Найкращий дояр України живе в Новому шляху і … не п’є молока
Погодьтеся, незвично у наш час зустріти чоловіка, який працює доярем. Справді, багато хто вважає, що це суто жіноча професія. Але Михайло Єрмак з села Новий Шлях, що на Козелеччині, нівелює це твердження і є не просто доярем, а... найкращим доярем України! Два роки поспіль він аргументовано демонструє не лише «колегам по цеху», а й всій Україні, найвищі виробничі показники. А почалося все з того, що чоловік підмінив на фермі свою дружину Інну, коли та пішла в декрет…
Отак «ненадовго» підмінив і лишився доярем на все життя. 10 тисяч 200 кілограмів молока в середньому від однієї «ласуні» (так їх лагідно зве Михайло Григорович, і їх у нього – 25!) – такий результат дояра-рекордсмена за 2011 рік. У минулому році йому вдалося надоїти трохи менше – 9800 кілограмів, проте ніхто так не спромігся перевершити і цей результат козелецького передовика.
«Знаєте, – каже пан Михайло, – хто не хоче працювати, той завжди знайде відмовку: не чоловіча то справа, соромно, мала зарплатня… А як на мене, то це важка робота і даремно її вважають «жіночою». Повірте, далеко не кожен чоловік може впоратися з таким навантаженням. Жінки, звісно, у нас витривалі – все їм під силу, але чому б ось так не підставити прекрасній статі своє сильне чоловіче плече? Якщо ж оцінювати професію за шкалою складності, то доїти корів, працювати на фермі – це труд для витривалих і фізично сильних людей. Так що це, скоріше, чоловіча робота!».
Як на мене, то ці його слова викликають неабияку повагу. Чоловік, який, виявивши мужність, не побоявся місити чобітьми гній на фермі, вставати до світанку і, як правило, не мати ні вихідного, ні свята – це особистість!
Десятилітній приборкувач рогатої худоби
…Ще малого Михайлика мати частенько забирала із собою на ферму, щоб допомагав. Тож хлопець вже у десятирічному віці справно оволодів майстерністю доїння корів. Спочатку підходив до тварин з різних боків, сторожко зиркав, приглядався і лише тоді починав доїти.
«Малий, а вже приборкувач корів, – хвалили доярки юнака. – Може, й на роботу до нас підеш? Помічники нам потрібні...». На такі запрошення і компліменти хлопець лише люб’язно посміхався. Бо навіть подумати тоді не міг, що з цією справою пов’яже своє життя.
Закінчивши Майнівський радгосп-технікум (нині – Бобровицький коледж економіки та менеджменту імені О. Майнової. – Авт.) за фахом «зоотехнік», Михайло повернувся у Щорський район до рідної Михайлівки. Чотири роки працював на місцевій фермі, але не доярем, а бригадиром. Одружившись на місцевій дівчині Інні, яка на той час працювала у Чернігові на відомому підприємстві «Хімволокно», подружжя, за порадою рідних, вирішує перебратися до села Новий Шлях, де успішно функціонує філія «Чемер» державного підприємства «Чайка», яке є досить специфічним. І не тільки через те, що тут вдалося зберегти основні виробничі фонди.
Свого часу, з 1947 року, воно було підсобним господарством ЦК Компартії України. З 1992 року стало підсобним господарством Верховної Ради України. У 2000 його з’єднали з аналогічним господарством Адміністрації Президента, що в Бориспільському районі. Затим передали до Фонду державного майна, а відтак – знов у відомство Адміністрації Президента України. Тому нині серед споживачів, яких господарство забезпечує продуктами харчування: Адміністрація Президента України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, клінічна лікарня «Феофанія», центральний госпіталь МВС України та інші державні органи та установи.
Дружина – в декрет, а чоловік до… корів
В господарстві подружжя Єрмаків прийняли залюбки. Одразу забезпечили житлом. Інна взялася за роботу доярки, а Михайло й надалі не зраджував професії бригадира, аж поки дружина не пішла в декрет.
«Хоч я і працював бригадиром, та доїти корів не розучився, бо постійно допомагав дружині, – посміхається Михайло Григорович. – А тут така ситуація – нема кому глядіти за групою корів Інни. Тож я, не зволікаючи, пішов у дояри. Знаєте, на фермі праця набагато важча, але на душі якось спокійніше. Тим більше, що я люблю цих тварин, ще мати мені любов до них прищепила. Так тут і лишився».
Доки ми спілкувалися, прийшов час обідньої дойки, тож Михайло Єрмак залюбки запросив поспостерігати за процесом. У хліві, де стоять «підопічні» дояра-рекордсмена, пахне молоком. Чорно-рябі на неочікуваних гостей особливої уваги не звертають, а от почувши голос свого господаря, кілька корів привітно замукали. Господар посміхнувся і почав знайомити нас зі своїми «ласунями», називаючи при цьому ім’я кожної. Подумалося, що з такою увагою і любов’ю, мабуть, мало хто робить свою роботу, тож «підопічні» достойно віддячують за його турботу.
«Як будеш сяк-так виконувати свою роботу, то такі й надої отримаєш! Я до своїх «ласунь» – завжди з душею, вони це відчувають, тому й не підводять, – посміхається дояр-передовик. – А взагалі у них дуже правильний і гарний раціон. Годуємо комбікормом, пивною дробиною, силосом, сіном, кормовим буряком, даємо маляс, тобто все необхідне, щоб отримувати гарні й смачні надої. Хоча, зізнаюся, молока я не п’ю. Корів люблю, а молоко ні».
Українські законотворці знехтували професією «дояр»
Видно навіть по очах, що не так легко доводиться дояреві, як він це хоче показати. На роботі він постійно у гумових чоботях. Влітку дошкуляє задуха. Взимку – холодно, протяги. Та якщо для жінок-доярок існує пільга: потрібно відпрацювати 20 років, щоб мати можливість на 5 років раніше вийти на пенсію,то чоловіки, з незрозумілих причин, цієї пільги не мають... Чим можна пояснити те, що право на пільгову пенсію отримали комбайнери і трактористи, незалежно від їхньої статі, а доярки та свинарки – виключно жінки?! Мабуть, якби в цьому документі мова йшла про спецпенсії для народних депутатів, а не про пільги для доярів-пенсіонерів, то українські парламентарі не були б такими категоричними і вже з десяток разів переписали б ті закони.
«У цьому році моя дружина пані Інна пішла на заслужений відпочинок, а мені ще чотири роки працювати, бо наші законотворці не передбачили, що доярами можуть бути чоловіки. Воно то наче б і нічого, але з роками стає все важче «гнути спину». Проте я намагаюся не розслаблятися, адже планку двох останніх років треба тримати, щоб, як кажуть, не втратити марку, – завершив свою розповідь Михайло Григорович.
Сніжана БОЖОК, фото автора
