Куди не глянь – історія від болю корчиться
Можемо наслідувати й краще, коли хочемо
Конкретний виклик історії продемонстрували у древньому селищі Седнів, що неподалік Чернігова. Там спорудили не просто школу, а справжній палац для дітей, до рівня якого «не дотягує» жодна інша сільська шкільна споруда – як сучасна, так і поміщицька. Виходить, що можемо не тільки наслідувати, а й перевершувати приклади кращого з історії? Але ще так рідко, що туристи, передусім із зарубіжжя, перепитують: «Невже, справді, то побудовано за підтримки Президента України Віктора Януковича?».
Сам Віктор Федорович не приїжджав на відкриття цієї окраси сучасності. Та його помічники, напевно, і не планували такий «вихід у народ», бо глава держави міг би побачити ( люди б підказали) як протікає дах споруди 16 століття – Воскресенської церкви, де свого часу молились Тарас Шевченко, Леонід Глібов та багато інших історичних постатей України. Не порадувався б Президент, коли б побачив, як гине на очах історичний маєток поміщиків і меценатів Лизогубів, що залишили тут і в Чернігові безцінну спадщину.. Та й біля інших пам’яток старовини більш бур’янів, ніж порядку.
Седнів можна назвати музеєм під відкритим небом, але куди не глянь – здається, історія від болю корчиться. Це добре усвідомлює і директор місцевої школи Валерій Іванов. Тож, напевно, і шукає вихід з такої ситуації: запланував створити в стінах навчального закладу картинну галерею – з картин, на яких будуть зображені всі історичні пам’ятки. Тоді, уявимо, приїде в Седнів якийсь європеєць чи американець, заведуть його в школу, де покажуть і зразкову сучасність, й історію на гарних картинах, намальованих місцевими художниками. Не треба буде вести гостя до місця історичних пам’яток і червоніти потім «за державу»…
Дітей «показухою» не обдуриш…
Надсучасну сільську школу відкрили перед початком минулого навчального року. Пораділи дітки, що їм створені казкові умови для навчання. Але окремі уроки з історії і літератури седнівські вчителі проводять біля приміщення старої школи – колишнього маєтку поміщиків Лизогубів.
- Тут малював свої картини і творив безсмертну поезію Тарас Шевченко, - розповідає вчитель історії Наталія Шарпата, - Звідси – рукою подати до альтанки, де байкар Леонід Глібов написав свою знамениту «Журбу» - «Стоїть гора висока, а під горою гай…». Бачили б ви, як горять очі наших діток, коли вони на цьому місці читають поезію Великих українців!...І жодного байдужого лиця!... Таку патріотичну атмосфера неможливо створити навіть у найкраще обладнаній класній кімнаті. Це добре розуміють, як вчителі літератури Ніна Терещенко і Любов Білодід, так і вчителька початкових класів Світлана Чугай.
Педагоги то розуміють. І учні серцем сприймають героїчне історичне минуле, передусім, коли дорослі вміло підносять його для дитячого сприйняття. А чи розуміють можновладці важливість виховання підростаючого покоління на живих об’єктах історії? І яку оцінку поставлять їм учнів, які бачать руйнування через явний недогляд пам’яток історії і архітектури?
Сучасні дорослі, буває, як папуги повторюють, мовляв, якась не така нині молодь. А, може, то ми, дорослі, якісь не такі?... До жовтневого перевороту в Седніві на півтори тисячі мешканців були чотири святі храми, побудовані на кошти місцевих поміщиків і рядових прихожан. За більшовиків їх позакривали, найбільш відому і красиву – Воскресенську церкву перетворили в склад. Укінці 80-тих минулого століття відродили, але виникла проблема з дахом – він протікає, адже більше, як півстоліття, ніхто туди не заглядав. Про це знають теперішні державники й політики, вони перед черговими виборами заходять у храм, щось обіцяють, але досі й пальцем не поворухнули, щоб допомогти з ремонтом. Хоча це не рядова культова споруда, а офіційно визнаний пам’ятник історії і архітектури, якому ще й шкоди завдали попередники незалежної влади. А унікальна історична пам’ятка так необхідна для духовного виховання сучасної «не такої молоді»!
