Невже тільки війна може об’єднати і врозумити Україну?
У кожного своя правда…
Недавно побачив у ЗМІ подяку українського «патріота» російському президенту Путіну, що той своїми агресивними діями об’єднав Україну. Є й доповнення від офіцера української армії з Криму: «Спасибі Путіну за виховну роботу в наших військових частинах».
Останню фразу вичитав в журналістки «Репортера» Інни Золотухіної, яка їздила на півострів. Пошлюся на записані нею окремі висновки самих кримчан.
Отой офіцер крім «подяки» Путіну сказав журналістці й інше: таки думали присягнути владі Криму, але «провітрила» голови неадекватна поведінка путінських «зелених» хлопчиків. Що штовхало на зраду? Відчули себе покинутими столичною владою – як старою, так і новою.
Журналістка дорікнула одному з пересічних «сепаратистів»: «Ми – то в Росію не хочемо. Ви про нас подумали?». «А ви про нас?» - була відповідь.
В репортажі з Криму викладено цілий ряд проблем, на які, на думку кримчан, Київ не звертає уваги,бо в кожного своя правда, і опоненти не чують один одного.
Я не випадково почав свої роздуми з Криму, бо якщо Майдан виставив наше суспільство на рентген з кровавим забарвленням, то кримські події викликали навіть наближення воєнної канонади.
Безумовно, найперша відповідальність лежить на ненаситному агресору Путіну. Але не менша й наша вина: не Путін перетворив найбільшу і найбагатшу на природні та людські ресурси країну Європи в жебрачку з «недозрілим» суспільством, котре за 23 роки незалежності так і не «народило» лідера-патріота, що міг би і об’єднати, і врозумити чуйне й працьовите за своїми генами суспільство. Виявилося, що для цього нам потрібно, щоб грім війни грянув? І байдуже, що вже й так втратили чи не єдину справжню українську гордість, якою хизувалися передусім «великі» наші політики, - без крові будували незалежну державу. З Криму може й страшніше початися, ніж було в Києві… Але й тоді, не сумніваюся, виправдання придумають вітчизняні Лідери, і народу в Україні ще багато – аж 45 мільйонів… Є ким майданити і навіть воювати…
На Майдані гинули не ті, хто найголосніше закликав людей іти під кулі виборювати їм владу, і не ті, хто давав команди стріляти у патріотів. В результаті одні таки одержали бажані портфелі, а інші, поки перші майданили, встигли драпонути з награбованим. Отже і нові обличчя у владі, і старі з мільйонами - облиті людською кров’ю, яку й Небеса не обмиють. А на горизонті – нова червона хмара. Але гордимось, що об’явилося багато нових патріотів, які готові Росію перемагати. Он які героїчні українські воїни в Криму! Тільки яку зброю вони можуть протиставити озброєнню «братів від Путіна»?
Розумію, проблеми армії не сьогодні з’явилися, чи не з першого дня незалежності величезна військова спадщина від колишнього СРСР на очах всього «патріотичного» суспільства розкрадалася.Потім язиками розбудовували «нові» Збройні Сили, що насправді зводилося до «оптимізації» особового складу і техніки, деребану земель і лісів, де базуються військові частини. Наслідки такої національної військової доктрини болюче проявилися в Криму. Там і порівняти є з чим: російські військовослужбовці в рази краще забезпечені, ніж українські, зброєю, зарплатою, житлом, харчуванням і побутом. Лише коли грім війни прогуркотів, згадали й про армію, додаткове фінансування в сумі 125 мільйонів гривень виділила нова влада.
Від громадськості помітна хіба що інформаційна підтримка, журналісти не скупляться славити заблокованих путінцями патріотичних наших солдатів. А один з них при зустрічі з батьком признався, що харчуються здебільшого кашею без м’яса і риби. Про це показували по телебаченню. В Україні ж проголосили збір коштів на … зміцнення армії.
За чужою статистикою український народ вважається чи не найбіднішим у Європі. Наші ж управлінці весь час рюмсають і випрошують милостиню не тільки по світу, а і в свого бідного народу: подайте на школи, дитячі садки, лікарні, газопроводи, дороги, довкілля, а тепер ще й на обкрадену армію. Про конкретного солдата не йдеться. 
До нього не дійшов і наш відомий землячок Микола Рудьковський, який поїхав у Крим у супроводі численних відеокамер, що потім тільки його й показували по телеканалах, як він розмовляв з командиром заблокованої військової частини. Не важко здогадатись, яка мета була тієї поїздки. У парламенті вже плюються від безглуздого бігання Рудьковського до мікрофону, на виборчому окрузі в Козельці насилу в машину заховався під свист і викрики виборців. Де ще попіаритись, як не на фоні Криму?
