Перемога наша, а її символ … європейський?
Після Дня Перемоги у ЗМІ з’явилася гордовита заява Президента Петра Порошенка: «Ми більше ніколи не святкуватимемо цей день за російським сценарієм…». Сказано категорично, але щось не пам’ятається, щоб, скажімо, Бобровиця за часів незалежності України святкувала День Перемоги… за чужим сценарієм, з виславлянням Росії. Як правило, вшановували іменинників свята – фронтовиків. Можливо, й присутні були якісь рекомендації «зверху», але явно не від російського президента, а від свого – народно обраного, «незалежного».
Не за російським сценарієм святкували в Бобровиці і ювілейний День Перемоги. 
І людей зійшлося багато, вочевидь не за чиєїсь вказівки. А тих, хто власною кров’ю долав фашистських загарбників, 
прийшло на пагорб Слави лише … шестеро. По всьому району залишилося в живих 85 фронтовиків, з яких переважна більшість уже не в силах ходити на головне своє свято.
Та їх не забувають, принаймні напередодні і в День Перемоги. Так, 9 Травня високо оцінювали їхній вклад в розгром фашизму голова райдержадміністрації Микола Супрун, міський голова Володимир Якушко, військовий комісар Олег Отрощенко, майбутній воїн Віталій Басанець, на честь переможців у 
війні виконувались пісні, в тому числі і 
хором ветеранів, ведучі найбільше говорили про їхні подвиги. А вони, оті шестеро визволителів, притаїлись у затінку, відгороджені від шеренги керівників району і міста (з маками на парадних костюмах) іншими учасниками святкування. На обличчях стареньких промелькнув промінчик радості лише тоді, коли дітки підбігли до них з букетиками весняний квітів, дехто кинувся діставати з кишень цукерки і пригощати урочистих школяриків. Здебільшого ж іменинники свята своїми думками, здавалось, були десь далеко від пагорба Слави. Пізніше один з них, не для інтерв’ю, а так, скоріше, сам для себе, промовив сумовито, мовляв, у всіх святкових промовах наголошується, що ми зробили вирішальний внесок у Перемогу, чому ж тепер, через 70 років після війни, нам нав’язують якийсь європейський символ тієї Перемоги?
Не так давно на «круглому столі» в Чернігівському обласному історичному музеї один сивочолий ветеран, груди якого були увішані багатьма бойовими орденами і медалями, зробив своєрідне, можна сказати, відкриття: війну виграли … жінки і героїзм простих солдат. Тобто, не Сталін, не Жуков, не Комуністична партія, а героїчні бійці, що тілами своїми закривали стріляючі доти і з гранатою кидались під танки, багатьох їх народили і виростили українські жінки, які героїчно пережили окупацію й потім тил забезпечували рідній армії, останнє віддавали для фронту. Тепер українське керівництво робить спробу «опустити» героїзм наших бійців і тиловиків нижче європейського рівня?
Хоча відомо, що звірячий фашизм виник в Європі, Європа і Гітлера народила та вигодувала, а коли той намітив із Сталіним «підгрібання» під себе інші держави, й сама до цього долучилася. Згадаймо з історії, як Італія анексувала Албанію і вторглася в Грецію, Румунія окупувала землі між Дунаєм і Бугом, Угорщина – Закарпаття, Болгарія – північну Грецію і Македонію, навіть Польща, з якої почалася Друга світова війна, встигла була «відтяти» в чехів Тушинську область. Потім, коли її «вигодованець» Гітлер масштабно пішов війною, сита Європа впала йому в ноги, а деякі її держави напряму допомагали німецьким та італійським фашистам знищувати мільйони наших людей. Сучасні історики і статисти порахували, що за роки 
війни вбито, замучено на окупованій території і в концтаборах, депортовано й вигнано на каторжну працю … 14 мільйонів громадян з нашої території.
В цьому році Україна відзначала 8 травня День примирення, бобровицькі ветерани взяли участь у проведенні цього заходу, але вони ні 8-го, ні 9-го Травня не прикріпили над своїми нагородами маків цвіт. Знову ж, за словами одного ветерана, примирюватися треба, але йти на свято Перемоги з символом Перемоги тих народів, яких він рятував від фашистського ярма, куди вони потрапили практично без бою, - це зовсім інше.
На захист національної гідності українських фронтовиків стала голова районної ветеранської організації Ольга Піддубна. Вона у своєму виступі зазначила, що в 1941 році наші солдати пішли не на Другу світову війну, а на Вітчизняну, боронити свої родини, свою землю від найкривавішого європейського загарбника. Тепер за них хтось вирішує, як назвати війну, на якій вони кров проливали, який символ Перемоги на груди чіпляти. Хоча самі, хто приймає такі рішення, не зуміли уберегли незалежну державу від нового кровопролиття, здебільшого язиками захищають цілісність України.
Від молодших учасників святкування Перемоги в Бобровиці довелося почути й таке: наші урядовці не зуміли догодити Європі ні обіцяними реформами, ні боротьбою з корупцією, то хоч маковою квіткою «лизнули». А чому б не запровадити суто український символ, здавна оспіваний в українських визвольних і сучасних піснях? Невже Україна, що принесла в жертву Перемозі більше людських життів, ніж вся Європа разом узята, не заслуговує мати власну квітку Перемоги?
До речі, бобровицькі фронтовики й інші учасники свята не почепили на себе й георгіївські стрічки – російський символ . А от мелодія років війни таки лунала, що тішило душі ветеранів. Уже на кінець урочистої церемонії почули й сучасну українську пісню, в якій є такі слова: «Де була б ти сьогодні Європо, де була б ти, якби не Вони?»
З числа них шестеро скромно і малопомітно сиділи під деревами. В своєму житті вони зробили те, чим можуть гордитися всі наступні покоління. От чи буде так, чи не віднімуть у них, може вже й покійних, Перемогу на угоду новим закордонним хазяям?
На цьогорічному святі гірлянду слави несли до обеліска не старшокласники, як бувало раніше, а сьогоднішні бійці, учасники АТО. Зараз вони в центрі уваги. А років так через сорок?... 
Хоча навіщо заглядати так далеко, он до афганців, через 25 років, уже не така увага, як була раніше, їх помітили керівники району вже під кінець урочистої церемонії. А в них на грудях теж бойові нагороди, і не вони винні, що довелось виконувати солдатський обов’язок в чужій країні. Коли звідти пішли наші воїни, той обов’язок стали виконувати солдати інших держав, де не так часто, як в Україні, переписують історію, розставляють у ній акценти. І не задумуються владні ініціатори, чи мають на це право?!
Григорій Войток
Фото автора
