Найтяжче – не бути причетним до ідіотів і дебілів,
живучи серед них
Замість свободи й достатку народу – новий режим несвободи
Підзаголовок цієї публікації випливає з цитати геніальної співвітчизниці Ліни Костенко, яка ніколи не мислить мізерно: «… за свободу борються одні, а до влади приходять інші. І тоді настає лукава, найпідступніша форма несвободи, одягнута в національну символіку, зацитькана національним пафосом, декорована атрибутами демократії». На жаль, паростки такої несвободи помітні і в команди нової народної надії.
Вказав на це відомий політичний і громадський діяч Микола Томенко на першій шпальті газети «Сільські вісті»від 13 серпня 2019 року: «Депутати від президентської партії «Слуга народу» пропонують законодавчо визначити особливості діяльності українських ЗМІ в умовах війни. … передбачити можливість обмеження інформації для громадян».
Далі автор зазначив: «Але якщо війна, то війна для всіх. Тобто в її умовах необхідно обмежити зарплати депутатам і всім високопосадовцям (нині пропонують премії їм нараховувати); оптимізувати кількість бюджетних коштів на утримання всіх структур центральної та місцевої влад, зокрема й державних компаній; заборонити використання бюджетних фінансів на організацію концертів, шоу чи будівництва фонтанів, пам’ятників і церков; зупинити фінансування партій олігархів і просто мільйонерів за гроші платників податків».
Перелік того, що необхідно передусім робити в умовах війни, – до речі, офіційно не оголошеної, – можна продовжувати й продовжувати. Народ і зарубіжні партнери на це вказують. Але нова зе-команда чомусь взялася за найпростіше для її виконання – за обмеження свободи слова. Причому в запропонованій ними несвободі хочуть піти далі порошенкової команди. Дивись, переплюнуть і своїх предків-більшовиків: все йде до закриття неугодних їм телеканалів і друкованих ЗМІ. Невже «Слуги народу» серйозно намірилися удосконалити запозичене попередниками в революційних прадідів: замість правди для простолюду треба вишукано сервірувати для них солодку брехню? Тривожно, бо сам народ давно відчув, а відомий український літератор Григір Тютюнник наголосив: «Ніщо так боляче не б’є людину, як брехня».
Варто б пригадати й історію, чим закінчилися солодкі брехливі обіцянки і заборони ворожих владі голосів, нав’язування народу, що він має читати і які ефіри слухати. І, не доведи Господи, – висміювання владної недолугості.
Новий же президент Володимир Зеленський, в недавньому керівник «Кварталу-95», мав би пам’ятати слова великого Бальзака: критикою і сміхом виправляють мораль. Натомість саме народний сміх може потрапити під «обмеження інформації для громадян».
Непокоїть мене й ініціатива «зелених» стосовно цькування одних громадян на інших з метою народного виявлення корупціонерів. Згоден, що така практика існує в демократичних країнах. Відразу наголошую – в демократичних! Хоча й там наростає суспільне невдоволення від того, як поширюється ворожнеча між рідними людьми, сусідами, односельцями, просто знайомими через те, що хтось із них виявився сексотом, сучасним Павликом Морозовим.
Стосовно ж українського суспільства, мали б осмислити уроки трагічних наслідків від стікачів сталінських часів, спадкоємці яких тепер аж підстрибують від радості, що не лише моральні, а й грошові дивіденди одержуватимуть від своєї «патріотичної» боротьби з «ворогами нації».
У цій ініціативі є й інша дивина: за останні п’ять років в Україні наплодили вже стільки антикорупційних структур з європейськими зарплатами, що в Євросоюзі їх менше. Десятки мільярдів народних грошей витрачають на їхнє утримання. Створено цілу низку громадських антикорупційних організацій, які безплідно існують на європейські і американські гранти. А от з корупційно-хабарницьким злом повинні боротися прості люди. Хоча ефективність цієї боротьби під великим сумнівом: вже скільки гучних кримінальних проваджень, розпіарених офіційними правоохоронними органами, не завершені судовими вироками, країні не повернуто розкрадені сотні мільярдів народних грошей. Бо титулованих казнокрадів зазвичай «витрушують» і відпускають. Думаю, й народна боротьба придумана саме для масштабного «витрушування» вже низових корупціонерів. 
Цю дійсність так охарактеризував журналіст Олександр Прелюк: «Гадаєте, тим, хто бореться з хабарництвом, не потрібні гроші?»
