«М’ясорубку» придумали більшовицькі «верхи», а маховик її крутили бідняцькі «низи»
Для довідки. 1 лютого 1930 року ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову «Про заходи щодо зміцнення соціалістичної перебудови сільського господарства … й щодо боротьби проти куркульства». 4 лютого в Харкові (тоді столиця України) на пленумі ЦК партії виступив 
С.Косіор з доповіддю «Про масову ліквідацію куркульства як класу і чергові завдання партії». Списки ж куркулів мали складати наймитсько-бідняцькі збори і сільські сходи. І «низи» наскладали тих списків, що до березня 1930 року на теренах України було ліквідовано майже 62 тисячі родин працьовитих хліборобів. Від такого запуску маховика селянської м’ясорубки навіть Сталін схопився за голову і 2 березня 1930 року опублікував в газеті «Правда» статтю «Запаморочення від успіху», в якій основною ланкою колгоспного руху назвав артіль, а не комуну, і декларував свободу виходу селян з колгоспів. Маховик крутнувся назад, і майже половина колгоспників скористалася «сталінським» правом. В грудні 1930 року Пленум ЦК КП(б)У оголосив нещадний наступ на куркулів, до середини 1931 року 100 тисяч тих родин було депортовано з України, всіх – за списками бідняцьких «низів».
Трирічна Галинка Кисла ще не усвідомлювала, що діється в державі, не могла збагнути й того, куди їх везуть у холодному вагоні, її голівка була наповнена спокоєм, оскільки з нею були тато Вася, мама Настя, старшенькі сестрички Надя і Катя. Що ще їй потрібно?
- Свою першу далеку подорож зовсім не пам’ятаю, - сумовито схилилася над пожовклими фотокарточками 85-річна Ганна Василівна Якушко.- А оте багаття серед засніженого холодного лісу досі стоїть перед очима. Мабуть тому, що біля нього я зігрілася, і якоюсь теплою їжею мене нагодували. Про наше суворе життя в Сибірі знаю лише з розповіді мами і дитячих вражень найстаршої сестри Надії, їй тоді було вже вісім років.
Родина Василя Кислого з Бобровиці потрапила під першу хвилю розкуркулення. Великими багачами не були, мали всього три десятини землі, пару коней, іншу худобу. Косарку, гребку, молотарку, віялку, інший інвентар – ділили з батьком Василя – Терентієм Кислим і 
старшим братом Оверком, головним голосом церковного хору. Бідні прихожани і його внесли в список для розкуркулення. Не встигли старша і молодші родини Кислих заїхати за горизонт Бобровиці, а на їхніх дворищах вже почала господарювати місцева голота. За лічені дні все розтягли, лише незначну частину майна передали в новостворений колгосп. Такі наслідки соціалістичної перебудови сільського господарства побачила Настя Кисла, коли з чотирма дітками ( на чужині народилася Онися) повернулася з Сибіру в Бобровицю. Чоловіка не відпустили, тож уже вдома подумала, що краще б і вона там залишалася. У великій родинній хаті жили чужі люди, колгоспу не потрібна була одинока жінка з чотирма малолітніми «ротами», тож опинилася в ситуації, про яку кажуть: хоч з мосту – та у воду. Не стрибнула, а ще міцніше вхопилася за життя, заради дітей.
- Спочатку нас приютили добрі люди, - продовжила свої спогади Ганна Василівна, перебираючи в руках старі фотокартки. 
– Мати пішла працювати по людях, розплачувалися з нею за роботу хто лушпинням від картоплі, хто жменею квасолі, зажили ми краще, коли мати влаштувалася в найми до родини аптекаря-єврея. Згодом нас вселили в дідову хату, змилостився новий колгоспний голова. У голодовку померла моя найменшенька сестричка Онися. Мама казала, що якби не допомогли нам оті аптекарі, то навряд чи й хто з нас вижив би. Пораділи, коли з Сибіру повернувся батько, влаштувався на роботу в Дарницьке депо, та на початку 37-го його заарештували по дорозі до станції і відправили на Урал, оскільки вдома не мав права жити. Невдовзі й ми з мамою туди поїхали.