Це не висмикнутий з нашого життя випадок, це характерна риса української законодавчої влади, яку ми самі й обираємо… за гарну брехню і передвиборчі подачки. Потім придивляємось до них, починаємо люто ненавидіти за бездіяльність і продажність, але такі ж продажні окремі журналісти з шкіри лізуть, щоб показати «бурхливу» діяльність Рудьковських. А от як вони під свист від виборців тікають – не показують. Така то в нас свобода слова…
Свою оцінку дали їй і «східняків», яких слухала згадана вже Інна Золотухна: «журналісти примусили киян ненавидіти міліцію, із-за журналістів «беркут» пішов з Києва, хоча там він виконував свої службові обов’язки».
Справді, скільки від журналістів і нардепів вилито бруду на Внутрішні війська! Тепер подивіться, хто з щитами захищає нову владу від нових протестувальників у Харкові, Донецьку, Луганську, Одесі?… І серед «беркутівців» далеко не всі нелюди, і по них стріляли не з дитячих іграшок, чому ж огульно всіх зробили ворогами України? В результаті одні втекли в Росію, інші пішли на службу до «бунтівного» Криму, не виключено, що дехто поповнить і бандитські формування.
Взагалі то Україна може «заслужено» посісти «гідне» місце серед тих країн, де мільйонами «штампують» із співвітчизників ворогів народу. Цією суспільною «бацилою» вражені ще на початку минулого століття, і досі воюємо при будь-якій владі з тими, хто має свою думку, хто вміє краще заробляти, хто не хоче хабарі давати… Натомість тільки язиками боремося з тими, хто вміє добре красти, і хто не вміє державою управляти, її економікою зокрема. Потім дивуємося, чому в багатющій Україні так багато бідних людей, водночас в бідній державі так багато мільйонерів.
У своїх попередніх публікаціях я цитував геніальних синів України Тараса Шевченка, Володимира Сосюри, Олександра Довженка, що пророкували і застерігали від болячок сьогодення, від наслідків суспільних зрад і продажності, зажерливості і тупості, безвідповідальності і брехливості.
Не дослухалися до розумних співвітчизників, проігнорували і всесвітньо відоме застереження Наполеона: «Народ який не хоче годувати свою армію, скоро буде годувати чужу армію». Що ми за нація така?...
Історія повторюється, а з нею – і найгірші людські вади
Мене часто запитують колеги з України і зарубіжжя, за рахунок чого вдається розвивати господарство, хто б не був у столиці і районі при владі? Справді, ми були успішними при комуністичній системі, не впали від бандитсько-недолугого реформування на селі і небувалої корупційно-хабарницької команди Януковича, навпаки – розвиваємося. Пояснення зводиться до відомої Сталінської фрази про кадри, що все вирішують. Правда, необхідне уточнення: якщо диктатор виховував свої кадри страхом і навіть розстрілом, то в нашому господарстві – фінансовими і творчими стимулами.
Більше 40 років працюють зі мною Валентина Чернякова і Галина Мацак, більше 30 – Василь Нестерук, Микола Ковчежнюк, Мирон Кізяк і багато інших фахівців та рядових трудівників. Головний бухгалтер Іван Грабовий замінив на цій посаді свого тестя. Багатьох із них манили «теплим місцем» у владі, перспективами росту, «довгим доларом», але вони залишилися у нашому господарстві.
У комуністичному і сучасному «демократичному» суспільстві теж не забували і не забувають про Сталінське вчення, але кожна нова владна команда по своєму трактує. 
Скажімо, Ющенкова формувалась здебільшого з «помаранчевих майданівців», Януковича – з «відданих земляків і «нагнутих» бізнесменів, найновіша – сформувала команду за критеріями, запозиченими в Сталіна, Ющенка і Януковича. А при обранні найвищої влади, напевно, ще й про козацьку Січ згадали, а також про ленінське вчення, що й кухарка може управляти державою.
Що найбільше подобається в команді нової влади, так це вміння тримати вдар, враховуючи ситуацію. Але й терпеливого можуть звалити, якщо тільки захищатиметься і в усьому на сторонню допомогу розраховуватиме.
Знову хочу провести паралель з нашим господарством. Нам значно легше стало тримати вдари від нерідної для села влади будь-якого партійного кольору після того, як остаточно прогнали від себе надію на ту владу, відмовились від кабальних кредитів зажерливих банків і почали працювати з надійними партнерами, передусім із США. Наголошу – з партнерами, а не «благодійниками» чи «добрими» позичальниками. Милостиню дають з жалісним серцем старцям, а не тим, хто сам може заробити.
Ще якось оправдано, якщо господарство чи держава просить позику на подальший розвиток. Але коли світ за голову хватається від масштабів розграбовування України, а її вожді постійно старцюють!... Хто за нас це зупинить ? Хто розбудує нам ефективну економіку?
