Партії іменними поробили, а тепер й Україна іменна?..
Ніби, й правду сказав, але…
З легкої руки відомого політика й журналіста 
Олександра Донія Україна названа «нацією маленьких порошенків». Виходячи з доводів, викладених в інтерв’ю, ніби й правду сказав… Бо, дійсно, не лише Президент Порошенко використовує державну посаду з метою свого збагачення. Й різниця між ним і його народом, мовляв, – в рамках можливостей.
Тож розкриймо очі й подивимось, як швидко стали заможними людьми активісти Майдану Гідності після того, коли за списками партій потрапили до Верховної Ради чи одержали «хлібні» посади.
Під час революційної ейфорії партійні лідери використали їх для піару. Яскравий приклад з Михайлом Гаврилюком: одні ідіоти загадали чоловіку роздягнутися догола, а інші на відео зняли та поширили через Інтернет. На хвилі цього розголосу він потрапив у парламент, де вершиться доля нації. Чи готовий чоловік до такої роботи? 
Журналісти побували в його селі Ярівка, що в Чернівецькій області. Учився Михайло на двійки – сказали односельці. Але не лінивий, на заробітки їздив. Опинившись в депутатах, до земляків не приїжджав, хоч міг би й допомогти: половина хат в селі під соломою, по дорогах – ні проїхати, ні пройти. Повне безробіття. А от самого народного депутата журналісти вже називають мільйонером.
Подібні приклади масові. Для української еліти методи збагачення за рахунок народу передаються, як корона в монархів, – від однієї президентської команди до іншої. Середня й низова її челядь теж «вірним шляхом і в ногу крокує». Ще і в супроводі величезної армії журналістів, експертів, політологів та іншої злостивої раті, яка за мзду виправдає будь-який крок владної команди, лизне, де потрібно. Все те бачить народ і смиренно проковтує. Невдоволення висловлює на кухні та на вулиці в тісному колі.
Чому так – намагається дослідити історик за фахом й революціонер за покликанням Олесь Доній. І робить це професійно, й мене зачепило за душу. Водночас й здивувало: протягом 35 років (сам наголосив) він займається творенням… української ідеї, і аж тепер засумнівався – чи потрібно це українцям? Бо ті, мовляв, смиренно погоджуються з тим, що національні лідери грабують країну, й не признаються собі про хворобу нації. Не помічають проблему еліти – відсутність самообмеження. Тож і жирує вона відверто, піжониться дорогими гульками та заокеанськими «розслабленнями» після «виснажливої роботи на благо народу».
Виникає запитання: така затурканість і безвідповідальність українського народу стосовно своєї Вітчизни, отже, й своєї долі, – спадкова чи набута? Патріоти ж з команди «задолизів» цю суспільну хворобу та погіршення життя народу пояснюють 70-річним перебуванням України в складі СРСР та агресією Росії. Один відомий чернігівський журналіст у бібліотеці сільської школи випадково натрапив на 
книжечку «Юність Леніна» й одразу зробив висновок: «… з такою декомунізацією ще довго будемо дихати Леніним». А от коли останній раз учні «дихали» тією книжечкою, – не написав. Для представника владної обслуги головне – знайти чергове виправдання ідіотії в євродержаві.
Та повернусь до Донія. Він з родини економістів, але вивчився на історика. З початку 90-х й донині бореться за українську ідею в складі громадських й державних формувань: студентській спілці, Народному Русі України, депутатом в Київській міськраді, в партіях «Реформи і порядок» та «Молода Україна», громадському комітеті «За правду», протягом майже шести років у Верховній Раді під покровом 
Ющенкової «Нашої України», досі активний політик і журналіст. Одного не можу збагнути з його інтерв’ю: що то таке – його українська ідея? І чому українці не вхопилися за неї обома руками? Сам називає системну причину: у нації хворий світогляд, тож вкрай потрібна світоглядна реформація.
Обгрунтовує й оте кивання на наслідки СРСР, якого немає вже 26 років. Наводить приклад, що за такий час Ізраїль (проголошений в 1947 році) на голому місці побудував державу, кілька воєн виграв, створив потужну економіку, на високий рівень підняв соціальний захист всіх громадян, вивчив мову – більшість євреїв не володіли івритом…
Втім, не тільки Ізраїль можна взяти за взірець розбудови незалежної, добротної для всього народу держави – вся Європа, й навіть більшість колишніх колоніальних держав такі.
