На Бобровицький суд «порча» наслана: судді відмовляються
розглядати справу про «приходько-олешкову «жижевозку»?
Як уже повідомляли, адвокати помічниці нардепа Бориса Приходька Тетяни Олешко заявили відвід судді Наталії Булизі, яка прийняла постанову про демонтаж бочки із «благодійного ГАЗона» на вимогу «Міськдобробуту», за кошти якого придбавали й монтували ту бочку. Така необхідність виникла після того, як «благодійники»-орендодавці таємно забрали з комунального підприємства спецмашину, що перебуває в оренді комунгоспу, – разом з комунальною бочкою-асенізатором. Автоматична система розподілила «надважливу» справу іншій судді – Валентині Бойко, але вона сама відмовилася від розгляду цієї справи, це ж повторили й судді Валентина Кузюра та Людмила Демченко. Погодьтеся, ніби, «порчу» хтось наслав.
А якщо серйозно, то адвокати й судді не виходили за рамки правосуддя, відводи аргументовані. Про «майстерність» же суддівської аргументації попереджав людство п’ять століть тому великий мислитель епохи пізнього Відродження, доктор богослов’я Еразм Роттердамський: «Правники завжди знайдуть норму, яка «не має стосунку до справи», аби виправдати будь-яке рішення. У них буква закону важливіша за реальне життя. У цьому формалізмі криється загроза справедливості».
Про високу правничо-людську істину вимушений писати стосовно дивацтв банальної судової справи, від затягування вирішення якої потерпає комунальна служба – благодійно-комунальна «жижевозка» тривалий час стоїть без діла у дворі відділення поліції, чекаючи, коли з її справи хтось зніме «порчу». Але, як на гріх, хтось наслав «порчу» й на бобровицьких поліцейських, які таки відшукали зниклу з комунгоспу «жижевозку» і… «заморозили» її у дворі. Комунальники ж вже мають свого ГАЗона, їм би тільки бочку забрати з орендованої «благодійної» спецмашини, про це є й рішення суду, виконати яке заважає якась «нечиста сила». А уявимо таку ситуацію, що й на комунгосп хтось нашле «порчу» і його працівники відмовляться шукати на стороні спецмашину для викачки і вивезення рідких нечистот? Тоді та смердюча маса попливе по Бобровиці? Без цієї спецмашини в комунальників виникають труднощі при усуненні поривів на старому водогоні – нічим відкачувати воду з ями, в якій ремонтують порвані труби. На щастя бобровичан, комунальники не дозволяють собі звалювати невчасне виконання обов’язків на труднощі, на «порчу» в суді. Бо вони не судді, і не мають права так «обґрунтовано» пояснювати невиконання своєї роботи. На відміну від трударів, наповнювачів бюджету, – судді законодавчо захищені правом, яке дозволяє їм так фахово використовувати свої права. Але, мабуть, варто і суддям нагадати, що і в джерела влади – народу – є конституційне право захищати свої права, протестувати проти недоліків у державі, зокрема й проти «космічних» зарплат та пенсій суддям, що виплачуються з народних податків і зборів. Це народне право записане в першій Українській Конституції Пилипа Орлика, воно закріплене і в чинній Конституції України, й народ вже двічі широко його застосовував, виходить і на менш масові протести. Кому-кому, а правникам варто б про це пам’ятати…
Ще одна «заворожена» обставина в цій судовій справі: «заколотила» її команда нардепа Приходька на чолі з його помічницею, депутатом міської ради від «Нашого краю» Тетяною Олешко. Їй мало було того, що поспіхом переписала на себе генеральне доручення розпоряджатися «благодійним» добитим газончиком, так ще залучила двох дорогих адвокатів, щоб «заморозили» демонтаж бочки, придбаної і встановленої за кошти комунгоспу. Який цинізм, яка зажерливість аж випирає на поверхню в історії нардепівської «благодійності»? А яку позицію зайняли судді в цій, по суті, паскудно-ганебній справі, виходячи з елементарної людської моралі? Невже суддям байдуже, які гостро-жартівливі прислів’я складає про них народ, дивлячись на таку їхню роботу: «Суддя – що кравець: як захоче, так і покрає», «В суді правди не шукають», «На нема і суда нема», «За тим діло стало, що мало дано», «Тільки правник і муляр може з білого чорне зробити», «Дали хабар – і восторжествувала законність», і так далі, і тому подібне можна довго цитувати, народом підмічене, з вуст у вуста передане, на папері записане.