На Євромайдані добре прославились народні обранці – опозиційні і перебіжчики. Славу їм за красиві виступи перед людьми створили українські журналісти, від цього багато хто й сам прославився. А одна журналістка навіть посаду високу одержала – уповноваженого з питань антикорупційної політики. Виявляється, така посада була і при Януковичу. Але як тоді, так і тепер, посада є, а самої антикорупційної політики немає. Не «намалює» її й журналістка, яка б вона не була смілива - тут потрібна політична воля на найвищому рівні. Та і якщо положити руку на серце, то справжні журналістські розслідування за режиму Януковича я читав тільки від 
журналістів газети «Дзеркало тижня». І сам писав про корупційно-хабарницьку «кухню». Журналісти в Європі підхопили б конкретні факти корупції і організували б такий суспільний розголос, від якого й без кровопролиття багато що б змінилось, аж до влади. В Україні ж без братовбивчої революції ну ні як!
Думаю, європейські політики не тільки захоплюються самопожертвою українців на барикадах, а й заздрять нашим політикам, що працюють у надзвичайно комфортних для них політичних умовах: «просвистів» владу, розікрав зібрані гроші на вибори, надумав знову піти у владу – довірливий народ завжди готовий підставити свою голову, треба тільки гарно набрехати. А викривати корупціонерів небезпечніше тоді, коли народ віджене їх від влади. Ось як сміливо розказують про награбоване Януковичами і Пшонками, значно скромніше - як це багатство тепер розкрадається «невідомими» особами. Але не бачу журналістських розслідувань про тих, хто створював конкретні корупційно-хабарницькі схеми, хто напряму здирав данину для збагачення «вождів» і забезпечення царського життя для своїх чад. Може, ті «спеціалісти» високого класу потрібні й новій владі?
Відсутність антикорупційної політики, що дозволило перетворити державну владу в бандитську, й стало головною причиною чергового суспільного вибуху з кровавими наслідками. Безумовно, вони трагічні, але й повчальні. Україна на весь світ показала, що її суспільство, безпощадно «кастроване» ленінцями-сталінцями, обдурене і розчароване ющенківцями, не втратило здатність до самоочищення і нового відродження. Та на його голову звалилося нове 
випробування – Путінська агресія. Але чи дійсно вона раптова? Зарубіжні ЗМІ повідомляють, що Обама заздалегідь знав про «мирне» захоплення Криму російськими перевдягненими вояками. А наші служби не могли рознюхати, що творилося в них під носом? Тепер знову лемент на весь світ: «Рятуй Америко, рятуй Європо!».
Так, нова влада надто молода, ще й прийшла на хвилі революції. Але вона не з Місяця до нас прилетіла, а перші особи лише кабінети та «гілки» поміняли у владі. Та, бачу, вони хоч і рвуться на словах до Євросоюзу, але не хочуть помічати, що там не леніно-сталінські і не Запорізької Січі підходи до кадрової політики, а європейські, де на першому місці професійність і чесність.
Боюсь прогнозувати, чим закінчення політика Путіна в Криму, видно, нічим добрим, але хочу сподіватись на не найгірше, і що два останні страшні уроки таки підуть нам на користь.
Мало хто з пересічних українців має можливість поїхати і повчитись успішної економіки і демократії в Європі чи США. Але ж Лідери туди їздять. Невже вони не цікавляться секретами розвитку Німеччини, Швеції, Великобританії, невеличкої Голландії, найбільш населеного Китаю? Звичайно, старцювати легше, ніж нормально працювати, але й торбу у старця легше відібрати, ніж у працьовитого і заможного. На це й Путін, напевно, розраховував. Ще й «торба» українська аж ніяк не бідна. Як не привласнити, коли вона у слабих руках?!
Вчені підтверджують, що історія повторюється, але на кожному її етапі однаково конкурує людська гідність з її вадами. Що перемагає - залежить від того, наскільки людина звіряє своє серце з народною мудрістю, котра формується століттями і навіть віками. Тож не власним досвідом, а набутим народом хочу дещо нагадати співвітчизникам: Який порядок у себе наведеш, таке й життя поведеш. Життя любить того, хто за нього бореться, а нищить того, хто йому піддається. Чоловік розуму вчиться цілий вік. І лід дасть іскру, якщо дуже потерти.
І персонально для українських політиків та державників: «Чужими руками жар загрібати». Напевно, спочатку вони згадали цю мудрістю стосовно свого народу: «Найкраще загрібати жар чужими руками, а дурнів, слава Богу, є доволі!». На Євромайдані люди так щиро боролися з наболілим, що й не помітили, як дехто розглядав їх і під кутом цієї приказки. Чому не використати її і стосовно європейців та американців? От тільки чи спрацює? А ще одного разу може вже й не бути. І жар на згарищі доведеться розгрібати тільки своїми руками. Схаменімось,щоб такого не трапилось!
Леонід Яковишин
Герой України, генеральний директор ТОВ «Земля і воля»