А нам світогляду бракує? Але той хворий світогляд формують такі патріоти, як Олександр Доній. Самі ж і підсумовують свою роботу, прівнюючи з європейськими результатами. Мовляв, там на першому місці питання щастя для кожного, толерантності, а в нас – посилення агресії й продажності. І народу те подобається. Бо й самого народу ніхто не ставить до стінки за небажання продавати голос за гречку. Продає добровільно й ініціативно. У владну обслугу записуються теж без страхань розстрілом.
За які ж перемоги славимо себе?
В інтерв’ю Донія наведений цікавий випадок. На конференції в Польщі українці гордилися перемогою чергової революції. Аплодували їм деякі учасники того зібрання. Аж раптом піднявся один літній поляк і запитав українську делегацію: у чому ваша перемога? Адже на зорі польської й української незалежності зарплата в Україні була на 
30 доларів вища, ніж в Польщі, а зараз навпаки – в рази нижча.
Ще одна відмінність від інших європейських країн: ми десь на першому місці з героїзації історичних національних героїв, які боролися за одержання незалежності від Росії. І що вибороли в результаті героїчної боротьби? Державу з явно зовнішнім управлінням і найбіднішим у Європі народом?
Виходить, не те героїзуємо? Інші фактори роблять державу незалежною, а народ заможним. До прикладу, Німеччина пишається архітектором післявоєнного економічного дива Ерхардом та першим канцлером Еденауером. Американці – президентом Лінкольном, який загинув за об’єднання Штатів і припинення найкривавішої війни. В Індії батьком нації називають Магандаса Ганді, що відстоював ненасильницькі методи звільнення країни від колоніального гніту. Його вбили, але Індія вже здобула була незалежність й міцно стала на шлях розвитку. В історію Польщі навіки вписаний Лех Валенса, котрий без кровопролитної боротьби провів економічну та соціальну роформи й передав країну демократичним шляхом більш фаховим державникам. І таких прикладів повно в світі.
Натомість поставлю «не модне» риторичне запитання: з усіх невпинно героїзованих та до неба славлених історичних українських героїв хоч про одного можна сказати, що він поклав не надуману, а реальну цеглину у становлення та розбудову незалежної України? Чи, може, хоч на йоту поліпшилося було життя українців від їхньої героїчної боротьби? За які перемоги і над ким їх треба славити? Що треба пам’ятати – згоден.
Недавно мені розповіли забавний живий приклад. Лікарі з Сумської області поїхали на роботу в Естонію, влаштувалися на тисячу євро в місяць, але з вигідним для них графіком роботи, щоб можна було їздити на чергування у Фінляндію. Там їм платять від 800 доларів за роботу у вихідний чи святковий день. Бо місцеві лікарі хочуть відпочивати у такі дні.
Нагадаю, що Фінляндія сто років тому була в складі Росії. Після революції вона вирвалася з її імперських обіймів, дала гідний відсіч і в 39-40-х, тепер забезпечує своєму народу високий рівень життя. А в Україні творці національної памяті розтринькують бюджетні гроші на героїзацію сторіччя Української революції. Ліплять їй «величезні» заслуги, догорлопанюють до того, що й проголошена незалежністьУкраїни не в 1991 році, а сто років тому. От тільки, куди поділася ота столітня незалежність?
Показати вказівним пальцем біля виска – буде плачно. Оскільки героїзацією української історії майстерно затіняється недолуге в сьогоденні. Та найприкріше те, що пустопорожню ідеологію використовують для окозамилювання народу і владні команди, й опозиційні та ура-патріотичні. Передусім затінюють, що конкретно роблять вони для зміцнення держави й підвищення не власного добробуту, а рядового народу.
Не лукавлячи, кажу, що я поважаю «нехитку» до влади позицію Тягнибокової «Свободи». Це серйозна проукраїнська політична сила, а до такої й суспільні вимоги мають бути особливими. Тож і дивуюся, чому досі немає щирої сповіді перед народом за провальну роботу свободівських квотованих перших післямайданних міністрів оборони, охорони здоров’я, аграрної політики, генерального прокурора? Який слід вони залишили в становленні «відлюстрованої» України? Та й чи були вони професіоналами, якщо майданний уряд швидко погнав їх з відповідальних посад?