Проглядається й інша мета всенародної боротьби: ворогуючі між собою співвітчизники не здатні на об’єднання для боротьби проти владно-політичної ідіотії. Тож і новим керманичам не варто старатися у виконанні давно очікуваного достатку для всього народу, обіцяного єврощастя? У них на першому місці штампування нових «народних» законів. А ще – коли Зеленський зустрінеться з Трампом? Вже й підлабузництво зроблене: Україна купуватиме американський скраплений газ з польського терміналу. Не кажуть тільки, скільки коштуватиме для українських споживачів ця «енергетична незалежність» від Росії? Як і Порошенко не казав, на скільки дорожчий російський газ, одержаний по реверсу з Європи.
Тобто триває енергетична боротьба з агресором за рахунок кишень збіднілого народу. І це називається перемогою? А все для того, щоб Трамп погладив по голівці українського президента, дав йому цукерку, і якусь нову іграшку пообіцяв?
Американський же глава держави не прагне комусь сподобатися, навіть з числа союзників. Він створює для свого народу мільйони нових робочих місць (за 10 років буде 25 мільйонів нових місць), довівши безробіття до історичного мінімуму – трьох відсотків. Багато робить Трамп для безпеки і охорони здоров’я американців. А українська нова влада славить себе новими й новими зустрічами із зарубіжними лідерами і продовжує практику попередників: увесь тягар війни і недолугого управління державою перекладати на плечі українського народу, ще й використовуючи цинічно високу довіру довірливого виборця.
За Конституцією і за назвою провладної партії і президент, і вся його команда – слуги народу. От тільки, чи пройнялися нові слуги відповідальністю за результати свого «слугування»? Навряд… Адже і їхні попередники не відповіли за те, що вони зробили з багатющою Україною. Бо й сам народ не бажає усвідомити по-справжньому, що тільки він – повноправний господар своєї Вітчизни, а керманичі – то найняті ним чиновники, і народу вирішувати їхню долю при владі. Перший такий крок уже зроблений на виборах, А далі? Й після «правильного» голосування командують в Україні олігархи через сформовану ними еліту, тепер кардинально омолоджену. Видно, усвідомили, що недосвідченими легше управляти, бо досвідчені виявилися непомірно зажерливими, більше самостійності захотіли. На них і був спрямований увесь народний гнів, який вилився у перевибори президента і парламенту. От тільки давно омріяної незалежності і розквіту країни ще й на горизонті не бачу.
Чи ти була колись незалежною, хоч на мить?..
У своїх публікаціях вже признавався, що у парламенті першого скликання я не голосував за незалежність України. За це один неадекватний «патріот» недавно назвав мене у соцмережі сепаратистом, тобто, ворогом України. І це при тому, що я ніколи не закликав до розвалу держави, не був серед тих, хто здав ганебно Крим і затіяв воєнне протистояння на сході країни. Водночас протягом півстоліття успішно працюю на розвиток країни і зокрема Бобровицького району. Створив і розбудував таке сільськогосподарське підприємство, в якому вистачає прибутку для подальшого розвитку виробництва, для гідної зарплати майже півтора тисяч працівників і оплати за земельні паї, для безупинного збільшення бюджетних відрахувань, для будівництва доріг, житла, інших соціальних об’єктів, зрештою, для допомоги АТОвцям та їхнім родинам.
Якщо це сепаратизм, то що тоді патріотизм? Побувати в зоні АТО, не виграти там жодної битви, не проявити ніякої мужності, зате постійно хизуватися своїм статусом учасника бойових дій? Тим статусом, що дорівнює статусу бійців Другої світової війни, які за чотири роки звільнили від фашистів не лише Україну, а і Європу?
Втім, не про цього «патріота» веду мову – негативну оцінку йому дали побратими, не обравши лідером громадської організації. Мене непокоїть надмірна героїзація України і невпинне славлення її незалежності.
Стосовно першого поясню крилатими словами німецького драматурга і поета Бертольда Брехта: «Нещасна та країна, яка потребує героїв».
І ширше – про незалежність. Коли Верховна Рада голосувала за незалежність, я вже тоді глибоко усвідомлював, що ура-голосування відбувається не на благо простого народу, а на замовлення тих можновладців (компартійних і демократичних), які давно марили незалежно від Москви грабувати другу серед республік СРСР і п’яту в Європі економіку з багатющими природними і трудовими ресурсами. І вже за перший рік незалежності на 11 відсотків знизилося промислове виробництво, почало різко занепадати сільське господарство, різко впало споживання на душу населення всіх продуктів харчування. Бо появилися перші схеми казнокрадства. 
