Ровесник голодомору
Художник Василь Горбик народився в 1933 році третьою дитиною в Оксани і Степана , що жили в селі Осовець Новобасанського району (тепер Бобровицький), і навідріз відмовлялися вступати в колгосп. За це мали «ганебне» соціальне «клеймо» - індуси, що означало - індивідуальні одноосібники. 
Таких впертих родин було вісім на все село. Здебільшого це ті, котрі з релігійних переконань не хотіли працювати в безбожних «комунах». За це їх обмежували в деяких правах, під город виділяли лише 15 соток землі, коли колгоспникам – до 70, відповідно й приказка народилася: «Тісно, як в індуса на полі». Насправді, то були великі трудяги, але під впливом більшовицької пропаганди про них, бувало, так говорили: «Хороший чоловік, та індус». А сільські активісти, так ті постійно принижували одноосібників.
- Від місцевої влади добре слово про нашу маму я почув років з двадцять тому, коли вже сам досяг пенсійного віку,- розповідав ровесник голодомору Василь Степанович. – Колишня голова сільради Антоніна Олександрівна Коверник вручала нашій мудрій і мужній ненці державну нагороду за те, що народила і виростила п’ятьох дітей. Я, Олександр і Григорій вижили в голодовку. Харчувалися з 15 соток городу, точніше – тим, що батькам вдавалося приховати від колгоспних активістів. Мама розповідала, що допоміг врятуватися нам від голодної смерті добрий дідусь Андрій Сльозка, наш родич. У нього навіть корова була…
До речі, діти не помирали з голоду і в інших родинах індусів, бо там збереглась хоч яка-небудь домашня худоба, та й працювали дружніше, на себе. Не лінувалася й більшість колгоспних селян, але їм за це майже не платили, ще й відбирали вирощене біля хати. Найбільше страждали одинокі жінки з дітьми.
- В мою, ще дитячу тоді пам'ять, назавжди врізалася жахлива історія, - згадував Василь Горбикик. – Тоді мене вперше забрав у поле до корів старший брат Сашко. 
Випасали їх біля перехресної, де перетинаються польові дороги на Осовець, Нову Басань, Піски і Бобровицю. Там був майже завалений колодязь. Хлопці розповіли, що раніше на цьому місці жила вдова з двома маленькими дітками. Колись заможній хутірець поступово занепадав, переїхати в село жінка не могла, бо ні до кого. Влітку 33-го вона залишилася взагалі без ніяких харчів. Від страждання голодних діток мати втратила розсудок і задавила своїх кровинок, щоб втамувати свій голод їхніми мертвими тільцями. Ця розповідь мене так вразила, що я й дорослим не наважувався наблизитись до того місця.
Василь Степанович розповів і потім кілька хвилин просидів мовчки, не відриваючи погляд від святої ікони. Він людина глибоко віруюча, навіть у святому храмі допомагає настоятелю. Вважає, що всі земні страхіття відбуваються через відвернення людей від Господа, намагання піднятися над ним, нехтування Його вченням.
Атеїсти-антихристи довели були багату країну до такого стану, що й при кріпаччині не було. Сусідка Горбиків тітка Варка якось розповіла Василю, як її дочка Параска нагребла була поблизу польового точка коров’ячих кізяків і принесла додому, бо там були неперетравлені зерна. Мати похвалила дочку і відразу взялася вимивати той «хліб». І вимила, висушила, загорнула в ганчірку та обухом сокири потовкла на борошно.
Зараз в таке важко повірити, як і про «дітоїдство». Але все те пережили наші працьовиті предки. Дещо молодші, в тому числі і Василь Горбик, були свідками післявоєнної голодовки. Запам’ятав майбутній художник і одну плачевно-кумедну історію. Якось він зайшов у хату до тітки Уляни, яка одна з трьох сестер була колгоспницею, ще й ланковою. Вона саме топила піч недосушеним картоплищем, від якого дим виривався в хату. А на черені сидів син Іван і доучував вірш. Василь запам’ятав кілька слів: « Піснею про Сталіна починаємо день, кращих ми не знаємо на землі пісень». Коли учень втретє повторяв ці два рядки, з печі вилетів черговий клубок ядовитого диму, і передова ланкова не стерпіла: «Хай очі повилазять твоєму Сталіну, як оце мені вилазять від диму!».
Пізніше племінник довідався про повну причину такого тітчиного «вибуху», Іван по секрету розповів. Його мати-ланкова не сміла ходити вночі до колгоспної скирти з сусідськими жінками, крадькома ходила сама. Відправилася була і попередньої ночі. А темнота стояла – хоч очі повиколюй. До скирти дійшла благополучно, добру в’язку соломи нав’язала, і вирушила додому. Та десь збилася з дороги і стала «навпомацки» її шукати. Уже добряче притомилася, коли побачила світло від каганця в якійсь хаті. Добилася до господарів, щоб розпитати про потрібний їй шлях. І тут почула, що вона забрела аж у Вороньки, за сім кілометрів від Осовця. Коли назад ішла, то й плакала, й долю проклинала, та ще більше злилася, що не встигла вдруге сходити до скирти. Тому й піч почала топити сирим картоплищем, бо принесена в’язка соломи потрібна була для корови, яку ще не забрали в колгосп.
Син тітки Уляни Іван закінчив школу, Майнівський технікум, інститут, працював у міністерських кабінетах, а коли приїздив у рідне село до матері, кожного разу згадував ту історію з віршем про Сталіна і сирим картоплищем. Часто й Василь з ними реготав.
Повиростали й сини Оксани Горбик, після війни сама піднімала їх на ноги – чоловік Степан загинув у 43-му під Дніпром. Довелося і в колгоспі працювати. Старший син Олександр вивчився на фахівця сільського господарства, працював головою одного з кращих на Тернопільщині колгоспу. Василь з дитинства має хист до малювання, став професійним художникам, останні роки живе здебільшого в рідному селі. Син Микола працює медиком, Григорій – водієм. Кожному з них є що згадувати, що аналізувати. Найбільше бере до серця пережите Василь Степанович.Він – митець, постійно звертається до Бога. Свого 
часу доклав рук до облаштування молитовного будинку в одному з приміщень старої Щаснівської школи, брав участь у спорудженні нового храму, де настоятелем його двоюрідний брат Петро Прокопович, і під час літургій йому допомагає. А ще Василь Степанович увіковічнив у своєму малюнку стару церкву, яка була споруджена в Осовці в буремному 1922 році, і закриту атеїстами в 1959-му, згодом розібрану для будівництва клубу в бригадному селі Гарт. До його рук потрапила була стара фотокарточка цієї дерев’яної споруди. Художник відтворив її в кольорі.
- У війну фашисти перетворили святе приміщення в конюшню, але не зруйнували, - з болем у серці говорить художник. – Відновилося там богослужіння після звільнення села від окупантів, навіть із спалених Пісок ходили до нас послухати молитви. Важкі часи настали для церкви і її приходу за часів Хрущова. Священику доводилося правити літургію до шести годин ранку, потім прихожани повинні були поспішати на колгоспні поля і ферми. Невдовзі й це прикрили. От тільки чи добилися безбожники обіцяного щастя для людей, країни?..
Василь Степанович знову зосередив свій погляд на святому образі. Про що він подумки розмовляє з Господом – тільки йому знати. А в слух каже, що при більшовиках невелика кількість глибоко віруючих людей вимолола в Небесного прощення за дії антихристів, донесла до наших днів вогник православної віри. От тільки б не повторилася історія з гонінням за християнську православну віру, бо тоді повторяться й оті нелюдські біди першої половини двадцятого століття.
Григорій Войток
