Виявляється, що потрібна… самій владі
Риторичне запитання від «Сільських вістей»
Першу шпальту газети «Сільські вісті» від 10 серпня 2018 року відкриває публікація з риторичним заголовком: «Кому потрібна така влада?» Тут же, під заголовком, перше пояснення, чому так поставлено запитання: «Збитки держави від корупції на українській митниці становлять близько 4,8 мільярда доларів (у гривнях – понад 130 мільярдів) на рік. Це вдвічі більше від суми кредитів, які Україна має намір взяти у МВФ, ЄС та світового банку в 2018 році!»
Думаю, цього одного пояснення досить, щоб ставити таке риторичне запитання стосовно української влади. До речі, оті мільярдні втрати на українській митниці порахувала не «рука Москви», а незалежна команда журналістів та експертів з найбільшої німецької щотижневої газети «Зюддойче цайтунг».
Що це не якийсь «фейк» чи чиясь бурхлива фантазія, свідчить і таке: приблизно таку ж суму втрат від контрабанди на митниці нещодавно озвучили і в Кабміні Гройсмана.
Втім, оприлюднена така ганебна статистика ніби не від діючого уряду, а від якогось опозиційного-фіктивного. А щоб так не здавалося затурканому електорату, «гройсманці» виправдалися: за порушення на митниці накладено штрафів на 114 мільйонів гривень. Порівняймо: вкрадено 130 мільярдів гривень, а штрафів за це та інші службові порушення – 114 мільйонів. Та ще чи й заплачені ті штрафи?..
Таке покарання, після якого навряд чи хто відмовиться красти. Для цього і у владу вони прийшли. Тепер тільки своїх людей розставляють на «хлібні» місця. І байдуже, що не фахівці, а взагалі бездари й нерідко ідіоти від природи. Головне в їхній службі – справно відправляти «ліфти» з чемоданчиками «нагору».
З позиції стороннього дивно виглядає й таке офіційне повідомлення: «Державна служба фінансового моніторингу вважає, що за перші шість місяців цього року було укладено корупційних угод майже на 300 мільярдів гривень».
Щоб розрядити народне невдоволення владою, у ЗМІ потрапляють й іменні повідомлення, здебільшого про тих, кого надумали «списати» й принести в жертву для розрядки ситуації. Одначе, до суворої відповідальності й таких не доводять.
Недавно прочитав публічне зізнання одного з «колишніх»: «Корупційні схеми на митниці почали процвітати з новою силою з другої половини 2015 року та діють досі. Що від цього мають самі корупціонери, пригадалася трохи пізніша інформація. Йшлося в ній про те, як 71-річна Марія Заброварна, свекруха начальниці відділу митного оформлення Львівської митниці Ольги Заброварної, в березні стала власницею автомашини вартістю майже 10 мільйонів гривень. Цього ж року в травні в її доньки Богдани з’явилася нова іномарка за п’ять мільйонів гривень. Наприкінці 2017 року ця представниця «золотої молоді» стала господаркою квартири (173 квадратні метри) в елітному комплексі, де ціна на таке житло від забудовників починається з 11 мільйонів гривень.
І це ще не все, «зароблене» чиновницею за останні 2-3 роки. Це тільки те, що не могло приховатись, і воно поперло на поверхню. Тож прокуратура Львівської області порушила проти Ольги Заброварної кримінальне провадження за фактом декларування недостовірних відомостей. Після цього декларувальниця «згадала» в декларації про ще одну дорогу автівку і дев’ять об’єктів нерухомості.
Переповів цей оприлюднений у ЗМІ випадок для того, щоб і ним продемонструвати правдивість інформації про тотальне розкрадання на митниці. Рідня не головної начальниці «золотого корита» змогла протягом року придбати майна на десятки мільйонів… А скільки таких начальниць на всіх українських митницях! А які можливості у вищого керівництва?!
Журналісти дослідили, що при Януковичу контрабандні питання на митниці вирішував один «смотрящий», а тепер на цих потоках сидить не один, отже й ціна питання вища. Залежить вона й від товару. Чи то жартівливу, чи й серйозну думку почув від одного знайомого – що через українську митницю можна провезти хоч атомну бомбу. Питання – скільки і кому заплатити. В цілому ж, на митницях крутяться мільярди гривень щомісяця.
