Історія селища Линовиця Прилуцького району починається з 1629 року: саме ним датується перша згадка про селище в літописах. Цю історію місцевий краєзнавець Володимир Латуіль називає «старою», він переконаний: Линовиця існує щонайменше з 1490-го. На користь «нової» історії свідчать кілька фактів, які встановив за архівами та дослідженнями своїх сподвижників – таких як уродженка Удайців Антоніна Загреба. Саме вона, працюючи в київськиї архівах, довела нову дату виникнення селища. Підтвердженням цьому Володимир Вікторович вважає столітні дуби, які сьогодні оточують линовицький ставок, - відомо, що вони були посаджені в 1610 році. «Якщо Линовиця з’явилася в 1629-му, то питається: хто ж тоді садив дуби?», - доводить. Розповідає, що через селище проходив чумацький шлях, яким чумаки возили в Україну сіль, тією ж дорогою їхала в Крим імператриця Катерина ІІ. «Якщо в той час було поселення на Удайцях, то в цьому місці просто не могло бути поселення, оскільки, говорячи сучасною мовою, це була центральна дорога» - переконаний краєзнавець.
Селище матиме прапор, герб і музей
Про Линовицю Володимир Латуіль може розповідати безкінечно. Здається, що він знає все: від напрямку древнього русла однойменної з селищем річки Линовиці – до місць, куди в часи війни втрапляли німецькі бомби та снаряди. Його кімната нагадує архів з численними книгами, фотографіями, рукописами, документами та ксерокопіями, серед яких є абсолютно унікальні – на кшталт відпускної грамоти Шевченка чи автопортрету Кобзаря, який свого часу був заборонений для друку. «Це ксерокопії з оригіналів», - каже з гордістю.
Серйозно вивчати історію рідного краю Володимир Латуіль почав шість років тому. «Все своє життя я працював у радгоспі імені Леніна і займався громадською діяльністю, - розповідає. – Все, що було безоплатно – було на мені: народний контроль, народна дружина... А 5 травня 2007 року моє нутро підказало, що треба зайнятися історією – для того, щоб людям повернути історію, а історії повернути правду».
Того дня в Линовиці було створене історико-краєзнавче товариство ім. Г. Гайдая, до якого увійшли люди, які відроджували та вивчали історію селища. З тих пір почалася справжня дослідницька робота, і вже за кілька місяців до Линовиці приїхали перші туристи – з Чернігівського історичного музею ім. В. Тарновського. За перший рік своєї діяльності Линовицьке історично-краєзнавче товариство прийняло чотири групи екскурсантів: три з Чернігова та одну – Прилук.
З часом робота не припинилася, а тільки ще більш пожвавилася та почала набирати обертів. Линовицький краєзнавець частенько виступає перед школярами Прилук та прилеглих сіл з розповідями про свої дослідження, а для свого рідного селища виготовив два пам’ятних знаки: хрест в пам’ять про жертв Голодомору та оберіг села. Обидва встановили в Линовиці й відкривали з урочистостями, обидва освятив місцевий священик. «Тепер хочу вирізати із заліза великого лина та знайти місце, де б встановити його у селищі, аби увіковічнити назву Линовиці», - ділиться планами краєзнавець. А ще він мріє про відкриття музею у селищі, адже зібраних речей та матеріалів вистачить на широку й цікаву експозицію. В цій ініціативі має підтримку селищної влади, тож є всі підстави вірити, що скоро Линовиця матиме власний краєзнавчий музей.
Є у Володимира Латуіля й задум створити герб Линовиці та її прапор. «Якби зробити це – то вперше селище б мало свою символіку», - каже. І, на хвилину замислившись, додає: - «Поспішаю це зробити, бо мені вже 67-й рік, і хтозна, скільки ще тягнути лямку на цьому світі...»
