Перший раз втекли від бідності, другий – від радіації, а тепер – від снарядів і окупації
Любов і Володимир Соломко виїхали з Луганської області влітку минулого року до Києва, а звідти їх направили в Бобровицю, де є місця для проживання в гуртожитку місцевого коледжу. Приїжджим виділила окрему кімнату.
- Важкувато було звикати до умов гуртожитку, адже перед цим мали добротне житло, - сумує Людмила Олексіївна. – Але спокій, без вибухів і «сліпих» куль, – важливіший. І за синочка, що служить у міліції на українських блокпостах, ніхто не допікає.
При згадці про сина «втікачка» більше спохмурніла. Сказала, що «яструбки» з так званих ополченців могли б не пробачити їм, батькам, за їхнього міліціонера. Тож побутово-житлові незручності перетерплять, їхні з чоловіком душі гріє доброзичливе ставлення до них керівництва коледжу і бобровичан, з ким доводиться спілкуватися.
Після цього признання приємна і говірлива жіночка розповіла й про інші «каверзи» долі. Сама вона родом з Білорусії, з-під Гомеля. Бідне сільське життя поміняла на роботу в місті, на швейній фабриці. Згодом познайомилася й з Володимиром, який приїхав до них з Щорського району Чернігівщини в пошуках заробітків. Він – з бідної багатодітної родини, батько якої – інвалід першої групи по зору. Якось Володимир признався коханій, що втікав від злиднів навмання, але, на щастя, знайшов і хорошу роботу, і прекрасну дружину, що найголовніше для нього. Та їхнє сімейне благополуччя накрила чорнобильська радіація. Поїхали від неї аж у Луганську область, туди їх покликала сестра Людмили – Єва.
Працьовите подружжя й на чужині непогано прижилося, хороше житло одержало, Володимир власноруч його облаштував, оскільки має фах і хист будівельника. І на тобі, знову довелося кудись тікати.
- Поїхали, не знаючи, де зупинимось, тільки б подальше від смертельної стрілянини, - трохи повеселіла Людмила Олексіївна. – І плачно, і смішно гадати, який ще марш-кидок приготувала нам доля? Хоча ми з чоловіком не «хворіємо» на табірні мандри, здається, в нас немає циганської крові.
Крім «інтернаціонального» подружжя Соломко, в гуртожитку державного коледжу проживає ще більше шістдесяти біженців з Луганської і Донецької областей. За словами директора Ольги Гордієнко, було й до 90. З потеплінням надворі чи з інших причин багато виїхало. Є й такі, що кудись зникають на кілька днів, а то й місяць, потім знову приїжджають, створюють проблеми з оплатою за комунальні послуги. В 2014 році за них платила держава, тепер «біженці» одержують на комуналку 442 гривні, плата в гуртожитку – 220. Переважна більшість тимчасових жильців вчасно платять, але є й безвідповідальні. Людмила Соломко каже, що їй соромно за таких луганчан і донеччан. До її думки приєднуються й інші совісні приїжджі.
Скажімо, 
пенсіонер Геннадій Дмитрович Маслов з Луганська і дивується, і обурюється такою поведінкою земляків. Йому вже 70 років (дружина Любов Петрівна такого ж віку), каже, що з побоюванням їхали світ за очі від клятої війни, трохи відлягло від серця, бо відчули в Бобровиці доброзичливу опіку. Вдома їхній будинок розбомбили, дітей вони не нажили, тож думають, яким чином залишитися в Бобровиці, назад не хочуть повертатися.
У вересні минулого року поселилися в гуртожитку Людмила Миколаївна з дочкою і двома внуками. Дочка влаштувалась на роботу в лабораторію районної лікарні, а бабуся проводжає внуків у школу і зустрічає їх звідти. Тимчасово живуть в окремій кімнаті з чотирма ліжками. Не райські умови, але жити можна – стверджує Людмила Миколаївна, яка майже 60 років прожила в Кіровську Донецької області, тепер навіть не знає, чи вціліло їхнє житло. Дякує чужим людям, що приютили, допомогли обжитися.
У коридорі гуртожитку зібралися кілька інших мешканців, вони з обуренням говорили про окремих своїх земляків, а стосовно однієї сімї запропонували директору коледжу і коменданту гуртожитку, щоб виселили «літунів». Мовляв, мати й доросла дочка приїхали сюди із зони, що підконтрольна українській владі, постійно не проживають в гуртожитку, а тільки мотаються туди-назад, ще й ведуть себе негарно.
В кімнаті №23 проживають 
Тома і Рома – так їх назвали сусіди, ще й добавили: ночами сидять в Інтернеті, а вдень відсипаються. За комунальні послуги не платять, не обтяжені й іншими обов’язками перед суспільством і зокрема перед закладом, що їх приютив.
А один мешканець-пенсіонер не захотів навіть договір укладати на проживання в гуртожитку, не говорячи вже про оплату. Добився для себе ще однієї пільги: двічі на день харчується в їдальні районної лікарні. У спілкуванні для нього немає, як кажуть, ні старшого, ні меншого, ні господарів гуртожитку, де проживає.
У коледжі розуміють, що тимчасових жильців пригнало до них страшне горе, в багатьох від розпачі нерви здають. Але ж і в коледжі працюють живі люди, в яких ще й зарплата зменшилась. А на «урізаний» фонд зарплати довелося «садовити» додаткових чотирьох вахтерів ( до приїзду переселенців той корпус не заселявся) з місячною зарплатою і нарахуванням на неї 9770 гривень. Несплата за комунальні послуги досягла майже до 47 тисяч гривень, переважно за електроенергію. А коледж то з бюджетним фінансуванням, яке контролюється до кожної правильно витраченої копійки! Як пояснити недоплату, коли держава виділила на ці цілі гроші конкретному жильцю?
Працівники коледжу розповіли, що коли поселяли в гуртожиток переміщених громадян Донецької і Луганської областей, то тут були представники районної і обласної держадміністрацій, відповідних спеціальних служб, багато обіцяли допомагати, а тепер, виходить, що коледж залишився сам-на-сам з проблемами тимчасового проживання великої кількості «втікачів» від воєнних дій на сході України. Ще й у таких умовах, коли окремі «втікачі» свідомо провокують непорозуміння і навіть протистояння. Їхнє життя від цього не поліпшиться, й іншим прагнуть зробити його нестерпним. Хоча Господня і земна мораль вчить і вимагає, щоб людина залишалася людиною при будь-яких обставинах.
Григорій Войток
