Романтик змолоду, фермер – у зрілому віці
Там, на шахті вугільній…
Перша романтична подорож для сільського хлопця Павла М’ягкого відбулась 60 років тому. Йшов він якось по закуреній вулиці, а тут, де не візьмись, голова сільради, і відразу озвучив своє розпорядження: «Поїдеш на Донбас».
- Після війни багато хлопців і дівчат вимушено поїхали на відбудову вугільних шахт, - розповідав Павло Дмитрович. – Дехто невдовзі додому втік, але трудових «дезертирів» виловлювали і назад повертали. А в середині 50-х, ті, хто там прижився, приїжджали до батьків у відпустку і розповідали, що набагато легше стало працювати і жити. Тому пропозиція голови мене не злякала, навіть зацікавила, оскільки давно мріяв світ побачити, але дорослого віку ще не досяг. Це й голові сказав, а він так швиденько: «Домалюю тобі один рік».
Для повноцінної роботи в шахті не вистачило й добавленого року, тому Павла направили на навчання в гірничо-професійну школу, де він протягом року вчився на прохідника-забійника. Одяг, харчування, проживання в гуртожитку – все влаштовувало сільського хлопчину, не було тільки грошей на цигарки і кіно. Фінансовий дефіцит тягнувся аж до першої зарплати.
- Робота забійника важка, - пригадував колишній шахтар. – Не набагато вона полегшала й після того, як шахти механізували: жінок-коногонів замінили машиністи електровозів, відбійні молотки стали рідкість в забоях – комбайни працювали. А от забійники кріпили лаву вручну. Ще й курява від породи значно страшніша для здоров’я, ніж від вугілля – вона дуже погано відхаркується, осідає в легенях.
Остання причина й «притушила» в Павла шахтарську романтику, після двох з половиною років роботи на новій шахті він повернувся в рідне село Осовець. Але душа не переставала рватися в далекі краї, а тут ще й про цілинників заговорили. І поїхав шахтар у райком комсомолу за путівкою. Там подивилися на комсомольський квиток і відмовились «благословляти» безвідповідального комсомольця, який протягом чотирьох місяців не платив внески. «На цєлінє такіє нє нужни» - виніс вердикт господар кабінету, невдоволений, видно, тим, що його відірвали від гри в шахи. При появі чужого, гравці поспішили прикрити шахівницю газетою. Така картина залишила в душі молодого чоловіка неприємний осадок.
Та Павло настільки пройнявся цілиною, що вирішив «дикарем» їхати освоювати безмежні степи. У кишені лежало лише 13 карбованців. З Бобровиці до Ніжина добрався безплатно. Без квитка проник і в дальній поїзд, але на одній із станцій «зайця» висадили, було то вже за межами України.
- Після невдалих відвідин райкому комсомолу думав викинути й комсомольський квиток, який мені урочисто вручали на Донбасі, - згадував Павло Дмитрович. – Але добре, що цього не зробив. Та книжечка потім захищала мене від міліції. Показував її і брехав, мовляв, відстав від свого цілинного загону. Стражі порядку, хоч і з підозрою, але відпускали, строгішими були провідники поїзда. Бо не один я намагався проїхати без квитка, прикриваючись цілиною. Таких помітив на даху вагонів. 
Після чергового намагання провідників витурити мене з поїзда, і я опинився на даху. Вдень там навіть краще, ніж в душному вагоні, а вночі холодно. Добре, якщо поїзд надовго зупинявся на якійсь станції. Ми злазили з вагонів, перегрівалися у вокзалі, ще й хлібні запаси поповнювали. Але з наближенням до цілинних земель зупинок меншало, а ночі були холоднішими. Не пам’ятаю, комусь із нас прийшла в голову ідея – пробиратися до паровозної труби і там грітися.
Розповідач дійшов до цього місця і раптом голосно розсміявся. Пояснив, що згадав, як від них шарахались люди, коли вони спустилися з вагонів і пішли по привокзальній площі. Зрозуміли причину, глянувши один на одного, - ніби щойно з шахти вилізли.
