Ідеї сьогоднішніх українських реформ народилися ще … в СРСР, 25 років тому
Новим є лише термін – «децентралізація влади».
Вочевидь, не дешево він коштує державі: над темою «Децентралізація влади в Україні» у «поті чола» трудилася велика група вчених, зокрема 
Н.Бикадерова, А.Бондаренко, Н.Камінська, І.Карачевська та інші. Їхні розробки увійшли у Збірник наукових праць – 2013р. Української академії державного управління.
Можна тільки уявити, скільки вчених, державних чиновників і видних політиків «б’ються» тепер над методами втілення в життя «нової» реформи? Про це свідчать численні інтерв’ю у ЗМІ, «круглі столи» по телебаченню, метрові публікації в пресі тощо. Все те потребує немалих грошей. Можете сказати, що за все нове, прогресивне треба платити… Може, й так, але що нового придумали сучасні «реформатори» децентралізації влади?
Для порівняння звернімося до думок колишнього голови Комітету Верховної Ради СРСР з аграрних питань і продовольства, Героя Соціалістичної Праці, директора одного з найкращих у Союзі радгоспу «Назаровський» Красноярського краю Аркадія Вєпрєва. 
Його інтерв’ю опублікувала газета «Аргументи і факти» від 26 серпня 1989 року. Одну цитату наведу мовою оригіналу: «Ресурсы у ведомств надо отбирать и передавать их Советам народных депутатов. Они на местах сами будут решать, что и где строить, куда и на что направить материальные средства. Повторяюсь, для того чтобы люди выращивали хлеб, производили мясо и молоко им необходимо создать условия для жизни, работы и отдыха. Пусть местные Совет, получив все необходимое, этим и занимаются. Средства в руках хозяев дадут быструю отдачу. Другого пути не вижу».
Не стану судити, наскільки компетентні в «нових» ідеях українські вчені-теоретики, а директор радгоспу зсередини знав проблеми села і ефективного сільськогосподарського виробництва. 
У його господарстві 25 років тому вже був рівень механізації в тваринництві не гірший, ніж у сьогоднішній Європі: півтисячі биків обслуговував один чоловік, а три тисячі свиней годувала одна жінка. Зарплати, побут і організація відпочинку працюючих - теж за європейськими стандартами, якщо не вище. Радгосп – мільйонер. Водночас в тодішньому СРСР, зазначав в інтерв’ю досвідчений аграрник і депутат, майже половина господарств були збиткові. Подолання цієї проблеми, на його думку, - у багатоукладній економіці.
Україна поспіхом реформувала державну і колективну форми власності в приватну, при якій зробила селян формально власниками землі і майна, а на практиці – ще більш безправними, ніж були в колгоспах і радгоспах. У селах відчули, що таке безробіття, як жити при новому хазяїну, якого і у вічі не бачили…
Головна проблема наших бід – ще з до Христової ери.
З історії відомо, що Римська імперія проіснувала 999 років, а головна причина її загибелі в тому, що для римлян стало принизливим виконання фізичної праці, за них все робили безправні раби, які не старалися на результат.
Більшовицька імперія СРСР прожила значно менше, ніж Римська, - 74 роки. А причина смерті та ж: суспільство різко розділялося на керівників і безправних радянських трудівників, не зацікавлених (з обох сторін) добиватися високих результатів, бо все одно їх привласнювала держава, а безпосереднім виробничникам діставалися крихти, якщо порівняти з тим, що мали такі ж виробники матеріальних благ в «загниваючому» капіталізмі.
Що змінилося в цьому плані в незалежній Україні? Колись переважну більшість результатів людської праці проглинала ненажерлива комуністично-мілітаристська держава, тепер на них жирують українські мільярдери-мільйонери. Вони з такою швидкістю збагачуються, що весь світ за голови хватається з подиву. А ще не второпає, чому в нас реформи лише декларуються, і це – з перших років незалежності. П’ятий президент уже керує, а скільки урядів змінилося – порахувати важко. І всі називали себе реформаторами, правда, без реальних реформ. Причину назвав нам (і своїй державі) директор радгоспу з Росії Аркадій Вєпрєв: реальні реформи не дозволять правити по-старому, пробудять у селян і міщан почуття господаря, а якщо всі стануть господарями, то ким же тоді командуватимуть керівники?
Чверть віку минуло відтоді, коли було це сказано, а актуальність висновку не спадає, а ще загострюється. Натомість у демократичних країнах кожен громадянин реально вважає себе господарем держави. В Україні – лише конституційні порожні декларації про народ, як джерело влади.