Історія, переплетена з легендами
Особливий інтерес Володимира Латуіля – до відомих людей, котрі свого часу жили в Линовиці. І тих, котрі вже в наші часи досягли успіху та визнання – як заслужена артиства України Марія Бебешко, поет та художник Микола Турківський, - так і про історичних осіб, якими були вихідці з грузинських князів Жевахови. Брати-близнюки Микола та Володимир стали знаними в тогочасній державі особистостями: Микола Жевахов був духовним письменником, Володимир Жевахов – єпископом Іоасафом Могилевським. Цей линовицький святий був розстріляний НКВС-никами в 1937 році. Справжніми легендами оповиті розповіді про подружжя де Бальменів, Петра і Софію, сину яких – Якову – Тарас Шевченко присвятив поему «Кавказ». Володимир Латуіль переповідає романтичну історію про те, як глава сім’ї, Петро Антонович де Бальмен, хотів віддати свою доньку за Лева Жемчужникова, та той покохав їхню служницю, викрав її з дому де Бальменів і втікаючи від погоні та від гніву господаря, вивіз її з Линовиці та привіз до Франції, де одружився з тією простою жінкою та прожив щасливе життя, виховавши трьох дітей.
Втім, історія життя самого Володимира Латуіля не менш цікава за ті легенди. Своє незвичне для українського вуха прізвище він отримав від батька-француза. Віктор-Франсуа-Жозеф Латуіль був військовим, і під час Другої світової війни потрапив у німецький полон. Разом з іншими полоненними працював на заводі «Юнкерс» в місті Страсфурт, де й зустрівся з Ганною Хитрик, вивезеною з Линовиці на примусові роботи до Німеччини. Трудилися на одному процесі – прикручували крила до літаків – познайомилися та й покохали одне одного. А коли місто зайняли радянські війська, прийшов час визначатися, як бути далі.
Чому вирішили поїхати до Линовиці – тепер вже ніхто не дізнається, та Володимир Вікторович припускає, що, певно, його французька бабуся не вітала одруження сина з іноземкою. «Мати ж, розповідаючи про Линовицю, казала, що в нас є цукровий завод – тож батько, певно, й подумав, що завод належить нашій родині, бо тоді ж у Франції про колективну власність навіть уявлення не мали».
Та як би там не було, молоді в 1946 році зареєстрували шлюб у радянському посольстві в Парижі, а потім поїхали в Линовицю – в розруху, голод, бездоріжжя й безгрошів’я... Батько працював електриком на цукровому заводі (й згодом, через багато років, ті, хто трудився з ним поряд, розповідали, якою культурною та освіченою людиною він був) та жив у простій линовицькій хатині разом з дружиною й тещею. Такого життя Віктор Латуіль витримав вісім років, і лише після смерті Сталіна, в 1954-му, зміг взяти візу та повернувся назад у Францію.
Відтоді спілкування з родиною припинилося. Володимир Вікторович почав шукати батька буквально через кілька років після його від’їзду. «Скільки себе пам’ятаю – усіх розпитував про нього, просив поділитися найменшим спогадом, дуже за ним сумував», - пригадує. Коли подорослішав – намагався скористатися будь-якою можливістю знайти хоча б найменший слід чи надіслати запит до міжнародних організацій. В цій пошуковій роботі чоловікові допомагала землячка Лідія Левченко – співробітниця Державного Російського архіву в Санкт-Петербурзі. Саме на її лист в 2004 році прийшла відповідь з Франції, з рідного міста Віктора Латуіля – Руммілі. Писали, що він живий-здоровий та знаходиться в пансіонаті для престарілих в місті Аннесі.
«Я тоді продав корову, щоб з’їздити до батька, - ділиться спогадами Володимир Вікторович. – На тій зустрічі я вийшов з усіх рамок – не міг говорити, сльози застилали очі, я ридав як дитина. Адже через стільки літ знайшов батька, на 58-му році життя! І він мене пам’ятав! Казав: «Володю, ти був маленьким красивим хлопчиком...»
Згодом була ще одна поїздка з України до Франції, в 2008-му. Володимир Латуіль пригадує, як їхав через Польщу, Німеччину, Францію, бачив як живуть люди та молив Бога, щоб Україна хоча б через століття так жила...
Віктора-Франсуа-Жозефа Латуіля не стало у серпні 2008 року, через два місяці після тієї, останньої зустрічі з сином. А той багато років трепетно зберігає у серці кожну мить спілкування з дорогою людиною, й про дивовижну історію свого роду розповідає онукам.
Людмила Смик
