Маленькі вчителі доброти
Чотирирічний Матвійко, починаючи із середи, вранці проводжав, а ввечері зустрічав татка одним і тим же запитанням: коли поїдуть до дідуся й бабусі копати картоплю.
– Я ж тобі казав – у суботу, – терпляче пояснював батько. – Ми з тобою на твоїх пальчиках порахували, через скільки днів буде субота. Вчора скільки пальчиків ти заломив?
– Два, – відразу ж відповів.
– А сьогодні скільки залишилося до суботи?
– Одна п’ятниця, – знову відповів, не задумуючись.
– В такому разі, навіщо питаєш, якщо сам знаєш?
– То я так нагадую тобі, щоб не забув.
І ось нарешті субота. Матвійко першим прокинувся, тихенько спустився з ліжка й почапав в інший куток дитячої кімнати, де спав менший братик Марк. Спочатку малому не сподобалось, що Матвій його розбудив, навіть захникав, але коли почув нагадування, що вони сьогодні їдуть на картоплю, заусміхався й собі швиденько стрибнув на ноги. Вдвох пішли тата й маму будити.
Ті вже не спали, але ще ніжилися в ліжку, від сну відходили. Синочки кинулися їм допомагати розчуматися.
– В дитячий садок вас не добудишся, а сьогодні посхвачувалися раніше за нас, – зауважила весело мама.
– Є серйозна причина: їдемо діду допомагати, він там сам замучився з картоплею, – відрубав старшенький й направився в свою кімнату рюкзачок пакувати. За ним і Маркуша почапав. Старший братик для нього – авторитет.
Сніданок поїли без додаткових нагадувань мами, батько й «стимул» не вмикав – мультфільм, що інколи доводиться робити, щоб хлопчаки швидше снідали і в садок збиралися. Перед поїздкою до баби й діда обійшлися без «підганяла».
По дорозі зазвичай досипають в автомобільних кріслечках, а сьогодні тільки Марк трохи задрімав. Матвій же всі півтори години дороги щось собі планував, іграшкових роботів то розбирав, то збирав, якісь незвичні фігури з них робив, сам до себе бурмотів. Мама повернула до нього голову з першого сидіння, спробувала розпитати, що він там конструює й мугикає.
– Не заважай, я до чогось додумуюсь.
До чого саме – не сказав і по приїзді до діда й баби, хоч мама вдруге запитала про загадкове старання в автомашині. Відмахнувся, мовляв, то його секрет.
– На картоплю пішли після обіду: дід, тато й Матвій. Марка залишили вдома: «Щоб не заважав на городі», – розпорядився старший брат. Менший голосно запротестував, але бабуся забрала його в свою команду на присадибну грядку.
На городі в обов’язки Матвійка входило збирання картоплин, які ненароком губили дід і батько. Принісши до купки третє відеречко, хлопчик звернувся до діда:
– Дєд, що треба Матвійку сказати?
– Велике, велике тобі спасибі, дорогенький мій внучок, великий мій помічничок...
– То-то, дєд…За труд треба дякувати…
– А мені кажеш, що треба платить за роботу, – зауважив батько.
– До діда я приїхав не на роботу, а допомагати. Пап, головою треба думати…
Від такого дитячого уроку дідусь і татусь спочатку очі округлили, а потім і сміхом пирснули, відвернувшись від «учителя», щоб не образити його несерйозним сприйняттям його науки, що й на дорослу «тягне».
Попирхавши трохи, «учні» знову взялися за роботу, але ненадовго. Дід першим помітив, як на них насувається велика, аж чорна, хмара. Й вітер піднявся.
– Дощовиків не захопили з собою, тож біжіть негайно додому, а я швиденько зберу картоплю й теж бігтиму, – покерував дід. – Якщо трохи намокну – не біда. А Матвійка треба вберегти від дощу, – звернувся вже безпосередньо до сина.
І той кинувся підхоплювати малого на руки, щоб швидше добігти хоча б до гаражів, де й дощ можна переждати. Але не так просто було вхопити синочка: Матвійко вирвався і тут же присів з криками:
– Нікуди не піду, поки не допоможемо діду картоплю зібрати. Якщо мокнути – то разом.
Підхопився, схопив своє відеречко й побіг туди, де дід збирав викопану картоплю. А хмара насувала й насувала. До умовляння внучка підключився дід, казав, що дуже образиться на нього, якщо не послухає й не побіжить з татком від дощу.
Насилу вдвох умовили. Хмара трохи уповільнила своє насування, тож помічники до початку дощу добігли аж до будинку.
Проте хлопчик не захотів роздягатися, кинувся до шафи в передпокої, схопив там парасольку й підбіг до дверей. Зупинила його бабуся, батько підійшов. Хлопчик закричав:
– Там дід мокне, якщо не пустите до нього, я на вас ображусь і їсти не буду.
Батько заспокоїв синочка тим, що сам налаштувався віднести діду парасольку. Той схвалив такий варіант, одначе роздягатися не захотів. Так і простояв біля вікна, аж поки не побачив, що татко з дідусем йдуть під парасольками.
В передпокої кинувся до дідуся. А в того й очі на мокре місце скотилися. Не від дощу, а від дитячої доброти. Бо ще й син розповів, як внучок збирався нести йому парасольку, і що чекає на них біля вікна.
Помившись і перевдягнувшись, дідусь зайшов у кімнату, де гралися внучата. Матвій щось конструював, а Маркуша підійшов і простягнув в одній долоньці маленьку батарейку, а в іншій – гостреньку зубочистку. І дивився на діда такими винуватими оченятами, що горло старого солодка спазма перехопила. Бо розгледів у тому погляді дитяче благання вибачити за те, що приховав був від діда «заборонені» для ігор предмети.
Далі старий уже не міг стримати свої скупі сльози. Відвернув голову від внучка й змахнув долонею наслідки душевних найприємніших емоцій.
Завершив дитячий урок доброти й піклування Матвій: нарешті показав усім свою нову конструкцію, якою, запевнив, всю дідову картоплю викопає…
Григорій ВОЙТОК
