Прилуцька поетеса Світлана Коробова щаслива своїм материнством
Скільки цікавих і унікальних доль можна побачити, лишень озирнувшись довкола. А якщо ще краще придивитись — то щось незвичайне, неординарне можна побачити у кожній людині, в її житті. Долю прилучанки Світлани Коробової пересічною точно не назвеш. Онучка легендарного Олександра Васильовича Коробова, Героя Радянського Союзу з Прилук, Світлана Владиславівна нині мешкає у своєму рідному місті, займається улюбленою справою та виховує дітей.
«Я дуже щаслива жінка», - каже про себе. І, дивлячись на неї — молоду, симпатичну — цим словам не можна не повірити. Бо Світлана Владиславівна насправді випромінює оптимізм, позитив, світлу енергію. Можливо, це тому, що все життя займалася улюбленою справою: вчила дітей розумному, доброму, вічному: закінчивши місцеве педагогічне училище та Ніжинський педагогічний інститут, влаштувалася на роботу викладачем російської мови та літератури у місцеву гімназію №1, де й пропрацювала 25 років. Кожен день з того вчительського життя нині згадує з неймовірним теплом, натхнення дарували й учні, й твори улюблених авторів. «Літературу люблю, скільки себе памятаю, - посміхається. - Колись у дитинстві мама подарувала мені збірничок Олександра Блока, я завжди носила його за собою, аж поки всі вірші вивчила напамять». Задумавшись на хвилинку, Світлана Владиславівна цитує:
О доблестях, о подвигах, о славе
Я забывал на горестной земле,
Когда твое лицо в простой оправе
Передо мной стояло на столе...
Незабутні рядки з ранніх років надихали на творчість, тож спробувала писати й власні вірші. І... не змогла спинитися. Поезія надійно увійшла в життя жінки, і нині ділить з нею смуток і радість, щастя й біль. Перша збірка поетеси вийшла з назвою «Моя душа жива и безразмерна» та мала доволі широку тематику: є в ній лірика про почуття, роздуми про вічне, а ще — вірші про спокусу душі, про місце й значення гріха в житті людському. Такі мотиви знайшли тоді великий відгук у серцях особливої категорії читачів: вихованців Прилуцької виховної колонії, де якось довелося виступити Світлані Владиславівні. Той виступ вона не може забути і тепер, через кілька років: «Коли йшла на ту зустріч, дуже хвилювалася, думала, чи будуть їм цікаві теми моїх поезій. Підготувала вірші про наркотики, алкоголь, про дівчину, що чекає хлопця вдома. Як вони слухали! В залі сиділо більше сотні хлопців, але тиша стояла неймовірна! Довго аплодували після кожного вірша, а після закінчення заходу передали мені свої твори, аби прочитала та порадила». Ще довго перебувала пані Світлана під враженням того виступу, а потім взяла для ознайомлення журнали, що виходять у колонії... І була вражена долями дітей, котрі туди потрапили. З'явилася нова поезія, почалися писатися зовсім інші вірші. Зараз їх уже кілька десятків, і 50 увійдуть до нової збірки, що наразі готується до виходу у Прилуцькій виховній колонії.
Сьогодні у творчому доробку Світлани Коробової – десяток віршованих збірок, є серед них і книжечки для дітей. Кілька видань вийшли в Росії, вірші прилуцької поетеси друкувалися також в Бібліотеці російської літературної газети «Лик». А цьогоріч прилучанка стала володаркою російської премії «Поэт года – 2012».
«Поезії присвячую увесь свій вільний час», - каже авторка. Втім, вільного часу має не так уже й багато. І причина цьому — надзвичайно приємна, що, зрештою, й робить щасливою, енергійною та молодою цю жінку: це дружна родина Світлани Владиславівни. Вона — мама чотирьох дітей, чотирьох синів. Молодшому, Олексію, виповнилося лише чотири рочки; Стасику — вісім. «Женя навчається в Київськму Політехнічному інституті, на медико-інженерному факультеті, - веде далі пані Світлана. - А старший, Максим, вже працює лікарем-стоматологом Центральної поліклініки, має власну сім'ю. В нього підростає синок Микита, мій онучок».
В такій родині нудьгувати Світлані Владиславівні не доводиться! «Розклад дня розписаний наперед: щоранку прокидаюся, і починається прання, прибирання, приготування їжі, прогулянка з малечею на свіжому повітрі... Так і день непомітно збігає. - Дуже допомагає мама, велике спасибі їй! Навіть не знаю, як би впоралася з усім сама. Та усі ці домашні турботи приємні. Адже материнство — дуже велике щастя!», - промовляє з усмішкою. Пані Світлана має власні секрети виховання і переконана, що найдієвіший з них — власний приклад. А значить, треба жити так, щоб діти могли наслідувати дії та вчинки. Мріє й ще про одне наслідування: «Хочу, щоб хтось із моїх хлопців став поетом. У старших — інший склад характеру, схильність більше до техніки. Та сподіваюся, що коли підростуть молодші, полюблять віршоване слово так само, як і я». А нині Світлана Коробова присвячує своїм дітям прекрасні вірші, адже вони — її невичерпне натхнення у сірій буденності життя.
Людмила СМИК
