Приречений на забуття ?
30 липня виповниться 55 років з дня смерті винахідника-самородка Якова Устимовича Рощепія, уродженця села Осовець Бобровицького району на Чернігівщині. Його заслуги перед людством незаперечні. Та чомусь доля цієї талановитої людини, здається, приречена на забуття і неправду.
Геній, але не в тій родині народився
Яків Рощепій вдало розпочав шлях винахідника: ще в юності змайстрував на ті часи справжнє технічне диво, що їхало на двох колесах, і його вершник не падав. То був перший у селі велосипед на дерев’яних колесах.
Незвичайний транспортний засіб потрапив на очі місцевій знаті, вона й потурбувалась, щоб винахідник із своїм творінням взяв участь у земській виставці досягнень. Звідти Яків повернувся з високою відзнакою і премією в десять царських рублів. Тоді за такі гроші можна було купити головну тяглову силу на селі – коня, ще й дещо з упряжі. Невдовзі талановитого юнака призвали в царську армію і направили служити в полкову зброярню.
Основним завданням для рядового Рощепія було ремонтувати стрілецьку зброю. Але Господь наділив його особливим талантом: він першим у світі розробив принцип автоматичної гвинтівки. І доля вдруге посміхнулася сільському хлопцю: його винахід високо оцінив начальник полігону офіцерської стрілецької школи, відомий зброяр М.Філатов і рекомендував, щоб самородок продовжував працювати над розробкою у майстернях школи. Тут Рощепій познайомився з винахідниками зброї Ф.Токарєвим, В.Дегтярьовим, В.Федоровим, які допомагали йому вдосконалювати автоматичну гвинтівку, проводити її випробування. Згодом вона готова була для серійного виробництва, її автора нагородили срібною медаллю і грошовою премією, але виявилось, що Яків народився не в тій родині. Начальник Сестрорецького військового заводу не міг змиритися з тим, що рядовий солдат, виходець з бідних селян стане автором такого винаходу. З свого боку Рощепій не побажав ділитися своїм авторством з титулованим, але бездарним чиновником.
Бюрократична тяганина навколо винаходу тривала не один рік, а там і Перша світова війна почалась, за нею - революція, громадянська війна… У бурхливих подіях загубився талановитий конструктор. Та не забули про його винахід агенти чужоземних військово-промислових фірм. Уже після Другої світової війни з Яковом Устимовичем зустрівся кореспондент центральної газети «Радянська Україна» Іван Волошин, який написав про забутого винахідника, і навіть про те, про що колись Рощепій боявся й рідним розповідати: «Скільки усяких підступних дияволів звивалося навколо моєї грішної душі. Пам’ятаю одного бельгійця на прізвище Шифлєр, нишпорив у Росії. Все умовляв, щоб я покинув батьківщину свою і переметнувся до них у Бельгію. Обіцяв раювання на землі. Тільки я їм, - усім паразитам людської думки, - говорив одне: руський солдат душі нікому не продає…».
Солдат Рощепій не продався за спокусу райського життя за кордоном, а стосовно начальників заводів є реальна підозра. В їхніх руках залишилися креслення автоматичної гвинтівки. І в 1912 році її принцип, що вирізнявся простотою і компактністю, був помічений в кулеметі австрійця Шварцлозе, а в 1921-му – у автоматичній гвинтівці Педерсона з США, тоді як в Росії самородок Рощепій заявив про свій принцип автоматичної зброї в 1902 році, офіційно приступив до його розробки в 1904-му, і вже через три роки новий вид зброї готовий був до серійного випуску. Але не судилося солдату російської царської армії тримати в руках гвинтівку Рощепія. З нею воювали вже червоноармійці. Правда, прізвище автора було інше…
Після революції Яків Устимович протягом чотирьох років працював на київському заводі «Арсенал». Він не мав фахової освіти, тож не був допущений до конструкторської роботи, використовували його «золоті руки». Та душа рвалася до вищого: в 1924 році конструктор самотужки, практично в домашніх умовах, завершив розробку самохідного зернового комбайна, виготовив фахові креслення і пояснення нової конструкції. Та повторилася історія з гвинтівкою, тепер уже радянські чиновники поклали геніальний винахід під сукно бюрократичного столу.
Винахідник не здавався і в 1926 році відвіз діючу модель комбайна до Академії наук. Там горе-вчені порадили автору винаходу розчленувати комбайн, щоб він був не самохідний, а рухався на причепі. Конструктор-самоучка не погодився з такою ідеєю, тож його модель здали в музей, як технічний курйоз.
Щиро захоплювались винаходом Рощепія його земляки. Ледь не все село збіглося подивитися на нове диво техніки. Свого часу перший механізатор Осовця Григорій Сміян розповідав журналісту районної газети: «Очам своїм не міг повірити, коли побачив, як по долівці рухався за допомогою пружин макет самохідного комбайна, підбирав розсипані колоски жита і обмолочував їх. Тоді я ще дитиною був, але зрозумів, що як би добре було, щоб такий агрегат запустити на поля. Наскільки б полегшилась праця моїх батьків! Про такий комбайн мріяв і тоді, коли вивчився на тракториста, став працювати на великих колгоспних нивах».
