. Вистояли одиниці. Серед них на правому фланзі і колишній директор Майнівського радгоспу-технікуму, либонь, наймолодший серед тодішніх керманичів сільгоспгосподарств Леонід Яковишин.
І тепер у своїй книзі «З нестихаючим сердечним щемом» він в одній із статей дає справедливу відсіч новоявленому теперішньому вже реформатору-зазнайці, котрий у своєму інтерв’ю обласній газеті принизив колишнє колгоспне селянство і тодішніх очільників сільгоспвиробництва. І в цій одповіді, як і в багатьох інших, автор публіцистичних роздумів з найрізноманітніших проблем вже сучасного села, сучасного агровиробництва не зважає на ранги і посади, колишні і теперішні «заслуги» чиновництва різних рівнів – від найвищого урядового до місцевих – обласного і районного. Пропонує відкритий, чесний і, головне, правдивий діалог про українське село на зламі століть. Президентам. Главам всіх урядів. Міністрам - теперішнім і колишнім. Очільникам управлінських структур області, району…
З усіх художньо-публіцистичних засобів таких діалогів він віддає перевагу лише нічим не підкупній правді, бо ж не в силі Бог, а в ній!
Правда Леоніда Яковишина – це не чорно-біле сприйняття селянського світу, яким він був вчора, яким є сьогодні, яким буде завтра. Ні, він сприймає цей світ в усій його багатомірній діалектиці і передає читачеві правдиві свої роздуми про те, як може позначитися на долі села і селян, на ефективності агровиробництва та чи інша, впроваджувана згори, буцімто реформаторська новація. В такому руслі він і представляє читачеві свої щирі думки успішного практика і організатора сільгоспвиробництва, думаючого економіста з ґрунтовним досвідом практичної діяльності і вченим званням кандидата економічних наук. Наприклад, з приводу поспішного розпаювання землі, яке так і не дало сільгоспекономіці ефективного власника. Бо й не могло дати, оскільки тому власнику далеко за шістдесят, він «гол, как сокол», та ще й немічний.
Із засторогою йдеться в публіцистичних роздумах про сприйняття селянами «по-кавалерійськи» впроваджуваній реформі місцевого самоврядування і децентралізації територіальних громад. Не все те золото, що блищить, не всякий штучно здійнятий галас згоду і лад селу приносять – вчить ціла низка публіцистичних роздумів Леоніда Яковишина.
Наприклад, болючими для автора, як, власне, і для більшості селянського багатолюддя, нарочито-показушними, висмоктаними з пальця, а, отже, неприродними, так само ідеологічно зашореними стають такі «невідкладні проблеми» як декомунізація з її псевдо-патріотичним славослів’ям. Це, напевне ж, сприятиме народженню нових кумирів і вождів, нових догм. Але аж ніяк не справжньому оновленню і покращенню життя села.
Автор у низці роздумів про сучасність і сучасників засуджує подібні новації, спрямовані на зумисне розхитування суспільства, яке і без цього роз’єднане, розгублене, не зосереджене на єдино вірному шляху для збереження держави – зміцненні її економіки ефективною працею, мотивованою гідним заробітком і належним соціальним захистом. Як це зроблено в майже півтора тисячному трудовому колективі ТОВ «Земля і воля». Та й як можна утверджувати здоровий патріотизм у суспільстві, де управлінські виконавчі структури, представницькі органи аж до Верховної Ради, суди і вже нова поліція пронизані корупцією, де панують здирництво і хабарництво, де верхи діють за правилом «рука руку миє».
Щоб відповісти на таке питання щиро і правдиво, автор пропонує читачеві своє бачення майбутньої долі нації взагалі і селянства зокрема, в статті «Господь наділив Україну раєм з приданим - князями й гетьманами», в якій він вдається до економічних паралелей післявоєнної Німеччини з Україною 1991 року і після Януковича – у 2014-ому. Автор наголошує, що Федеративна Німеччина, яка втратила чверть території і лежала в руїнах протягом двох повоєнних років, подвоїла виробництво і життєві стандарти. Бо вибиралася з прірви за програмою першого канцлера ФРН К. Аденауера «Економіка – наша доля», яку виконавчим змістом наповнював міністр економіки Л. Ерхард – творець теорії соціального ринкового господарювання, за якою вирішальний фактор суспільного розвитку покладався на людину, для котрої й створювалися умови для розвитку ринкової економіки та ефективної зайнятості населення.
Ключове тут слово «ефективної»! Бо якщо красти всуціль і всім, то ніякої ефективності в будь-якому суспільстві не досягнеш. Автор закликає: «Розкриймо очі, промиймо вуха і включімо голову, щоб усвідомити надто важливе – кого привели до влади обидва «Майдани гідності»? А ще розгледімо, заради чого на сміх курям гризуться між собою «патріотичні верхи»? Думаю, декларування незначної частини їхніх статків дає відповідь на це питання. Та все те, як і язиколяпальна боротьба з корупцією майстерно затінюється постійним галасом про реформи. І одурманене суспільство клює на ті гачки з нанизаними на них державними та благодійними гостинцями. Більше того, бере активну участь у грі з псевдо-реформами…»
Все процитоване – правда! Гірка, але позбавлена словоблуддя правда, на яку має право Герой України, народний депутат Верховної Ради першого скликання Леонід Яковишин від імені нинішнього і вчорашнього українського села і багатьох селянських поколінь.
Це право дали йому особисті непідкупні совість і честь хліборобські, ота нелегка стезя, яку пройшов до керманича сучасного сільськогосподарського колективу з багатомільйонними статками від старшого агронома радгоспу по сходинках до старшого агронома райсільгоспуправління, старшого агронома обласного сільгоспуправління до начальника районного сільгоспуправління, а згодом – керівника радгоспу-технікуму і засновника нині одного з найуспішніших в Україні колективу, котрий завдяки сучасним новітнім технологіям сільгоспвиробництва і економічно ефективним формам управління виробляє щорічно сотні тисяч тонн зерна кукурудзи з найнижчою в Україні собівартістю, що й приносить колективу добрі статки і визнання.
Перегорнувши останню сторінку цієї чесної книги про наше село на зламі століть, мимоволі відчув проникливість сердечного щему її автора і до свого серця, бо суща в ній правда про селянську долю не зачепить хіба що зовсім збайдужілої свідомості.
Олександр Каранда, заслужений журналіст України