Українці і на Місяці виживуть
Павло М’ягкий добрався до цілини і без комсомольської путівки, кілька років працював там. Згодом і по Сибіру помотався. В погоні за романтикою й з гарною сибірячкою зустрівся, яка згодом умовила чоловіка поїхати в селище, де жили її батьки, - десь за 300 кілометрів за Урал.
- Це поселення відразу війнуло на мене чимось рідним, - помітно оживився розповідач, радісна посмішка заграла під його козацькими вусами. – І перші приємні відчуття не обманули мене: селище заснували в 30-х роках розкуркулені українці. Згодом вдалося познайомитися і навіть подружитися з дідом Миколою, уродженцем з-під Ніжина. Він розповів історію сибірського поселення на український лад. В почуте важко повірити, але в селищі жили й інші перші поселенці – теж свідки.
За переказами Павла Дмитровича, розкуркулених привезли поїздом на засніжене поле, відкрили кілька вагонів і дали команду: 15 хвилин на розвантаження. Потім всіх вишикували, зробили перекличку, і старший поїзда озвучив розпорядження. Привезеним важко було в те повірити – їх залишають на голому снігу. За п’ять кілометрів від залізничної одноколійки люди повинні вибрати місце, де й обладнати для себе помешкання.
Дві групи чоловіків розбрелися в різні напрямки, одна з яких натрапила на кращу місцевість, на березі невеличкої річечки. Навіть взимку під льодом дзюрчав струмок. І до дерев рукою подати, ще далі – тайга виднілася.
Передусім працьовиті селяни викопали дві великі землянки. На щастя, під товстим шаром пухкого снігу земля майже не промерзла, тож тимчасову житлову проблему вирішили швидко. А з настанням весни дружно взялися за будівництво будинків на дві родини. Перші харчі здобували в лісі і річці, швидко налагодили і сільськогосподарське виробництво. Жили дружною громадою, згодом почали виростати і односімейні добротні хати.
- Коли ми з дружиною приїхали в це селище, там уже жило багато колишніх політв’язнів з навколишній таборів, - дещо посмутнів Павло Дмитрович. – Їм нікуди було повертатися, та й не всім дозволялося жити у великих містах. А от колишні розкуркулені виїжджати з насидженого місця в рідні краї. Дід Микола не поїхав, дуже образився на земляків. Із сльозами на очах хвалився: «Я з синами вдень і вночі трудився, відпочивали лише на великі релігійні свята. І сусідам, які не мали коней, допомагали. З іншими заможними родинами домовились, що вдовам і багатодітним сім’ям безплатно і першочергово орати городи та косити хлібні ниви. А коли комісари пришли нас розкуркулювати, то саме ті, кому добре діло робили, першими прибігли розтягувати наше майно».
Щось подібне розповідали Павлу і його батьки. Їх не розкуркулювали, але вони були свідками, що творилося в 30-ті в їхньому селі. Павло думав, що то винятки, а коли почув про таке і в Сибірі, серйозно замислився над людською місією на землі. З одного боку, переконаний, виходячи з побаченого на великих просторах колишнього СРСР, що українці і на мертвому Місяці зможуть прижитися і не пропадуть, а з іншого – можуть і горла один одному поперегризати.
Над загадкою людського буття серйозно розмірковує, дискутує з односельцями і дачниками. На зорі Української незалежності Павло Дмитрович повернувся в рідне село, де й досі фермерує: має невелику ділянку землі, худобу, тракторця, що майже ровесник господаря. Та головним своїм досягненням вважає те, що він завжди був і залишається щирим у душі і поведінці українцем. І ворота розфарбував під кольори державного прапора ще тоді, коли ніхто цього не робив, не модно було.
Змолоду був романтиком, але не гончим за «довгим рублем». Тепер трудиться на землі, хоч давно пенсіонер. І тут багачем не став, втім все своє має для нормального життя. Каже, такий він народився – не для розкішного життя, але й не для рюмсання та старцювання.
Григорій Войток