Самохідні комбайни українські селяни побачили значно пізніше, вже після Другої світової війни, проте, як і автоматична гвинтівка, під іншим авторством.
Справедливість і неправда – поруч ідуть
Коли фашисти ступили на нашу землю, Якову Устимовичу йшов уже сьомий десяток, і на фронт його не забрали. Та найбільше шкодував, що не зміг озброїти наших солдат автоматичною зброєю. Проте в 1943 році при звільненні радянськими військами його села, побачив у одного воїна незвичну гвинтівку. Розпитав про неї і довідався, що то «семизарядная винтовка Токарева».
Вже після війни справжньому її автору вдалося зв’язатись з цим конструктором, і той визнав, що зробив гвинтівку за системою Рощепія. Доля самородка-винахідника йому не була відома, а Вітчизна опинилась перед загрозою окупації, от і згадали про розробки ще царського періоду, які й лягли в основу виготовлення семизарядки та іншої автоматичної зброї.
Прославлений зброяр Ф.Токарєв посприяв, щоб суспільству стало відомо ім’я справжнього автора геніального винаходу: в 1950 році про Якова Рощепія з’явились публікації в газеті «Красная Звезда», журналі «Огонек», ряду фахових друкованих видань.
У серпні того ж року до села Осовець приїжджали партизанський генерал, письменник Петро Вершигора і згаданий уже кореспондент газети «Радянська Україна» Іван Волошин. З публікації останнього Україна довідалась, що Яків Устимович сконструював не лише автоматичну гвинтівку, а й самохідного зернового комбайна. Але якщо з авторством по зброї справедливість встановлена, то тему по комбайну, як кажуть, заговорили, оскільки були визнані вже інші автори.
Доказати протилежне намагався й сам Рощепій. В 1947 році він побачив у полі самохідного комбайна, сконструйованого за його розробками, і свої претензії адресував Міністерству сільського господарства УРСР. Звідти надійшла відповідь від керівника сектору Хітрова: «Ваш самохідний комбайн – річ неоригінальна. Якщо хочете знати, такий комбайн вперше з’явився в Австрії». При цьому чиновник з міністерства чомусь не звернув увагу на те, що в Європі самохідного комбайна випустили значно пізніше, ніж його сконструював Рощепій. І розробки його в 1924 році були надто оригінальні, це вони після того, як десь пролежали 24 роки, стали, можливо, вже не такими «свіжими».
У питанні визнання за Рощепієм авторства винаходу самохідного зернового комбайна нічого не змінилося навіть після того, як в довідці на призначення йому персональної пенсії республіканського значення (Токарєв потурбувався) було зазначено, що в 20-х роках працював над «виготовленням моделі зернового комбайна і здав її в Київську Академію Наук». Архівні документи свідчать, що ця довідка направлена для призначення пенсії за особистим розпорядженням заступника голови Ради Міністрів УРСР товариша Мацкєвича.
Пенсію Якову Устимовичу призначили з 1 березня 1951 року в сумі 400 карбованців (звичайна становила 150 крб.), невідомо лише, коли він почав її одержувати на руки. За деякими архівними документами – з березня 1954 року. Можливо, через бюрократичну тяганину, оскільки повторне свідоцтво про народження йому видали аж в травні 1958 року. Існує й така здогадка, що хтось протягом трьох років одержував персональну пенсію за Рощепія. Та й продовжував він жити у забутті. Оті публікації 1950 року – то лише миттєве визнання його таланту і заслуги перед суспільством. Хоча тоді Яків Устимович був чи не єдиним на велику округу персональним пенсіонером республіканського значення, але навіть хоронили його без ніяких особливих почестей. Невдовзі і про місце поховання забули. А от неправда продовжувала переслідувати генія і після смерті, перекинувшись на голову його дружини Марини Оксентіївни.
Якось вона написала вчителю історії Осовецької школи Михайлу Митрофановичу Дідику, який збирав матеріали про винахідника: «Тепер ще у мене одне горе – закрили мій номер городу. Що ж мені робити? Не знаю, де мені шукати порятунку? Такі ми неудачники, неспособні жити у світі…».
У такому відчаю є якась доля правди. Можливо, дійсно, талановитий Яків Рощепій не вмів жити в суспільстві, де нерідко неправда й кривда брали верх над правдою і справедливістю. І не він один обкрадений пройдисвітами від науки і влади.
Чого більше: увіковічення чи знущання?
Після публікацій 1950-го пам'ять про видатного винахідника знову впала в забуття, навіть 100-річчя з дня народження не відзначали на офіційному рівні. І лише згаданий уже вчитель історії Михайло Дідик продовжував боротися за встановлення справедливості: зібравши відповідні матеріали з періодичних видань і музеїв зброї, він підняв клопотання через районну газету про присвоєння вулиці, на якій жив винахідник, його імені. Таке рішення було прийнято. Згодом Михайло Митрофанович виїхав з Осовця, закрили й школу, ден він працював, завмерла і пошукова робота по Рощепію.
