Коли національна пам'ять як дишло – куди повернеш, туди й вийшла
Щоб вона була правдивою, в 2006 році створили з благословення президента Віктора Ющенка Український інститут національної пам’яті. Одначе «батьки» того Інституту, напевно, не врахували однієї важливої обставини: в нашому суспільстві в кожного «зіркового» політика своя правда.
На думку недавно призначеного заступника директора Українського інституту національної пам’яті Олександра Зінченка, щоб історична правда і пам'ять не були, як дишло, необхідно на законодавчому рівні закріпити своєрідний коридор, за межи якого ніхто не смів би переступати, незалежно від того, які в кого особисті політичні погляди. На таких принципах працює Інститут національної пам’яті Польщі.
Створений він значно раніше, ніж Український, штат співробітників там в 40 разів більший, а сума річного бюджету перевершує в сто з лишнім разів. Ще одна суттєва відмінність: поляки за 6 тижнів звезли всі державні архіви в одне сховище, де загальна довжина стелажів становить… 87 кілометрів. У нас архівні документи розкидані по багатьох державних відомствах, що ускладнює роботу фаховим пошуковцям історичної правди.
Ти чи тільки ці організаційні, фінансові і законодавчі проблеми заважають формуванню і оприлюдненню істинно правдивої національної пам’яті? А саме така потрібна нашому суспільству, як ковток свіжого повітря для хворої людини. Бо тільки на основі достовірного історичного досвіду людство може робити правильні висновки для подальшого розвитку. А стосовно «дишлової» правди люди давно підмітили, що на брехні далеко не заїдеш.
З цим згодний і вчений історик Олександр Зінченко, але водночас якось навіть дратівливо зреагував на «не модне» зараз запитання з коментарем стосовно діяльності двоє національних героїв – Мазепи і Бендери, зокрема їхнього, на мій погляд, нульового внеску в одержання Україною незалежності. Ще одна цікава річ: при Ющенку на перше місце висували Мазепу, а тепер – Бандеру. Видно, «дишло» хтось повернув трішки в інший бік.
Першою реакцією заступника директора Інституту національної пам’яті стало запитання – хто я за фахом? Почувши відповідь, що не історик, Олександр Миколайович зробив висновок, що в мене недостатньо інформації, щоб робити оцінки стосовно результатів боротьби національних героїв за незалежність України. Але то була не просто боротьба, а щедро полита людською кров’ю. Виходить, треба бути вченим істориком, і тоді можна мати аргументи, щоб необдуману, без результативну, але героїчну боротьбу, з тисячами людських жертв, списати на якусь доцільність, історичні обставини тощо?
Народний вождь Лех Валенса теж не був вченим істориком, він взагалі не мав вищої освіти, але зумів організувати в Польщі революцію без жодного пострілу. На відміну від українських історичних і сучасних національних героїв та творців національної правди про них , електрик і профспілковий діяч Валенса досконало знав, що хоче польський народ. А головним пріоритетом цього революціонера було людське життя, він відразу відкинув збройний шлях боротьби, зумів без людської крові добитися бажаного результату для держави.
Великий українець Іван Мазепа тільки батуринців 14 тисяч кинув на розтерзання російського війська заради затіяної ним боротьби за вільну Україну при підтримці ворога Росії – шведського короля. І чого цим добився? Загибелі величезної кількості невинних людей, в тому числі жінок і дітей.
В 1939 році сталінський режим поширився на західні землі в супроводі репресій. Закономірно, що герої взяли в руки зброю, щоб чинити опір. Їхня боротьба не увінчалася перемогою, але вона примусила каральні органи відмовитись від деяких «кавалерійських» наскоків. А яка була доцільність в організації лісової війни, організованої Бандерою проти совєтов після найбільш кривавої війни? Ще й з чужої підказки? Людям хотілося миру, а не явно програшної боротьби. Невже не достатньо було прикрого уроку, коли планував вибороти Україні незалежність з допомогою військ Гітлера? А після поразки «освободителя» сподівався на допомогу Європи і США? Скільки крові пролилося в тій боротьби, від якої виграв хіба що сталінський режим – показав світу, що з ним краще не зв’язуватися.
Так, Степан Бендера – історична постать, мужня людина, але до здобуття юридичного статусу незалежної України він не має найменшого відношення. Звісно, з цим не погоджується вчений історик, своїми фаховими знаннями він може «переконливо» виправдати й ці численні людські жертви в боротьбі за свободу України. А я хочу знову звернутися до світового досвіду.
Відомий чилійський диктатор Піночет організував державний переворот, упередив комуністичну катастрофу і став творцем чилійського економічного дива. В 1990 році він пішов з посади керівника держави, передавши цивільній владі процвітаючу країну. А в 1998 році рятівника нації заарештували за звинувачення у вбивстві дисидентів та інші порушення прав людини. Його, хто врятував країну від повного краху і вивів її в число кращих на Американському континенті , судили за значно менші жертви, ніж допустили Мазепа і Бандера. Натомість вони – герої нації, великі борці за незалежність України. Хоча насправді подарували нам ту незалежність, без краплі крові, - Горбачов, Єльцин і Кравчук. Та ще комуністична більшість і демократична меншість у першому скликанні Верховної Ради. Навіть не потрібна була революція на зразок Польської. Але Польща стала справді європейською країною, а ми «дославили» себе до кровавого Майдані і ще більш кровавої війни на сході.
Чи хоч після цього Український інститут національної пам’яті візьметься за формування правдивої національної пам’яті. Хоча б тільки для того, щоб наші наступники ніколи не повторяли помилка Мазепи, Грушевського-Скоропадського, Бендери, сьогоднішніх українських лідерів, які думали і думають, що незалежність можна одержати з рук інших держав. І що будь-які людські жертви можна списати на революційну чи національно-визвольну доцільність. А квоту на людське життя має то лише Господь!
Григорій Войток