Натомість важко знайти в незалежній історії приклади з часів французького короля Людовіка ХIV, котрий повчав суддів, які послуги мають робити королю, як боротися з його кредиторами й іншими ворогами. На це головний суддя відповів: «Сір, ми не робимо послуг, ми творимо правосуддя».
Для сучасного ж народно-демократичного, незалежного, гідного суспільства найпоширенішими є анекдоти про іншу правову мораль, про крутійство та формалізм правників, зокрема й суддів:
– Тату, сьогодні я виграв справу про завдану шкоду, що ти вів останні 30 років, – гордовито похвалився син, який успадкував від батька адвокатську контору.
– Боже, навіщо ти це зробив, який суддя наважився допомогти тобі одержати таку безглузду «перемогу»? – вхопився за голову батько. – На гроші, які я одержував за ведення цієї справи, я купив будинок і сплатив за твоє навчання. Троє суддів дякували мені за «вміло» ведену справу!
Прижилась в сучасному суспільстві й така «мудрість»: «Юристи гарантій не дають, а якщо потрібна гарантія – купіть чайник».
Хоча для очищення українського правосуддя від корупції, хабарництва і прийняття несправедливих вироків та постанов, мабуть, варто було б вішати в кабінетах суддів та залах судових засідань репродукцію картини нідерландського художника Герарда Давида (написана в 1498 р.) «Здирання шкіри з продажного судді», який за гроші виніс несправедливий вирок. До такої кари суддю Сисамна засудив цар Камбісон, водночас призначив на посаду судді сина страченого продажного судді. Він здійснював правосуддя на стільці, обтягнутому шкірою батька, щоб це постійно нагадувало йому про обов’язок чинити справедливо.
До речі, про цю картину, що зберігається в одному з музеїв Нідерландів, згадали прихильники Юлії Тимошенко, і репродукцію картини принесли до зали суду, де розглядалася справа їхньої партійної лідерки. «Вишиванкові» нардепи приносили цю репродукцію у Верховну Раду, коли проходило голосування за звільнення суддів, звинувачених у порушенні правосуддя.
Наскільки чистішим і чеснішим стало правосуддя в українській демократичній і незалежній державі? Газета «Чернігівщина» неодноразово публікувала результати резонансних судових розглядів. Стосовно ж бобровицької справи про «благодійну жижевозку», йде до того, що розгрібати цю ганьбу доведеться суддям з інших судів. Серед них теж може знайтися такий «правосудник», для якого буква закону важливіша за реальне життя, бо йому байдуже, що якусь «букву» навмисне не дописали колишні керівники комунгоспу при оформленні оренди «благодійної жижевозки», оскільки мали на неї свої плани. Як це, мабуть, байдуже й бобровицьким суддям? Та й багато легенд гуляє по Україні й усьому світу про корпорацію правників, буває, її порівнюють з купкою ненажерливих хижаків. І конфлікт між правом і мораллю – одне з вічних питань філософії права, що не має очевидної відповіді. Але в справді демократичних державах постійно шукають ту відповідь, а в епоху Відродження застосували навіть шкуродерну кару за грубе порушення моралі філософії права. Звісно, в сучасних суспільствах це вкрай не цивілізовано, дико, й не допустимо. А чинити продажне й безвідповідальне правосуддя цивілізовано, поза законом?
І як жити з правовою несправедливістю й безкарністю для «еліти» суспільства простим українцям, які в суді повинні звертатися до судді святими словами: «Ваша Честь!»? Дивитися на суддю в мантії? Цю надмірну, ділом не зароблену урочистість, важливість, «мантійність» незалежна Україна запозичила в державах давніх часів. Чи заслужено запозичила? Чи цікавилися ініціатори древніх благородних запозичень змістом книги доктора богослова Роттердамського «Похвала глупоті»? Чи непокояться від того, що для українського правосуддя актуальні й слова пісні поета, композитора і співака Ганса Сакса про корисливого законника з такими словами: «Туман – і більше нічого»? Вік цієї пісні – п’ять століть.
Про сьогоднішнє життя з правосуддям, яке формують і судді з привласненою середньовічною «честю», повчально написала Ліна Костенко: «… не в тому жах, що тепер жити важко, а в тому, що образливо».
Григорій ВОЙТОК, нагороджений «Золотою медаллю» та медаллю «За гідність та патріотизм» української журналістики, лауреат Міжнародних літературних премій імені Григорія Сковороди і Миколи Гоголя, молодший спеціаліст з правознавства
Ілюстрації із Фейсбук-спільноти «Підслухано в Бобровиці» та з української Вікіпедії