У домашньому архіві Ганни Василівни є фото батька Василя Терентійовича, гарного чоловіка, здібного від природи. Спеціальних закладів не закінчував, але на заводі в 
Нижньому Тагілі працював у бухгалтерії. Була в нього й окрема кімната в сімейному бараку, туди й родину поселив. Тісно було, але разом, і не голодували, дівчаткам нову одежину справили. Найменшенька Галинка ніяк не хотіла віддавати на ганчірки свою спідничку, пошиту мамою з великого ткацького рушника, боялася, що в неї хтось може забрати нове платтячко, і вона залишиться ні з чим. Не забрали, але й нової обновки довелося довго чекати, тож інколи вдягала й рушникову спідницю.
- У Нижньому Тагілі я вдруге пішла у перший клас, - повеселілі на якусь хвилину спогади Ганни Василівни. – Спочатку мене прийняли там у другий клас, бо перший закінчила в Бобровиці, але тут не вчила російської мови, тож довелося починати шкільну науку наново. Правда, ненадовго, бо нашого батька однієї ночі забрали з бараку і повезли «чорним вороном» у невідомому напрямку. Тоді була холодна осінь 37-го. Добрі люди, нові батькові друзі, посадили нас на поїзд і відправили назад в Бобровицю.
Вже тут, в роз’єднаної родини Кислих, народився й довгоочікуваний хлопчик, та доля відвела йому лише десять місяців життя.За цим горем нагрянуло й нове: у першому листі кум повідомив про тяжке захворювання Василя, а в другому – про його смерть в якійсь табірній лікарні. Скільки потім не писала дружина в далекі краї з проханнями надати їй більше інформації про чоловіка, - жодної відповіді не одержала, ні від кума, ні від офіційних органів. Була людина – не стало людини. І таких випадків за сталінського режиму – мільйони. Творцями їх були енкаведисти, а співавторами-представники з «низів», що свідчили проти колег, односельців, сусідів, друзів дитинства і юності, рідних і двоюрідних, навіть проти батьків чи навпаки – проти дітей.
- Вже коли повиростали, бувало, попросимо з братом Володимиром тьотю Надю – найстаршу з трьох сестер – щоб розповіла про висилку в Сибір, - долучився до материних спогадів син Ганни Василівни Валентин Якушко. – Бачили б реакцію навіки переляканої жінки! Відразу прикладає палець до своїх вуст і починає оглядатися по сторонах. Потім шепче котромусь із нас на вухо, що вона не за себе боїться, а за нас і своїх дітей. Така то поведінка простої жінки, котрій з дитячо-юнацьких років планомірно нагнітався страх репресій , що застосовувалися до її близьких людей, та й до неї самої. Не любили тих спогадів і тьотя Катя, нині покійна, і наша мама. Навіть зараз, відчуваю, не все розповідає. І ми її розуміємо. Те, що пережили наша мама і її старші сестри, - нам не збагнути до кінця, бо багато епізодів нелюдської поведінки взагалі не підлягає осмисленню людським мозком.
А вони не тільки все те пережили, витримали, а й працювали продуктивно, дітей родили і виховували. Таж Ганна Василівна, найменша з дітей репресованого Василя Кислого, успадкувала від батька розум, без спеціальної освіти пройшла шлях від учня рахівника (1944 рік)МТС до головного бухгалтера районного об’єднаннясільгосптехніки, має численні нагороди за працю.Народила і виростила з чоловіком Володимиром, фронтовим танкістом, трьох синів, один з яких Володимир нині працює міським головою в Бобровиці,інші - теж при хорошій роботі.Добрий слід залишили на землі Надія і Катерина із своїми дітьми. Їхній батькоі дід міг би тільки гордитись спадкоємцями. А скільки добрих справ він сам міг би зробитина землі, якби не ота запущене влютому 1930 році перебудова сільського господарства, що й досі триває, і далі викорчовуючи в Україні справжнє хліборобське коріння!
Григорій Войток
