Ровесник Перемоги
Петро Іванович Єрещенко народився в день, коли командувач обороною Берліна Гельмут Бейдлін підписав наказ про капітуляцію. А через тиждень весь світ радів Перемозі над фашизмом.
Новонароджений Петя був третьою дитиною (брат і сестра довоєнні) в родині інваліда війни Івана Єрещенка (пройшов фінську, у перший рік німецької руку відірвало) і часто хворої Дар’ї. Тож і в найменшого синочка не було щасливого дитинства, а «золота» його юність вписана в трудову книжку колгоспника: з 13-річного віку вже офіційно нараховували трудодні (перед цим записували на матір). Після закінчення семирічки хлопчина подався на перші в Новобасанській МТС курси трактористів.
- Вчився старанно, а потім ледь не розплакався, коли не одержав на руки посвідчення, бо ще й шістнадцяти не виповнилось, - пригадує Петро Іванович. – Але правління нашого колгоспу таки доручило мені старенького трактора КДП-35. Радості – не було меж! На ньому у перший же рік перевиконав встановлений в колгоспі мінімум трудоднів.
Для підтвердження сказаного, Петро Іванович показує свою трудову книжку колгоспника, де записано: 1960 рік, кількість нарахованих трудоднів – 265, затверджений мінімум – 250. Тоді трактористу Петру Єрещенку було лише 15 років. В 1961-му він виробив 298 трудоднів. Потім були курси шоферів, служба в армії, повернення в рідний колгосп…
- Не знаю, чи може повірити мені сучасна молодь, але в моєму юному віці для мене великим щастям було те, що став заробляти більше, ніж багато старших односельців, - продовжує спогади ветеран. – І не заради якоїсь там похвали, слави, а щоб допомогти подолати злидні майже непрацездатним батькам. Без моїх ранніх заробітків вони б бідували. Прикладом для мене була й старша сестра Марія – після п’яти класів пішла працювати на ферму свинаркою, потім дояркою була до самої старості. Брат, як тільки закінчив школу, подався з села, йому було на кого залишити батьків.
Чому Петро Іванович порівняв себе-молодого з сучасною молоддю? Напевно, тому, що бачить багатьох безтурботних і не обтяжених роботою молодих, здорових людей. Є тут і об’єктивна причина, через велику кризу в економіці значно поменшало роботи, але, на думку ветерана, не для тих, хто хоче і вміє працювати. Скажімо, йому вже сімдесят виповнюється, а й не збирається сидіти без діла, хоча здоров’я часто підводить. Після того, як залишив посаду голови колгоспу, об’єднав біля себе невеличкий колектив родичів, щоб на своїх земельних паях (44 гектари) вирощувати для домашнього тваринництва фуражне зерно.
- Одному нашому пайовику – Андрію Кияшку – 74 роки, його дружині Ользі Григорівні – 67, але вони тримають дві корови, свині, багато птиці, допомагають дітям, - з неабияким захопленням розповідає Петро Іванович про односельців. – Окремі родини мають і чотири корови, або й … від 15 до 100 свиней. Тільки на нашій невеличкій вулиці – 36 домашніх корів, по селу й дві сотні набереться. На жаль, землі наші розділені між чотирма орендарями, що не сприяє розвитку села.
А тоді, після п’ятнадцятирічного успішного господарювання,він на чергових зборах дуже образився на крикливих односельців, що самі ніколи не перетруджувалися, піднявся із-за столу президії і вийшов із зали будинку культури. То було на початку ХХI століття, коли вже більш-менш подолали кризу 90-х, село першим у районі газифікувалось від газової труби з 
Київської області, майже завершило асфальтування всіх вулиць, землі ще тримались купи.
- Боляче було згодом дивитись, як мої наступники кинулись розпродувати газові труби, машинно-тракторну техніку, будівельні матеріали, - далі згадував невтомний трудівник. – Все те я стягував у господарство звідусіль, оскільки мав друзів по всій Україні. Навіть району допомагав діставати «кризові дефіцити».
Отже, коли «виїли» Єрещенка, спочатку в Петрівці розтягнули майно, потім і за землю взялися. Найбільший шматок (800 га) дістався чужому Андрію Андрійовичу, трохи менший – Володимиру Григоровичу, теж із Київської області. Заволоділа невеликою площею і «Наташа Агро». На думку ж колишнього голови колгоспу, в селі мав би господарювати по-новому один корінний орендар – Микола Самсоненко. У нього в оренді третина розпайованих земель, але він створив робочих місць більше, ніж разом взяті інші орендарі, яким землі обробляють приїжджі бригади. У Самсоненка трудиться і вся його велика родина: дружина, три сини, дві дочки, зяті й невістки, і навіть внучата-школярі. Матеріальну базу розширює, за тваринництво взявся. Одне слово, не «тимчасовщик». На жаль, власники земельних паїв і чужим ще вірять, хоч й не сподіваються, що ті їх нагодують. 
Тому й кинулись розширювати домашні господарства. Молочну і м’ясну продукцію возять у Київ і за Нову Басань, де біля дачного поселення виник стихійний ринок. У Петрівці ж свій «критий ринок» давно розвалився.
У Петра Івановича і Катерини Андріївни Єрещенків теж є домашнє господарство, але «не на продаж», та й клопочуться більше біля землі. Допомагають і пайовикам: посилають трактор городи орати, бо чужі орачі три шкури здирають.
- Петрівчани від природи великі трударі, яких можна назвати ще й «крутіями» в хорошому розумінні, - відверто гордиться земляками Петро Іванович. – Вони 
виживуть при будь-якій ситуації.Коли в 50-60-х роках мало платили в колгоспі, їздили насінням торгувати в Прибалтику і Росію, а звідти везли додому дефіцитну мануфактуру. Тепер теж лише на себе розраховують. Знаю трьох одиноких бабусь, які вже не спроможні порати корів і багато свиней, так вони збирають повсюди калину, цінні лікарські рослини, і возять все те в Київ, від чого мають додатковий заробіток. Є в нас і ледарі-п’яниці, але трудяг – переважна більшість.
Колись у цьому селі був просторий дитячий садок, тепер там розташована невелика бізнесова фірма. Таке поняття, як соціальна відповідальність сільського господарства, загублене в Петрівці: орендарі не поділять між собою ту відповідальність.
На відроджене свято День села колись приїздили подивитись з усього Бобровицького району, оскільки тоді тільки Петрівка могла собі дозволити запросити військовий оркестр прикордонників і відомих співаків, організувати районні змагання з футболу та інших видів спорту. Тепер це вже історія. А от людина, що доклала немало зусиль до розвитку рідного села, і в 70 років не здає себе в «архів» історії. Петро Івановичне розраховує і на гідну державну допомогу, хоча заслужив таку своєю працею з дитячих років. Він навіть повну середню, середньотехнічну і вишу освіти здобував без відриву від виробництва, бо й відірватись не було можливості. А вже син Петя і внучок Руслан навчались у вузах стаціонарно, обидва тепер на своїх хлібах. Син взагалі вже давно має гідний достаток. Відпочити б Петру Івановичу і Катерині Андріївні від додаткових клопотів на земельних паях, але безтурботне життя не для них. Ще й знають, що кільком родинам стане гірше без плеча Петра Івановича. Такий він, ровесник Перемоги: ветеран і водночас сучасник!
Григорій Войток
