«Москалики-соколики поїли наші волики, а коли повернуться із Криму додому, то доїдять свині й корови».
(Сумно жартували в Козацькому в середині ХIХ ст.)
Козацьке – село справді козацьке
Це довів у своїй книзі про рідне село відомий на Чернігівщині журналіст Микола Гринь, це підтвердила громада Козацького на презентації цієї книги.
У 70-х роках в місцевій школі навчалося три сотні дітей, тепер їх там – в п’ятеро менше. Та того дня практично всі вони вийшли на сцену просторого будинку культури, щоб гордовито славити рідне село, історію якого написав і видав окремою книгою, за сприянням здебільшого місцевих спонсорів, колишній учень їхньої школи Микола Гринь.
Впродовж трьох зим (сам сказав) він по зернинці збирав у архівах і місцевих старожилів історичні факти з життя Козацького, заснованого в другій половині ХVI століття, як засвідчує видання Інституту історії Академії наук УРСР 1972 року «Історія міст і сіл УРСР». Те свідчення, написане сімома словами в один рядочок, - і було відомою історією Козацького до січня 1918 року - встановлення в селі радянської влади. Правда, і за 54 роки більшовицького режиму написано дуже мало, лише «сухий» коментар стосовно трьох дат і десяти статистичних цифр про кількість дворів, населення, учнів, гектарів землі тощо. 
Микола Гринь «копнув» глибоко в історію рідного села, заодно відкрив землякам десятки історичних, але маловідомих особистостей, вихідців з Козацького.
Відшукав журналіст і документ, датований 1854 роком, в якому засвідчено, скільки волів повинні відправити з Козацького для потреб Російської царської армії, яка встряла була в Кримську війну (1853-1856 рр). Тоді й народилася в селі ота приказка: «Москалики-соколики поїли наші волики, а коли повернуться із Криму додому, то доїдять свині й корови».
- Багато ще наших видатних земляків залишається в «тіні» історії, - сказав автор книги. – Скажімо, в архітектурних кругах добре відома лінійка Даміловського. А хто в Козацькому, та навіть на всій Чернігівщині, знає, що названа вона на честь нашого земляка, колись відомого архітектора? Тільки недавно відкрив для себе й ім’я талановитого художника Павла Наумова, теж з Козацького. В ході роботи над книгою довідався з архівних документів, що школа в селі заснована не 100 років тому, як вважали раніше, а ще в … 1741-му. І першу церковну капличку спорудили не в 1865 році, а трьома століттями раніше. Багато «білих плям» в історії села я відкрив у книзі, але не менше їх ще залишилося. Буду далі працювати.
З презентації книги Гриня в переповненому залі сільського будинку культури можна зробити висновок, що земляки й самі тепер не дозволять Миколі зупинитись на зробленому. Бо й уже видрукуваного тиражу не вистачило всім бажаючим. А якщо книга буде ще й доповнена новими історичними фактами й іменами?!..
Не важко було помітити й те, як до сліз розчулила автора ота душевна презентація, без «крилатих» промов, але з повною залою тепла і вдячності. Розпочалася вона з виступу відомого на всю Україну місцевого народного самодіяльного колективу козацьких жіночок. 
Потім на сцену висипала талановита дітвора – від першого до випускного класів. Як тільки вони співали й танцювали, патріотичні вірші декламували!
Море оплесків заслужили п’ятикласники, які у пісні закликали дорослих боротися за мир, оскільки самі вони ще малі. А після проспіваних слів, що діти не хочуть війни, у багатьох присутніх з’явилися на очах печальні сльози. 
Найстарші, напевно, згадали про 286 убитих в роки другої світової, а всі разом затривожились за воїнами, що на не оголошеній війні воюють в Донецькій і Луганській областях, є серед них і вихідці з Козацького, а всього з Бобровицького району вже більше сотні їх щоденно дивляться смерті у вічі. Сімох уже похоронили.
Їм, а також усім нащадкам славного українського козацтва, власну пісню присвятила Марія Романенко.
- Мене мало хто тут знає, - сказала вона пізніше. – Я – дачниця, але мій чоловік, Михайло Миколайович, родом з Козацького, в його родинній оселі і проводимо літні місяці. Почула про свято презентації книги, на яке й пісню склала. Завчасно нікому про це не говорила, напросилася на виступ уже в ході свята. Боялася, чи сподобається людям моя самодіяльна пісня. Рада, що тепло прийняли…
Справді, коли Людмила Романенко вийшла на сцену і заспівала, люди кинулися перешіптуватися між собою: «Хто це?». А по закінченні пісні всі, без ніякої команди, піднялися і стоячи аплодували. Так оцінюють козачани те, що йде від душі.
Не обійшлося й без ложки дьогтю…
Частину тиражу книги автор і спонсори вирішили продати після концерту, а виручені гроші передати на потреби 41-го чернігівського батальйону територіальної оборони, який воює в зоні АТО. І скриньку встановили в фойє будинку культури для збору пожертви цим бійцям. Та трапилося непередбачене.
На сцену піднявся боєць 41-го батальйону, якого ведуча свята назвала 
Володимиром Булахом з Бобровиці. Сам він сказав, що до 20 жовтня перебуває у відпустці, і відразу заявив, щоб люди не кидали 
гроші у скриньку, бо ті все одно, мовляв, не дійдуть до бійців, їх вкрадуть. Також закликав присутніх у залі, щоб не вірили депутату, який, може тут з’явитися, бо чув про це.
- Він нічого нам не допоміг, тільки гарно бреше, подачками виборців підкуповує, - наголосив боєць, чим викликав вибух оплесків.
Згодом, після закінчення презентаційно-благодійного концерту, голова Бобровицької районної ради Олександр Шапченко намагався згладити цю різку заяву своїм поясненням, як територіальні громади надають адресну допомогу воїнам 41-го і 13-го чернігівським батальйонам: зібрані кошти, продукти і речі вже двічі відвозив безпосередньо у військові частини сам голова обласної ради Микола Звєрєв.
Та і козачани згадали про сина Михайла Бурзака, що півроку вже в зоні АТО, а його мати опікується не тільки своїм воїном, а й іншим допомагає. Надійшла пропозиція, щоб не менше, як половину, зібраних благодійних грошей віддати Бурзаку-молодшому. Решту – теж тільки землякам.
Втім, і заява бійця з Бобровиці була почута: після концерту не спостерігалася черга біля скриньки для збору пожертви на армію. Хоча окремі люди все ж кидали туди гроші. За книжки вторгували більше двох тисяч. Тобто, деяку підтримку бійцям зібрали.
На кінець заходу завітав і народний депутат, котрий знову балотується у «слуги народу». Про свою діяльність у Верховній Раді сказав лише те, що він часто підходить до мікрофону, і що підготував ряд законопроектів. А далі – міні-звіт про благодійність. Правда, говорив усе це вже в напівпорожній залі, і люди продовжували виходити.
Під будинком культури дехто дискутував: від кого більшу ложку дьогтю одержало свято – від бійця батальйону чи народного депутата? Але у цій дискусії відповідь дана ще раніше: виступ бійця завершився бурхливими оплесками переповненої зали, а виправдання нардепа з новою порцією брехливих обіцянок не захотіла слухати переважна більшість присутніх на святі.
Григорій Войток
