Останнє «відспівування» кончини Бобровицького цукрозаводу відбулося 25 років тому
Історія цього переробного підприємства тягнеться з 1807 року, саме тоді завершив його будівництво місцевий поміщик Кочубей. У 1854 році на цукрозаводі спалахнуло повстання робітників, в ході якого цукроварню спалили. Тоді й відбулося перше «відспівування» кончини підприємства, отже – й роботи для 118 «чорноробів». Поміщик не став відбудовувати своє виробництво, він і без нього не голодував. Наново побудував цукрозавод поміщик Катеринич в 1897 році. На той час Бобровиця вже мала залізничне сполучення Київ – Курськ.
Лютневий і жовтневий перевороти та громадянська війна не зруйнували ні залізницю, ні цукровий завод, більшовики їх націоналізували, там мали роботу 365 робітників. Друге ж «відспівування» цукрозаводу відбулося в 1943 році, коли німецькі фашисти при відступі зруйнували підприємство. Відбудова його завершилася аж у 1952 році, збільшилась добова переробка цукрових буряків до 700 тонн. В ході нової реконструкції довели переробку до тисячі тонн за добу.
З цими досягненнями зустріли бобровицькі цукровари й незалежність України. Змінили й політичну ікону: компартійну на «демократичну пропрезидентську». От тільки нових порядків у колективі й «незалежній» економіці не прибавилося. В результаті дожилися й до третього відспівування кончини цукрозаводу, що виявилося останнім.
Щоб не звинуватили мене в голослівності, перекручуванні фактів, пошлюся на публікацію в головній на той час обласній газеті «Деснянська правда» від 3 липня 2001 року під заголовком: «За яке жито заводчан побито?», автор – В. Береговий, член Національної спілки журналістів України. «Відспівування» почалося з перших стрічок публікації:
«Бобровицькому цукрозаводу пророкували загибель ще в 1997 році. Тоді підприємство вперше завершило рік зі значними збитками, що сягнули 1 мільйона 784 тисячі гривень. Проте найбільш критичним виявився 1998 рік. Збитки становили теж більше мільйона гривень, і підприємство вже не могло розрахуватися з виробниками і постачальниками буряків на давальницьких умовах. Господарства недоодержали з Бобровицького заводу 1263 тонни свого цукру. Виникла велика заборгованість із зарплати – майже 2 мільйони гривень. Завод акціонувався, правління очолили нові керівники. Відродження припало на той час, коли багато господарств взагалі відмовилися від вирощування цукрових буряків.
– У свій час ми вельми заборгували перед господарством Леоніда Григоровича Яковишина «Земля і воля», але і з ним стали знаходити спільну мову, – розповідає голова правління ВАТ «Бобровицький цукрозавод» Г.І. Мильников. – Переважна більшість цукрозаводів тимчасово припинили свою роботу через відсутність сировини. Шкоду від цього добре розуміє Л.Г. Яковишин. Він організував копання коренів і в дощову погоду. І це після того, як господарство і завод ще недавно конфліктували. Адже завод у 1998 році не віддав «Землі і волі» понад 800 тонн цукру. У 1999 році цей борг скоротили наполовину. Леонід Григорович, як мовиться, переступив через старі образи і подав руку допомоги цукроварам.
Та виникли інші проблеми. На початку грудня минулого (2000 р.) року податківці затримали цукор, який вивозив фермер В.С. Булах. За документами цукор належить йому, у складі знаходиться на зберіганні, про що є відповідний договір. Податківці ж наполягали на тому, що цукор перебуває у борговій заставі. У боротьбі за 300 тонн цукру керівництво заводу стало на бік фермера. І після кількох місяців протистояння податківці вимушені були віддати цукор В.С. Булаху.
На заводі виникла кредиторська заборгованість до 8 мільйонів гривень. Про події на заводі довідалися кредитори, які протягом 3-5 років терпляче чекали повернення боргів, а тепер вони відновили свої вимоги, причому з великими відсотками пені. Завод оголошено банкрутом, а кредиторську заборгованість «накрутили» до 13 мільйонів. Від Бобровицького заводу відмовилися перспективні інвестори. Прийшли нові, вони почали активно скуповувати акції, уже мають контрольний пакет. До останнього часу керівництво заводу проводило державницьку політику, активно підтримувало на виборах чинного Президента».
Нагадаю, що після третього «відспівування» Бобровицький цукровий завод уже не «воскрес». Не допомогла і вірна служба пропрезидентським командам, яким вірно служили «есдеківські» акціонери. Хоча у згаданій публікації головний акціонер дякував за підтримку у складній ситуації не новим партійним босам і навіть не Президенту, а генеральному директору товариства «Земля і воля» Леоніду Яковишину. Бо його колектив у 1999-му кризовому році вніс значний внесок у збільшення валового збору цукрових буряків на майже 24 тисячі тонн, порівняно з показником 1989 року, тож і обсяги виробництва цукру виконали на 106,6 відсотка, або на 523 тисячі карбованців. Але чим віддячили акціонери заводу товариству «Земля і воля»? Не віддали ще більше цукру, виробленого з буряків господарства. Як думаєте, чи багато господарств відновило вирощування цукрових буряків? Добили бурякосійну зону Бобровиччини нові інвестори, які почали свою діяльність вирізанням обладнання на металолом.
Товариство «Земля і воля» призупинило цей ганебний процес, але нова «найдемократичніша» влада в районі й палець об палець не вдарила, щоб відродити буряковиробництво. А без цукросировини лише в 2006 році по Україні припинили роботу 54 цукрозаводи, наступного року майже повторили цей рекорд. Та й «реформовані» колгоспи почали масово розвалюватися й розкрадатися. Їх теж «відспівували» за упокой. Поминальну службу написали в столиці, а виконували її на місцях, граючись у «незалежну демократію», в розбудову нації. Хоча історія свідчить, що справді демократичні й незалежні держави передусім економіку називають своєю долею, на її основі державу розбудовують для гідного життя нації. Але ми, видно, найрозумніші у світі, у нас свої пріоритети…
Григорій ОСОВСЬКИЙ