В 1989 році за питання гідного увіковічення пам’яті земляка-винахідника взялися журналісти Бобровицької районної газети. Передусім з допомогою колишніх сусідів Якова Устимовича відшукали на кладовищі його могилу, на якій не було навіть звичайного хреста, не говорячи вже про якийсь обеліск чи хоча б скромний пам’ятник Видно було, що на місці поховання персонального пенсіонера республіканського значення давно ніхто не бував. Привели могилу в порядок учні Щаснівської школи. Потім її директор Тамара Яківна Ющенко разом з редакцією районної газети організувала в шкільній їдальні « вогник » на честь 110-ї роковини з дня народження Якова Рощепія, на який були запрошені й колишні його сусіди, інші односельці. Від районної влади представників не було. Щаснівська сільська рада, до якої входить село Осовець, організувала і встановила пам’ятну плиту на могилі винахідника.
17 березня 1990 року в газеті «Радянська Україна» на першій полосі була опублікована моя стаття під заголовком «Ще не пізно гідно увічнити пам'ять видатного винахідника-самородка». У ній піднімалося й таке питання: чи можна обмежуватися урочистостями лише в селі? І чому немає вулиці імені Рощепія в Бобровиці, Чернігові?..
У обласному музеї немає спеціального стенду про відомого земляка. А що він справді знаний навіть за межами України, переконався ще один збирач історії про Якова Устимовича, колишній керівник щаснівсько-осовецького колгоспу Володимир Павленко. Він особисто їздив у російське місто зброярів Тулу, де в музеї на великому стенді, поруч з портретами прославлених зброярів є матеріали з портретом Якова Рощепія. І, як сказали працівники музею, Тула пам’ятає передусім двох великих винахідників зброї, один з них – Яків Рощепій.
У Тульському музеї зброї зберігається автоматична гвинтівка, зібрана особисто винахідником, тоді ще солдатом царської армії Рощепієм. Володимир Павленко чи не єдиний з Чернігівщини (може, й з України), хто тримав у руках цю історичну гвинтівку, яка започаткувала в світі автоматичну зброю.
Пам'ять про винахідника Рощепія зберігається і в музеї Санкт-Петербургу, чого не скажеш про нашу столицю Київ. Як видно, Україна розкидається не тільки живими, а й мертвими кращими своїми синами. Та ще дозволяє відвертий піар на пам’яті останніх.
Втім варто сказати, що 120-ту річницю з дня народження видатного земляка відзначали в селі широко, за участю представників з району і області, були артисти з Києва, потім усе це гучно замочували. Але після цього ні в столичному чи обласному музеях, ні в назвах вулиць райцентру і області нічого нового не з’явилося для увіковічення пам’яті Рощепія. Не встановлено і його авторство на винахід зернового самохідного комбайна, не відшукали діючу модель, яку колись винахідник відвіз в Академію наук.
Черговий, 130-ти річний ювілей, уже не відзначали на офіційному рівні, віддали «на відкуп» далеким родичам винахідника. Ті, що 20 років тому навіть не знали, де могила Рощепія, раптом заходились через суд встановлювати нову дату народження – літню. Хоча у повторному свідоцтві про народження, яке видавалося ще за життя Якова Устиновича і його дружини Марини Оксентіївни, записаний день народження – 10 листопада 1879 року. Наступний крок «спадкоємців» - роздзвонити на всю Україну, що в Осовці збереглась хата винахідника, де треба відкрити музей. А вже на кольоровому плакаті, випущеному до 130-річного ювілею Якова Устимовича, показали ту хату як діючий музей. Насправді то будинок покійної племінниці, який «родичі» хотіли продати району під музей за немалі гроші. Таких не знайшлося, спонсори виділили лише певні будівельні матеріали для ремонту майбутнього музею, які потім зникли в невідомому напрямку, а сам будинок незабаром може розвалитись. Родинної хати винахідника давно вже немає.
І кілька слів про ювілейний плакат. Він приурочений більше «рідні» та ще деяким чиновникам, ніж самому ювіляру. Ще й «прикрашений» низькопробною поезією, ніби з шкільної стінгазети. Є там і серйозні слова владних чиновників: треба пишатися тим, що він був українцем, це гордість нації.
Нічого не скажеш, гарні слова, але що за ними? Чергова порція неправди і посмертного знущання? Геній не міг за життя захистити свої винаходи від бездар, бюрократів і «паразитів людської думки». Йому б жити і творити в іншому суспільстві… Але він, напевно, й на тому світі гордиться, що з тих, про кого писав Тарас Шевченко:
Які з нас люди?
Та дарма!
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли,
У нас нема
Зерна неправди за собою.
Григорій Войток
