Коли національна пам'ять як дишло – куди повернеш, туди й вийшла
Щоб вона була правдивою, в 2006 році створили з благословення президента Віктора Ющенка Український інститут національної пам’яті. Одначе «батьки» того Інституту, напевно, не врахували однієї важливої обставини: в нашому суспільстві в кожного «зіркового» політика своя правда.
На думку недавно призначеного заступника директора Українського інституту національної пам’яті Олександра Зінченка, щоб історична правда і пам'ять не були, як дишло, необхідно на законодавчому рівні закріпити своєрідний коридор, за межи якого ніхто не смів би переступати, незалежно від того, які в кого особисті політичні погляди. На таких принципах працює Інститут національної пам’яті Польщі.
Створений він значно раніше, ніж Український, штат співробітників там в 40 разів більший, а сума річного бюджету перевершує в сто з лишнім разів. 
Ще одна суттєва відмінність: поляки за 6 тижнів звезли всі державні архіви в одне сховище, де загальна довжина стелажів становить… 87 кілометрів. У нас архівні документи розкидані по багатьох державних відомствах, що ускладнює роботу фаховим пошуковцям історичної правди.
Ти чи тільки ці організаційні, фінансові і законодавчі проблеми заважають формуванню і оприлюдненню істинно правдивої національної пам’яті? А саме така потрібна нашому суспільству, як ковток свіжого повітря для хворої людини. Бо тільки на основі достовірного історичного досвіду людство може робити правильні висновки для подальшого розвитку. А стосовно «дишлової» правди люди давно підмітили, що на брехні далеко не заїдеш.
З цим згодний і вчений історик Олександр Зінченко, але водночас якось навіть дратівливо зреагував на «не модне» зараз запитання 
з коментарем стосовно діяльності двоє національних героїв – Мазепи і Бендери, зокрема їхнього, на мій погляд, нульового внеску в одержання Україною незалежності. Ще одна цікава річ: при Ющенку на перше місце висували Мазепу, а тепер – Бандеру. Видно, «дишло» хтось повернув трішки в інший бік.
Першою реакцією заступника директора Інституту національної пам’яті стало запитання – хто я за фахом? Почувши відповідь, що не історик, Олександр Миколайович зробив висновок, що в мене недостатньо інформації, щоб робити оцінки стосовно результатів боротьби національних героїв за незалежність України. Але то була не просто боротьба, а щедро полита людською кров’ю. Виходить, треба бути вченим істориком, і тоді можна мати аргументи, щоб необдуману, без результативну, але героїчну боротьбу, з тисячами людських жертв, списати на якусь доцільність, історичні обставини тощо?
Народний вождь 
Лех Валенса теж не був вченим істориком, він взагалі не мав вищої освіти, але зумів організувати в Польщі революцію без жодного пострілу. На відміну від українських історичних і сучасних національних героїв та творців національної правди про них , електрик і профспілковий діяч Валенса досконало знав, що хоче польський народ. А головним пріоритетом цього революціонера було людське життя, він відразу відкинув збройний шлях боротьби, зумів без людської крові добитися бажаного результату для держави.
Великий українець 
В 1939 році сталінський режим поширився на західні землі в супроводі репресій. Закономірно, що герої взяли в руки зброю, щоб чинити опір. Їхня боротьба не увінчалася перемогою, але вона примусила каральні органи відмовитись від деяких «кавалерійських» наскоків. А яка була доцільність в організації лісової війни, організованої Бандерою проти совєтов після найбільш кривавої війни? Ще й з чужої підказки? Людям хотілося миру, а не явно програшної боротьби. 
Так, Степан Бендера – історична постать, мужня людина, але до здобуття юридичного статусу незалежної України він не має найменшого відношення. Звісно, з цим не погоджується вчений історик, своїми фаховими знаннями він може «переконливо» виправдати й ці численні людські жертви в боротьбі за свободу України. А я хочу знову звернутися до світового досвіду.
Відомий чилійський 
диктатор Піночет організував державний переворот, упередив комуністичну катастрофу і став творцем чилійського економічного дива. В 1990 році він пішов з посади керівника держави, передавши цивільній владі процвітаючу країну. А в 1998 році рятівника нації заарештували за звинувачення у вбивстві дисидентів та інші порушення прав людини. Його, хто врятував країну від повного краху і вивів її в число кращих на Американському континенті , судили за значно менші жертви, ніж допустили Мазепа і Бандера. Натомість вони – герої нації, великі борці за незалежність України. 
Хоча насправді подарували нам ту незалежність, без краплі крові, - Горбачов, Єльцин і Кравчук. Та ще комуністична більшість і демократична меншість у першому скликанні Верховної Ради. Навіть не потрібна була революція на зразок Польської. Але Польща стала справді європейською країною, а ми «дославили» себе до кровавого Майдані і ще більш кровавої війни на сході.
Чи хоч після цього Український інститут національної пам’яті візьметься за формування правдивої національної пам’яті. Хоча б тільки для того, щоб наші наступники ніколи не повторяли помилка Мазепи, Грушевського-Скоропадського, Бендери, сьогоднішніх українських лідерів, які думали і думають, що незалежність можна одержати з рук інших держав. І що будь-які людські жертви можна списати на революційну чи національно-визвольну доцільність. А квоту на людське життя має то лише Господь!
Григорій Войток
