Вийшла з друку друга книга Героя України, генерального директора ТОВ «Земля і воля» Леоніда Яковишина під назвою «З нестихаючим сердечним щемом». У ній зібрані статті й інтерв’ю, опубліковані в пресі з кінця 2016 року до листопада 2018-го.
Чим цінна ця книга? В ній трудар, сенсом життя якого стала успішна піввікова праця на землі, публіцистичним пером написав правдиве, не перебрехане політичною доцільністю, трактування державно-політичних подій в українському суспільстві. До того ж, надруковане в новій книзі свідчить, що збуваються пророцтва хлібороба від Бога, описані в публікаціях першої книги, 2016 року видання.
Скажімо, там є стаття з газети «Чернігівщина» від 5 липня 2012 року під заголовком «Чи не «спалимо» Україну «золотим» газом?». Автор застерігав від ура-рапортів про «суцільну газифікацію міст і сіл», вказував на недолуге розтринькування цієї цінної хімічної сировини. Навів приклад Голландії, яка серед лідерів з видобування газу, але не дозволяє собі такого бездумного ставлення до газу. Там будинки, передусім у віддалених населених пунктах, не підключені до газопроводів, а електрифіковані. Газ розумно використовується в хімічній і металургійній галузях, у тваринництві, ним обігрівають15 тисяч гектарів теплиць, яких найбільше в світі.
У 2012 році в Україні вже загострювалася проблема з російським газом. Та замість серйозного енергозбереження, чули лише політичний лемент. Господарство ж Леоніда Яковишина котельні побутових приміщень перевело на пілети власного виробництва, сировиною якого є відходи з очищення кукурудзи. Закупили додаткові комбайни, щоб збирання кукурудзи починати при низькій вологості зерна і завершувати до настання осінньої негоди. Найкращого результату з енергозбереження добилися в 2018 році: на сушіння найбільшого валу зерна кукурудзи витратили газу майже на два мільйони кубів менше, ніж в 2017 році, коли було менше зерна. А державники й політики продовжують скиглити про газову проблему, але її не вирішують, а накидають удавки на шиї споживачів. Тобто, пророковане Леонідом Григоровичем «спалення золотим газом» почалося з простого народу. Хімічну промисловість уже допалюють, даючи зелене світло російським добривам та іншій продукції, для виробництва якої потрібно багато газу.
За влади Януковича-Азарова Леонід Яковишин підняв у пресі, а потім і в книзі, й інші болючі питання, назву їх заголовками публікацій: «Якщо така багата земля, то чому бідні люди?», «Чи можна на старому велосипеді чиргикати в Європу?» (2012 р.). А за Ющенка-Тимошенко (2010 р.), - «Українську аграрну політику умом не збагнути».
Як збуваються ці та інші пророцтва невтомного хлібороба, можна прочитати в другій його книзі. Я ж дам короткий коментар до піднятих проблем.
На відміну від невмілих державних і політичних горлодранів, що «дуже вболівають за народ» з телеекранів, Леонід Григорович організував сільськогосподарське виробництво, від якого одержаних прибутків вистачає на безупинний розвиток виробництва (у 2018 році 600 мільйонів гривень власних капіталовкладень), на високу зарплату працівникам, на найвищу в Україні орендну плату за земельні паї, на будівництво й ремонт доріг загального користування (до 50 мільйонів гривень у 2018 р.), на створення благодійного фонду для допомоги нужденним і хворим, на допомогу соціальній сфері.
У газетних публікаціях і книжках успішний хлібороб розповідає, на що треба звернути увагу, щоб розбудувати ефективне господарство. На жаль, досвід і вміння створювати економіку європейського рівня не поспішають наслідувати невмілі аграрники. Хоча їхнє неефективне господарювання на землі аж ніяк не тільки їхня приватна справа. Оскільки від такого виробництва суспільство недоодержує сотні мільярдів гривень.