Для підтвердження наводять і такий оприлюднений у ЗМІ приклад: збір з «непроблемних контейнерів» становить 5-10 доларів. Протягом місяця через «досліджену» 
митницю проходить 40 тисяч контейнерів. Отже, за цю «послугу» мають місячний збір в сумі 200-400 тисяч доларів. Певна сума йде на «сіру» зарплату, решта – «нагору».
Сформувалася ціла низка інших митних «сірих» тарифів. Скажімо, на Волинській митниці проїзд «порожньої» машини з товаром коштує від 200 до тисячі доларів. А за перетин кордону контрабандного контейнера з цигарками з Придністров’я викладають від 100 до 150 тисяч доларів. Правда, не митникам, а окремим народним депутатам, що спеціалізуються на такій «законотворчій роботі». За рік «прикриє» сотню таких контейнерів – дивись, вистачить і на безбідне життя, і на наступну виборчу кампанію щось залишиться, буде за що благодійність купувати.
Перелік митних схем можна продовжувати й продовжувати. А скільки їх ще не розсекречено для журналістів та громадських активістів! Отже, й названа сума розкрадання в майже 5 мільярдів може виявитися заниженою. В тих розкрадених мільярдах – недорозвиток економіки й інфраструктури, недоплачені зарплати й пенсії, не відремонтовані дороги й об’єкти соціального призначення, не профінансоване будівництво соціального житла та багато іншого. Та найдивніше інше: всі знають про такі бюджетні втрати, але боротьба з цим ганебним злом закінчується… гнівним «розвінчуванням». Та ще безмежною радістю від того, що Міжнародний валютний фонд ось-ось виділить Україні чергову позику – більше мільярда доларів.
Цю радість доповнюють «доленосні гасла»: «Дві революції докорінно змінили суспільство!», «Від радянської диктатури – до європейської демократії!» та велика низка інших подібних, в черговий раз перефразованих. Водночас творці оновлених пустопорожніх лозунгів дивуються: «Коли Україна позбудеться радянського минулого?» Хоча набагато важливішим є, вважаю, позбутися небезпечних суспільних болячок, набутих після отих двох «Революцій гідності». Бо…
Розграбовують Україну й морально її ганьблять не скелети з радянського минулого, а «еліта», очищена Майданом гідності
Про моральне, європизоване обличчя українського кордону чув і читав багато. Недавно ж довідався про свіжу «кордонну історію» з перших вуст – від одного мого заступника.
Так життя розпорядилося, що його рідна сестра давно виїхала в Росію до сина, який там служив, будучи офіцером колишнього Радянського Союзу. Там і одружився, після звільнення зі служби зайнявся успішним бізнесом. До сестри й племінника на ювілей і їздив мій заступник із своїм сином та невісткою. 
Назад поверталися через Глухівський прикордонний пункт. Російські стражі кордону пропустили українську автомашину за 20 хвилин. Свої – лише підійшли до співвітчизників через півгодини, після того, як ті зупинилися у вказаному місці, під рідним прапором і двометровим Гербом.
«Якого ху….. тут стал?» – мовою окупанта запитав український прикордонник.
Син мого заступника, що був за кермом автомашини, почав пояснювати рідною мовою, мовляв, зупинилися тут, бо побачили відповідний знак.
«Менш пиз……., оху….. совсем. Пошол за мной…» – і що не слово, за ним – соковита ворожа нецензурщина. Молода жінка в автомашині долонями вуха затуляла. Помітно було, як округлилися очі в пасажирів автівок з польськими і молдовськими номерами, що стояли позаду.
З багряним обличчям вийшов водій автомашини і з прикордонної будки. Сказав батьку, що прикордонники прямим текстом вимагали з нього гроші, бо їм, бачите, треба обідати й вечеряти, на ніч дещо прикупити – назвали чималеньку суму. Але за які послуги? За пошлятину мовою окупанта?
Батько із сином вирішили не давати хабара нахабам. Після півгодинного «випробування» прикордонники таки пропустили автомашину, оскільки іноземці підпирали. Але дали «зелене світло» із загадковою єхидністю на губах. І неспроста: справжнє випробування нервів незговірливих «туристів» почалося в митників: то машина якогось не такого кольору, то печатка на документах підозріла, то пасажирка в салоні не світиться радістю від повернення на рідну землю, то митник інтуїтивно відчув контрабанду… Довелося переганяти автомашину в «червону зону» – особливого огляду, з поглибленим прискіпуванням.
