Після сталінських Голодомору й репресій 30-х років минулого століття в селі Піски (нині Бобровицького району) нараховувалося більше семи сотень дворів з повноцінними родинами. 
За три дні до Нового – 1943-го - року німецькі фашисти, при підтримці місцевих поліцаїв, оточили село й спалили 670 садиб разом з господарями. У вогні заживо й від куль загинуло більше як 860 мирних людей.
Тоді ж, в кінці грудня 1942-го, німецькі звірі спалили й два сусідні села Мочалище та Рокитне, похоронивши у вогні майже півтисячі простих селян.
Від тієї страшної трагедії минуло 75 років. Та чомусь цей чорний ювілей кудись провалився в сучасній українській пам’яті. Не згадало про нього й обласне представництво Українського інституту національної пам’яті. Видно, пам'ять державної установи, діяльність якої оплачується народними грошима, вичерпалась боротьбою за визнання Голодомору геноцидом та скасуванням свята 8Березня? Але в названих трьох селах від «геноциду» загинули одиниці, що теж трагічно, одначе від німецьких окупантів – майже півтори тисячі звіряче страчених ні в чому не винних людей. І ніякої публічної згадки про них? Чи не заворушилися в братських могилах їхні кістки від сорому за таких цинічних нащадків?
До речі, наближається 75-річчя страшенної 
трагедії в селі Козари Носівського району, де фашистські загарбники, які проголосили себе найвищою расою, знищили 4800 мирних жителів, з них 420 – спалили заживо. Громада села ніяк не доб’ється від «патріотичної та незалежної» української влади, щоб увіковічнити пам'ять жертв німецького нацизму належним меморіалом. Натомість нові десятки бюджетних мільйонів виділяють для все нових пам’ятних комплексів вшанування жертв Голодомору. Потрібна справа. Але чому забуваємо вшановувати пам'ять ще більших жертв… від гітлерівських катів?
Очевидячки, для сучасної української історичної пам’яті тема страхітних наслідків війни з фашистською Німеччиною стає ледь не забороненою? Щоб, не доведи Господи, не розгнівати нащадків фашистських нелюдів? Хоча, он сусідня Польща досі не забуває про гітлерівські злодіяння на її території, навіть висуває матеріальні претензії. Не забувають поляки й про безчинства деяких «патріотичних» українців. Мабуть, у наших сусідів справді державне, а не суто політичне, для когось угодницьке, ставлення до історичної пам’яті.
Французький відомий історик 
П.Нора наголосив: «… історія не повинна бути слугою політичної конюктури, її не можна писати під диктовку. У вільній державі ні одна політична сила не вправі присвоїти собі право встановлювати історичну істину і обмежувати свободу дослідника під загрозою покарання».
З друкованих джерел випливає, що й більшість українських науковців сходяться на тому, що єдине трактування спільної української історії неможливе, непотрібне і шкідливе, адже примусове зведення до єдиного трактування може призвести до фальсифікації історії.
Сучасні українські політики завзято таврують такими застереженнями написання радянської історії під диктовку комуністичних вождів. А самі що творять? Про «модні» й «не модні» історичні події для вшанування пам’яті учасників зазначив вище. Але це далеко не все блюзнірство: президент і «найдемократичніші» народні обранці пропонують увести кримінальну відповідальність за «публічне заперечення голодомору 30-х років, як геноциду українського народу.
Цікаво, наскільки поліпшиться правозахисне, матеріальне й духовне життя пересічного українця від запровадження цієї кримінальної відповідальності? Та й виглядає така ініціатива недолуге. Оскільки факт Голодомору 30-х років, і навіть післявоєнних кінця 40-х, визнала ще комуністична радянська влада. Стосовно ж визнання тієї трагедії геноцидом – немає одностайної думки. Бо архівні документи свідчать, що масштаби голодомору у населених пунктах залежали не від расової, національної чи релігійної приналежності померлих від голоду (признаки геноциду), а від того, наскільки людяні чи продажні більшовицькій владі були керівники й активісти сіл та районів. Втім в «європизованій» Україні помітне прагнення «найбільших демократів» написати єдину думку під їхню диктовку. Чи не з більшовицької диктатури це успадковане?
Під диктовку сучасних державних та політичних лідерів проводиться й героїзація суспільства: тотальне й масштабне нав’язування історичних героїв, подвиги яких зводяться до прагнення вибудувати незалежну Україну … написанням універсалів. Ще гучніше славлення, коли було пролито багато крові … самих українців. І зовсім не беруться до уваги кінцеві результати тієї боротьби. Натомість навіть після розсекречення архівних документів не вшановується пам’ять десятків тисяч тих українців, які не мирилися мовчки з розкуркуленням і насильницькою колективізацією, взагалі сталінським диктатом. Кати їх розстрілювали поодинці та невеликими групами , бо історичні герої не зуміли їх об’єднати при захопленні влади більшовиками, не згуртували в боротьбі проти радянського диктаторського режиму… Який урок винесли?
Кому потрібна вкотре монополізована й кастрована історична правда? Адже вона формує в сучасного покоління комплекс меншовартості й продажного догідництва. І все те супроводжується гучноголосим славленням?
Виходить, що присвоюємо самі собі героїчну славу, на тому й закінчується наша боротьба за суспільство з європейськими стандартами? Про таких влучно сказав полковник армії Української Народної Республіки Яків Гальчевський: «Войовничі мужі переш за все шукають чужої сили».
Не в брову, а прямо в око влучив колишній воїн сучасним авантюрним «ура-борцям». Які «героїчно» здали території, а тепер не менш «героїчно» очікують, коли війська НАТО повернуть території і принесуть Україні європейський рай. Звісно, той рай має бути скромнішим, ніж патріотичні лідери вже мають й без НАТО, але хоча б такий, щоб народ їм знову повірив і не вийшов на черговий майдан.
Не вийде, бо народ і сам чекає НАТОвської та Європейської манни з неба… Й кастрована історична пам'ять, видно, його влаштовує. Слава Україні!
Григорій Войток