У депутата і аграрника з Росії були однодумці і в Україні
У газеті з 20-мільйонним тиражем успішний господарник підняв ряд інших проблем, пов’язаних з розвитком сіл. Зокрема наголосив, що необхідно припинити пріоритетний розвиток міст і передати сільському господарству не менш як 30 відсотків виділених для промислового і житлового будівництва в містах капіталовкладень, будівельних матеріалів і потужностей. Мовляв, якщо зараз не звернемо серйозну увагу на соціальну сферу села, то невдовзі останній селянин звідти побіжить.
Цю проблему ще раніше «вловив» тодішній директор Бобровицького радгоспу-технікуму Леонід Яковишин. Але він уже в ті роки мало надіявся на державу, а шукав вихід у можливостях господарства. В інтерв’ю районній газеті (від 4 червня 1988 року) він сказав: «Щоб широко вести спорудження житла, внутрігосподарських доріг, щоб організовувати людям належний побут і культурний відпочинок, необхідно мати власні кошти».
Очолюване ним господарство спочатку створило належну матеріально-технічну базу, на високий рівень підняло виробництво, а вже потім активно взялося за соціальні об’єкти. В ході розбудови виробництва по «соціальці» будували тільки вкрай необхідне, передусім житло. Все решта – надолужили потім.
Одначе тоді власні гроші ще не все вирішували, існував фондовий розподіл вкрай дефіцитних будівельних матеріалів, їх «поглинали» міста. Тому не випадково в передвиборчій програмі кандидата в народні депутати першого скликання (1990 рік) Леоніда Яковишина з’явився пункт: «Зробити все можливе для реанімації Комплексної програми соціального розвитку сіл Української РСР до 2000 року, щоб не меншяк 30-40 процентів будівельно-промислового потенціалу міст направляти на розвиток села».
Народному депутату вдалося дещо допомогти в цьому плані Козелецькому і Бобровицькому районам, але через рік розвалився Союз, і незалежній Україні впродовж кількох років було не до програми Української РСР. Не забував про неї і про подальший розвиток господарства вмілий керівник Леонід Яковишин, що після депутатства і року роботи в уряді повернувся в Бобровицю. Він ще більше зміцнив свою команду і підняв її професіоналізм, при допомозі якої й захистив господарство від пагубного впливу недолугих реформаторів, боротися з якими закликав і російський колега Вєпрєв 25 років тому.
Ні в Росії, ні в Україні не дослухались до думок досвідчених аграрників і депутатів у питаннях розбудови вітчизняного сільськогосподарського машинобудування. В кінці 80-хдержава підключила була навіть оборонні заводи. 
Разом «зліпили» зернового комбайна «Дон-1500» за «захмарну» ціну – 60 тисяч рублів. Аграрій з Красноярського краю ставив запитання через газету: скільки ж це треба продати хліба, м’яса, щоб розрахуватися тільки за одну машину, про якість якої краще не говорити?
І через 25 років немає нормального зернового комбайна ні в Росії, ні в Україні. Цю проблему Леонід Яковишин неодноразово порушував у обласних і столичних газетах. Так же, як і стосовно дешевих імпортних м’ясних відходів, що явно на шкоду вітчизняним сільгоспвиробникам і споживачам готової продукції, виготовленої з неякісної сировини.
До речі, СРСР закуповував у «братніх» зарубіжних країнах на 5 мільярдів рублів тих продуктів, які вироблялися і в Союзі. При нормальній організації те виробництво можна було подвоїти чи й потроїти. Але і тоді, і тепер, як писав у центральній газеті Леонід Яковишин, «свої урядовці страшніші, ніж сомалійські пірати».
Давно стали «незалежними», протягом 20 років про реформування села кричимо, влада змінюється частіше, ніж у Європі, а недолугість і тупість в управлінні держави ще та – есесерівська. І суспільство, як у Римській імперії, розділене на командирів і безправних «незалежних» рабів, які двічі піднімалися на революцію, але так і не стали господарями в селі, місті, державі. Бо виборену владу дарували своїм безвідповідальним командирам, а ті, видно, історію не вчать і не знають про головну причину, через яку розвалилася після 999 років правління Римська імперія, а після 74-х – Радянська. І крах Януковича їм не урок! Вже після перших місяців нового-старого управління Україною очевидно: історія повторюється, як і доля не перебудованих і не далекоглядних командирів.Ще нікому не вдалося обійти те, що Небом написано.
Григорій Войток