Мій заступник свого часу працював у органах виконавчої влади, неодноразово перетинав кордон, тож не витерпів такої поведінки «рідних» митників і назвав столичних посадовців, до яких, мовляв, зараз зателефонує.
Подіяло. Вже коли залишили позаду прикордонну зону, таки наважилися зателефонувати 
на «гарячу лінію». Довго пробивалися, але лінія таки відповіла. Невдовзі передзвонив потерпілим якийсь прокурор, а за ним – представник внутрішньої безпеки, вислав по відео кілька фото для впізнання нахаб. Одного впізнали. На цьому й завершилося розслідування.
Ще один з працівників нашого господарства розповів мені, як недавно підвозив прикордонника, котрий «голосував» на виїзді з Чернігова. По дорозі розговорилися про службу. «Служити можна, але обідно за державу, – сказав той словами відомого кіногероя. – Буває, приходить командир, питає, чи не притомилися, й відправляє наряд на відпочинок… на годину-півтори. Що в цей час там коїться – могли лише здогадуватися».
Про перший і другий випадок – «не одна баба сказала». Чув також від очевидців, як їх, з маленькими дітьми, годинами «маринували» на кордоні і митниці, щоб «видавити» з них хабар. Звісно, чув і про позитивні випадки – отже, служать там не тільки негідники та казнокради. Боюсь, що таких меншість, та й нелегко їм серед «акул».
До речі, на початку 2000-х процвітало хабарництво серед польських прикордонників, передусім серед молодих – швидко вони сіли на престижні автомашини, почали обживатися елітним житлом. Тож у 2006 році лише з одного пункту перетину кордону біля Краківця було звільнено 45 прикордонників – 75 відсотків особового складу. А за три роки прокуратура порушила кримінальні справи проти трьох сотень прикордонників.
Ось такою боротьбою з негативними явищами в правоохоронних органах наші сусіди докорінно змінювали своє пострадянське суспільство. А ми – лише гарними лозунгами та ще гарнішими обіцянками єврощастя.
Багато тих лозунгів прочитав недавно у тижневику «Країна»: «Україна назавжди змінила вектор – на віддалення від Москви і прозахідний курс», «Від соціалістичної економіки до великого ринку»… І так далі, і в такому ж дусі…
Як це вписується у справжні реалії? У те, з чим стикається рядова людина в повсякденні? Адже оголосити про зміну курсу – великого розуму не треба. Головне – наповнити той курс стандартами наміченої мети. Старше покоління пам’ятає один, до неба осяяний, курс до земного раю! Чим закінчився він? Новий, псевдоєвропейський, виглядає набагато підступніше, навіть в дусі нелюдської фашистської ідеології.
У згаданому тижневику «Країна» українцям однозначно нагадують біблійну легенду про 
Мойсея, який водив свій народ 40 років пустелею. І тут же роблять наголос: «Цей час був потрібен, щоб усі народжені в рабстві померли!»
Українські «мойсеї» вже 27 років водять свій народ по «незалежності», щоб вимерли всі, хто пам’ятає радянське минуле? Тоді й клопотів з пенсіями поменшає, й можна буде безперешкодно звалювати злодійське управління багатющою державою на радянське минуле?
І «вільного люду» вже поменшало мільйонів на двадцять, та продовжує невпинно меншати, в тому числі й через передчасне вимирання. Зокрема на Чернігівщині чоловіки помирають в середньому в 66 років.
А ще – кожної хвилини два українці виїжджає за кордон на заробітки, поповнюючи мільйонні ряди тих, хто раніше виїхав. Бо остаточно втратили віру в сучасних «мойсеїв», яким самі доручили долю рідної України, своє майбутнє й майбутнє своїх нащадків.
Зневірені молодші виїжджають, а хто залишається, разом зі старшим поколінням, розпустивши нюні, у простір запитують: «Кому потрібна така влада?» Відповідь – у підзаголовку цієї публікації: така влада потрібна самій владі. Висновки у своїх головах робіть самі.
Леонід ЯКОВИШИН, Герой України, генеральний директор ТОВ «Земля і воля»