Втім, свободівці публічно демонструють іншу свою гордість, називаючи себе бандерівцями. Але ж Майдан Гідності дав їм шанс прославитися й українськими Ерхардами, Ганді, Лінкольнами… Пройти з портретом свого історичного кумира смолоскипною ходою по Києву – може, й патріотично, але такою патріотичністю не звільниш територію від агресора, й народ не нагодуєш.
Такі ж незручні питання можна поставити всім політичним силам, найгорлатішим «патріотам». За 26 років славлення себе дославилися лише до «маленьких порошенків», але так і не виростили хоча б одного маленького Ерхарда чи Ганді. Хоча в Україні є з кого вирощувати справжніх батьків нації. Але цим ніхто не займався й не займається. В Україні дико монополізована не лише економіка, а й політика та державотворення. Монополісти не допускають до своїх монополій конкурентів. Тут би джерелу влади – народу – втрутитися, але, очевидно, народ це влаштовує, як і раніше влаштовувало.
Це зараз Доній назвав Україну «нацією маленьких порошенків». Але ж він був свідком народження й «маленьких кравчуків». Яскрава представниця «кравчукової нації» – 
наша землячка Віра Улянченко. Вона в команді першого президента так старалася «на благо України», що довелося їй тікати від правоохоронців далеко за бугор. Згодом повернулася і переродилася на «маленького ющенка». А коли й ця «нація» впала, до якої належав і сам Доній, Ульянченко взяла в руки Заступ (партію так назвала), з яким невідомо де й поділася..
«Націю маленьких кучмів» народив теж наш земляк Леонід Данилич! Правда, ця «нація» була чи не найуспішнішою в питаннях розвитку вітчизняної економіки. Та мову поведу про «маленьких кучмів». У Бобровиці вони створили були на базі цукрозаводу й лікарні впливову політичну силу. Сам завод обанкрутили й розікрали, зате владу в районі взяли в свої руки. Але й тут нічого путнього для району не добилися. Зате після помаранчевої революції швидко переродилися на «маленьких ющенків». Чим прославилася бобровицька команда цієї нації? Земельки собі прихватили, на відкатах грошенят підзаробили, а згодом і кримінальними справами відзначилися.
Про бобровицьких «маленьких януковичів» якось написав у газеті: яке обличчя партійного списку (Партії регіонів у нашому районі), такі й результати виборів – невтішні були. Потім проявилися й інші заслуги членів того списку: три керівники продали свої господарства разом з пайовиками, а районний лідер подався в біга від виконання вироку. Правда, він уже переродився був у «маленького порошенка». Його ж соратники досі тримаються в цій «нації», цілими родинами гребуть під себе земельку.
Як зазначав вище, «нація маленьких порошенків» формувалася з перших років юридичної незалежності. Та тільки зараз одержала ім’я нинішнього президента. Чому ж Доній забув навіть свого патрона Ющенка? Чи коли Олександр був при владі (у Верховній Раді), то іменувати націю було ще не модним? Чи, може, світогляд суспільства ще не був хворим? Не було інтелектуальних та патріотичних жополизів? Не було державних професійних крадіїв? Не продавалися місця в партійних списках і державні посади?..
Напевно, при Ющенку в Донія були більш комфортні умови для творіння української ідеї? Тож і уваги не звертав на зародження іменної нації? Тепер спохватився. Але, сам визнав, – зі сподіванням без надії?
До речі, на відміну від Донія, скажімо, я за роки незалежності розбудував сільськогосподарське виробництво європейського рівня й з високою соціальною відповідальністю перед працівниками, пайовиками, громадою району й державною казною в цілому. Тож переді мною не стоїть питання: чи потрібно це українцям? Думаю, воно не стоїть й перед цілою низкою інших вітчизняних виробників, хоч і не обласканих владою. Бо ми, на відміну від героїчних патріотів, своїм дороговказом вважаємо лозунг першого канцлера післявоєнної Німеччини Еденауера: «Економіка – наша доля» – він вічний. Й не тільки для Німеччини, а й для всього цивілізованого світу. На жаль, не для України, хоч й з працьовитим народом! І водночас хворим на світогляд – діагностував творець української ідеї Олесь Доній.
Леонід ЯКОВИШИН, Герой України, генеральний директор ТОВ «Земля і воля», кандидат економічних наук