- Настоятель Воскресенської церкви отець Євгеній хвалився, що з числа молодих туристів багато хто звертається до нього з проханням виконати обряд хрещення саме в цьому храмі, - зазначила Наталія Шарпата. – Вони також віддають частину своїх перших зароблених грошей на ремонт церкви. За людські пожертви вже багато зроблено, але для рятування даху потрібна не одна тисяча гривень…
Пророкувала колись одна сільська бабуся: «І церкви будете будувати, але не щирою буде ваша віра…». У Седніві є давно споруджені три святі храми, тобто у будівництві нового немає потреби – пращури потурбувались на кілька століть вперед. Залишається лише охороняти і підтримувати в належному стані, щоб передати наступникам.
Нинішнє старше покоління – прямий спадкоємець проклятого покоління, яке під проводом безбожних більшовиків відхрещувалось від Господа, закривало й руйнувало святі храми. Почали прозрівати вже в незалежній Україні, а точніше, напевно, – не стали приховувати свій внутрішній потяг до Бога, а інші навпаки – затаїли в собі колись відверту озлобленість до віруючих і порядних людей. Так і живемо в суспільстві, де добрі справи тісно переплітаються з обманом і безгосподарністю, де чуйна молодь, що тягнеться до історії і духовності, добряче «розбавлена» бездушними й агресивними однолітками, котрі стали такими не від народження, а під впливом дорослих «вчителів» і «наставників». Але на території Україні навіть найжорстокіші режими не змогли повністью знищити цвіт нації, що на конкретних прикладах видно як на загальнонаціональному, так і на місцевому рівнях.
У роки окупації німецькі фашисти разом з українськими запроданцями перетворили садибу Лизогубів у стайню для коней. Після звільнення селища вчитель Микола Федорович Мгинцев створив бригаду з учнів і їхніх батьків, щоб за лічені дні очистити сплюндроване історичне приміщення і підготувати його до шкільного навчання. Розповідали очевидці, що і в селищі, і в Чернігові мало хто вірив у швидке повернення занехаяного приміщення у божий вигляд. Але вони це зробили!... У 1945 році Миколі Федоровичу, батьку репресованого сина, було присвоєно рідкісне на ті часи почесне звання заслуженого учителя УРСР.
Через два роки педагог від Бога помер, невдовзі і про його могилу забули. Але не всі … Віднедавна це поховання знову поповнило список пам’ятних місць селища.
У перші роки Радянської влади антихристи розграбували Воскресенську церкву, поглумились над склепом родини Лизогубів, але знайшлися люди, які, ризикуючи власним життям, зберегли останки одного поховання. Ще один чоловік знайшов у складському смітті приміщення закритої церкви Троїцьку ікону Божої Матері, заховав її, а потім повернув безцінну святиню церкві, коли там відновилося богослужіння.
Нинішня «якась не така молодь» власними руками перетворила велике подвір’я нової школи у справжню оранжерею, не забуває навідуватися і до старого приміщення-садиби, і не тільки на відкриті уроки, а й щоб підтримувати тут порядок. Адже воно хоч і вважається історичною пам’яткою, але залишилося по-суті без конкретного господаря, оскільки ніяк не вирішать, кому його передати.
У Седніві люди захистили від руйнування одну з найстаріших на теренах України дерев’яну козацьку церкву, споруджену в 1745 році без жодного цвяха. Тепер вона належить церковній громаді УПЦ Київського патріархату.
Спочатку більшовики, а потім і фашистські окупанти танками намагалися стерти з лиця землі могилу неканонічного святого, народного цілителя Гриця Золотюсінького, але нікому не вдалося це зробити. Вона була і залишається бути місцем паломництва для численних гостей, доглянута місцевими мешканцями.
Це лише кілька прикладів (а вони є повсюди), що свідчать про живу перспективу відродження і примноження в українському суспільстві кращих традицій духовності, добропорядності і працьовитості. Все те закладено в наших генах, але дещо пригнічене буденністю і окозамилюванням. Напевно, тут варто придивлятися і до «якоїсь не такої молоді», яку важко обманути показухою. Не даремно ж дорослі помітили, що вустами дитини гласить істина. Але записали це золотими літерами, пораділи в черговий раз за себе-розумних, а далі знову беремося за старе, і все чекаємо, що хтось прийде і все погане змінить на добре.
Григорій Войток