В цілому ж, за 28 років незалежності не тільки не досягли, а ганебно знизили показник виробництва внутрішнього валового продукту, в порівнянні з показником 1991 року. Ще більша ганьба: втратили значні території, за повернення яких вишиванковими язиками борються авантюристи, котрі самі зараховують себе до патріотів, і вимагають свободи лише для себе, а не для всіх.
Була ще одна причина, чому я не голосував за незалежність України. Нинішні наші кумири – США – не хотіли розпаду СРСР. Тодішній президент Буш-старший відстоював ідею Ялтинської конференції, де передбачалося, що в рамках ООН світ вдасться зберегти цілісним, тільки переформатованим, в тому числі й з перебудованим СРСР. Звісно, не так дебільно, як перебудовував «Союз нерушимий» «мічений» Горбачов.
Існували також побоювання, що після розпаду СРСР можуть виникнути етнічні конфлікти, навіть війни між республіками з ядерним озброєнням. І конфлікти були, на щастя, не в Україні. Втім, і ми докотилися до війни… на 23-му році незалежності.
А тоді, у серпні 1991 року, президент Буш прилетів з Москви в Київ і виступав у Верховній Раді, де однозначно заявив, що США не буде підтримувати так званий «самогубний націоналізм».
Звісно, нинішні горлаті «патріоти» не цікавляться ні справжньою історією, ні причинами ганебного становища розграбованої України. Для них головне – підзаробити на замовленнях від будь-кого своїми дебільними вчинками. Й не дивно: українська політика, як і вся держава, найбільш корумповані в Європі, якщо не в світі. Продається все: голоси виборців і цілі округи, голоси депутатів у парламенті, депутатські запити, посади – від найвищої до найнижчої, місця в кращих комунальних школах і дошкільних закладах, «правильні» ухвали й вироки судів, кримінальні переслідування і вже порушені справи – маємо такий корупційний ринок, що його «товар» порахувати важко. А навіть від однієї такої продажності помирає чесність – ще в ХIХ ст. застерегла світ французька письменниця Люсіль Дюпен (Санд). Тоді ж її доповнив американський письменник Натаніель Готорн: «Під купою грошей може бути похована людська душа». Скільки їх, таких душ, уже покоїться в українському суспільстві?
Як тут не згадати й цитату Ліни Костенко про українську незалежність: «Україно, чи ти була колись незалежною, хоч на мить? Від кайданів, що волю сковують? Від копит, що в душу б’ють? Від чужих, що тебе скуповують, і своїх, що тебе продають?»
У мене совість чиста: я не голосував за таку «незалежність». На початку 90-х для мене головним було запровадити в нашому господарстві справжню ринкову економіку, якій у світі не існує альтернативи. Навіть Китай, хоч і став на шлях лібералізму, але обрав ринкову економіку. А Україна й досі не визначилася, яку економіку будує. Нібито намітила європейський курс, а насправді – африкансько-банановий. Головне досягнення – збільшення експорту зерна і лісу-кругляка, з тваринництва – м’яса птиці, на що йде майже мільярд державної дотації. Тож українці незабаром забудуть справжній смак свинини і яловичини, а від курятини, «нашпигованої» хімічними добавками, скоро можуть і закукурікати.
За шістдесят трудових років я чого тільки не пережив! Від державної управлінської ідіотії рятувало мене те, що за власним рецептом виробив імунітет від цієї небезпечної суспільно-державної зарази. Здається, й бояться всього перестав. Але коли оглянувся назад своїх вісімдесяти років від роду, то таки визнав: одну боязнь не подолав – бути причетним до ідіотів і дебілів, яких не меншає, а ще більшає після кожної революції «гідності». Вони й занурили українське суспільство в духовний Чорнобиль.
Увесь цивілізований світ, всі небесні ангели закликають нас, щоб схаменулися і за розум узялися. Ніби й пробуємо дослухатися до цього, але не стараємося ловити за бороду славнозвісну Логіку, що вважається богом мислячих. Тож он скільки років керуємося не ясним розумом, а маревними емоціями від одурманюючих солодких політичних брехень. Невже й справді це національне: «Бажаючих бути обманутими зупинити неможливо?». Але й нація ще не вмерла, отже, й це переборемо. От тільки швидше б уже: дуже хочеться дожити до цієї радості!
Леонід ЯКОВИШИН, Герой України, кандидат економічних наук, генеральний директор ТОВ «Земля і воля»