Леонід Яковишин прагне того, щоб з гектара в середньому одержати тисячу доларів чистого прибутку, відповідно збільшаться зарплата, бюджетні відрахування, оплата за паї. А який чистий прибуток одержать орендарі землі, які й досі не зібрали кукурудзу, качани її трухнуть на стеблах? Скільки не доплатять орендодавцям і державі такі хлібороби? Або ті, в яких собівартість зерна сягає ледь не до закупівельної ціни на зерно? Їм, може, й вистачить невеликого «навару», а що дадуть селянам і державі? В Європі таких «хлібопашців» і близько не підпускають до землі. В Україні ж питаннями ефективної віддачі землі ніхто серйозно не займається, навіть у ЗМІ не дискутують. З приводу цього б’є тривогу Леонід Яковишин.
Ще одне «малозначне» порівняння. Українські ЗМІ широко розтрубили «радісну» подію: Литва на благодійних заходах зібрала 10 тисяч валюти на потреби українського війська. Спасибі зарубіжним друзям. Одначе товариство «Земля і воля» лише від підвищеної орендної плати за землю перерахувало 1 мільйон 600 тисяч гривень військового збору, що майже в шість разів більше, ніж зібрала вся Литва. В рази збільшується військовий збір від підвищення зарплати працівникам. Зростають й інші бюджетні відрахування.
Ось де наші «транші» для розвитку економіки й зміцнення армії. І це далеко не вичерпні джерела, що протікають у нас під ногами. Суспільство не звертає на них уваги, а еліта ловить у тих джерелах золоту рибку. Про це професійно трактує в своїх книгах Леонід Яковишин. І не лише трактує, а й показує в господарстві, як можна піднімати добробут людей і державу збагачувати.
Про актуальність і важливість піднятих проблем, від яких задихається українське суспільство, видно із заголовків публікацій у новій книзі: «Медична реформа запрограмована на вимирання «вдовиної» нації?», «Доля України не в Євросоюзі, а в своїй економіці», «Об’єднані громади без економіки – це не реформа, а руйнація сіл», «Жити по-новому» - мріяли на Майдані. І зажили», «Злість рухає людей… у бік безодні», «Живі потрібніші на землі, ніж герої на небі», «Гідність Майдану поставили в сніг на коліна? Чи, може, то така гідність?», «Щоб не бути бидлом, треба зробити все, щоб влада не була бидлом», «Не випускаймо землі з рук, бо нащадки проклянуть», «Коли гроші говорять, тоді правда мовчить», «Живемо так, як із США скажуть, але не так, як там живуть».
В Європі, куди нас ведуть язиками державні й політичні лідери, такі суспільно значимі публікації дружно підхоплює журналістська братія й розкручує такий громадський резонанс, від якого йдуть у відставку аж до президентів і прем’єрів. Це полюбляє показувати й українська журналістика. А очолити громадський контроль за виконанням державниками вимог Конституції стосовно свого народу, захисту територіальної цілісності й незалежності держави, видно, бракує професійності, розуму й совісті.
Натомість наші журналісти можуть дружно виступити за продаж земель сільськогосподарського призначення без створення для цього належної законодавчої бази й цивілізованого банківського забезпечення. Можуть організувати оплачені протести проти будівництва нових виробничих об’єктів, запровадження світових технологій. Один відомий чернігівський журналіст торік виступив був навіть проти економічно обґрунтованої високої оплати за земельні паї, яку запровадило ТОВ «Земля і воля». Мовляв, така оплата розорить фермерів.
Жодного не розорила. А сім тисяч пайовиків «Землі і волі» в кінці минулого року вдруге одержали солідну матеріальну підтримку, й бюджет додатково поповнився на 20 мільйонів гривень (військовий збір окремо), про що писали газети «Вісник Ч» і «Чернігівщина». Резонансну публікацію підхопив лише інтернет-портал Чернігова Gorod.cn.ua – до чотирьох тисяч переглядів і схвальні коментарі.
Отже, недаремно ще в першій книзі Леонід Григорович пояснив, навіщо потрібна йому незалежна газета. Щоб незалежно від придворних журналістів та їхніх видань доносити до читачів правду: чому в багатющій країні живуть найбідніші в Європі люди? Відповідь на це запитання є в новій книзі Леоніда Яковишина.
Григорій Войток
