«Коли вже той татко на танку приїде?..»
Мама Наташа й собі замріялась, але не про танк, а про приїзд коханого чоловіка Віталія. Поки був у Гончарівську, то кілька разів приїжджав перевідатись, а тепер стоїть десь на блок-посту в Сумській області, біля кордону з Росією – звідти давно вже не відпускають додому. А Настя ходить по двору і часто повторює сама собі, що вона виросте, і татко її не впізнає, коли повернеться.
Вдома в них велике господарство, доця намагається мамі допомагати: то бур’янцю для корови нарве, то курям зерна кине. А недавно так важко зітхнула по-дорослому і видала: «Без татка й покатись не хочеться». В останній приїзд він довго катав її по селу на скутері, потім вдвох ходили траву косити, подавала йому гвіздки, коли лагодив загорожу для свиней… Цілий день від нього – ні на крок. Тепер дуже скучає…
Віталій Янок – з багатодітної родини, восьмеро їх у матері 
- Казали, що забирають їх на 10 дні для якихось навчань, - сумує Галина Григорівна. – Потім, виявилось, що затримаються там на 45 днів, а тепер уже й не знаю, коли закінчаться ті їхні навчання. По телевізору показують, як наші солдати «навчаються» в Донецьку. Слава Богу, моїх синів туди ще не посилали. Це вони так кажуть, мовляв, охороняють блок-пости в Чернігівській області. Але Віталика з місяць тому перемістили ближче до «гарячої» точки. Та й хіба вони всю правду скажуть?.. Одна радість –старшенького Юрія вернули додому.
Це стало можливим після того, як в кінці травня були прийняті зміни до мобілізаційного законодавства, і батька трьох дітей Юрія Янка звільнили від додаткової служби в Українському війську. Зраділа мати Галина Григорівна, не міг стримати сльози радості батько 
А як зраділи поверненню Юрія додому його дружина і троє діток – Яна ( 13 років), Владік (11) і дворічна Алінка! Їм жити в Києві без батькової допомоги, без його заробітної плати – ну ніяк ! І на допомогу із села не дуже розженешся – у Янків величезна родина, і не всі ще працюють. 
Останнім часом в Україні дуже популярними темами стали людський героїзм і патріотизм. І це цілком закономірно для країни, яка воює. Проте за кадром, і навіть поза належною увагою залишаються ось такі прості українські родини. На перший погляд, нічого героїчного тут не проглядається. Але це – на перший погляд. А якщо задуматись?..
У перші дні першої мобілізації в армію йдуть без ніякої «відмазки» три сини багатодітної родини, батько якої – інвалід першої групи, практично лежачий. У одного із синів – троє неповнолітніх дітей, в іншого – чотирирічна донечка і домогосподарка дружина.
Щоб зводити якось кінці з кінцями, молода жінка звалила на свої плечі величезне домашнє господарство: майже гектар городу, корова, свині, кури, качки, іншу дрібноту. З Віктором затіяли ремонт хати, тепер зупинили.
З армії від чоловіка надійшло кілька разів по 2800 гривень, за липень ще нічого не одержала. Жива копійка – від продажу молока, але воно потрібне і їй з маленькою донечкою…
Дійсно, нічого яскраво героїчного, але чи зможе ось так хоч один «зірковий» герой, крикливий «захисник» Вітчизни? Ще й без ніяких нарікань на важке життя, на байдуже ставлення держави?
Чи думав хто з рік тому, що діти України виряджатимуть своїх батьків, по суті, на війну? А дехто з них вже й сиротами стали, а їхні молоді мамки – солдатськими вдовами.
В мирній державі оголошена чергова часткова мобілізація. Скільки горя вона може принести ось таким Настусям – цвіту суспільства? Хто відповість за їхнє загублене дитинство, а, може, й життя?
