Хабарі і в СРСР давали, але переважно «могоричами»
(З історії газифікації)
Групу «вибивачів» газових труб очолила секретар райкому партії
Голова ради ветеранів Бобровицького району Ольга Тимофіївна Піддубна добре пам’ятає своє останнє важливе спецзавдання на посаді секретаря райкому партії з ідеології: перший секретар Борис Іванович Гора відрядив її на чолі групи в Дніпропетровськ на завод «вибивати» для району газові труби. Перед цим він сам «оббивав» пороги в кабінетах Держплану і міністерств, щоб одержати наряд на ті труби. При плановій радянській системі все розподілялось згідно з розписаними фондами. І якщо тепер у придбанні чогось головним є наявність грошей, то тоді – мати на руках папірця з дозволом на відпуск фондових матеріалів. А ще треба було організовувати й «отоварювання» бажаного наряду.
У спецгрупу Ольги Тимофіївни увійшли заступник голови райвиконкому Станіслав Соболь і голова Бобровицької міськради Василь Ковтун, котрі краще розбирались в технічних питаннях, виконували також обов’язки носильників «могоричів».
По дорозі до заводу заїхали в Укрметал, де необхідно було одержати накладну. Тут секретар райкому склала перший екзамен у виконанні спеціального завдання: позачергово проникла в кабінет начальника.
- У прийомній сиділи одні чоловіки, - пригадує Ольга Тимофіївна. – З їхніх розмов зрозуміла, що майже всі приїхали із західних областей. Тож і я заговорила з ними на їхньому діалекті, не шкодувала для чоловіків комплементів, і це спрацювало… Потім, коли ощасливлена «на крилах вилетіла» з кабінету, - «прокололась»: бовтнула на російській мові «как мне повезло!» Джентльмени-західняки аж з місць повскакувала, але, як кажуть, поїзд пішов – у мене в руках був бажаний папірець.
Проте це ще не була перемога над радянською бюрократією. Важлива битва – під кабінетом і в кабінеті головного інженера трубного заводу, де вирішувалося те, без чого й з накладною можна місяцями чекати на труби. Це – розпорядження про виділення вагонів під завантаження, а їх потрібно було аж одинадцять. Щоб пробитись у кабінет великого чиновника, в хід пішли дефіцитні на той час парфуми і шампанське…
Не стану переказувати всю «кухню» виконання спецзавдання райкому партії, важливіше – воно було виконано. За це додатково відправили в Дніпропетровськ перед Новим роком ящик вершкового масла і кілька зелених ялинок.
Труби одержали, і газифікація зрушила з місця
Спочатку Бобровиця чекала на газопровід з Ічні – так запланувала область. Потім чи то в Чернігові щось передумали, чи районне керівництво не проявило настирливості, але план газифікації завмер. Це стосувалось і сусіднього Носівського району, який теж підпадав під «ічнянський» проект, але там «пробили» інший шлях і газифікацію розпочали раніше. Згодом закрутились і бобровичани: вирішили тягнути газопровід від села Сираї Козелецького району. Найшли й підрядника – Полтавський трест «Укргазпромбуд». Щоб його «затягнути» в район, довелося віддати землі села Мочалище для підсобного господарства полтавським газівникам.
18 січня 1991 року Бобровицький райвиконком організував прямий зв'язок жителів району з відповідальними працівниками, які займалися питаннями газифікації, вони ж увійшли і в районний штаб, який очолив голова районної ради і водночас перший секретар Бобровицького райкому партії Борис Іванович Гора. На телефонні дзвінки жителів Бобровиці і району відповідали члени цього штабу, у них на руках був чіткий план газифікації. Перша його черга передбачала прокладення 5,3 кілометра газопроводів середнього і низького тисків по вулицях Бичка, Червонофлотській, Франка, Свердлова, а також спорудження головного розподільного пункту і пункту №1. На день проведення прямого зв’язку ці роботи здебільшого були виконані, але державна комісія виявила ряд недоліків, за що були притягнуті до відповідальності керівники Бобровицької дільниці газового господарства Довгаль і Гомон.
Введення в експлуатацію 30 кілометрів газопроводу від Сираїв до Бобровиці заплановано було на другий квартал 1991 року, саме для цього й труби «вибивали» . Роботи виконували полтавчани, до них претензій не було. А от до якості будівництва будинку операторів були серйозні зауваження від замовників на адресу виконавця – місцевого райагробуду на чолі з начальником А.П.Ткаченком.
І все ж, з газифікацією Бобровиці вимальовувалась чітка картина, вже й роботи завершувались на перших вулицях, а от по району – мали тільки плани. Вони були широкомасштабні: газопроводи до Кобижчі, Вороньків, Пісок, Браниці, Нового Бикова, до них мали приєднатися інші населені пункти. Втім до розвалу СРСР встигли зробити лише 30 кілометрів газопроводу високого тиску і першу чергу по Бобровиці. Та ще вклали труби до Вороньків, які потім довелося викопувати, бо тривалий час лежали в землі без газу.
Отже перша черга по Бобровіиці була виконана за державні кошти. А далі?.. По згаданій вище прямій телефонній лінії з райвиконкомом вчитель з Вороньків М.Ю.Шутий запитав: «Коли буде природній газ у Вороньках?». Відповів голова райвиконкому М.І.Горда: «Уже виготовлена документація на будівництво газопроводу Бобровиця – Вороньки в 1992 році. Замовлена специфікація на комплектування ГРП. Коли будуть ліміти, знайдемо підрядні організації – розпочнеться газифікація Вороньків».
Запитання і відповідь були опубліковані в районній газеті, що тоді називалась «Жовтнева зоря», 24 січня 1991 року у звіті про пряму телефонну лінію. Там були роз’яснення і стосовно вартості газифікації індивідуальних будинків. Фахівці пояснили, що в сусідньому Козелецькому районі за газифікацію взялися раніше, отже їхній досвід свідчить - індивідуальним власникам обійдеться в 360-420 карбованців. Хто живе в комунальних квартирах – газ підведуть безкоштовно.
Тепер така інформація виглядає на межі фантастики. Але це було два десятиліття тому: у державі суцільний дефіцит на товари, а гроші на газифікацію знаходили в державному бюджеті. Почала б Бобровиця років на три раніше газифікацію, і, образно кажучи, встрибнула б в останній бюджетний вагон, а то встигла лише зачепитися за східці. тамбура.
«Дякуємо за те, що ви дозволили нам виконати за вас роботу»
Розробляючи план газифікації району, тодішня влада, напевно, відчувала, що всю програму не потягне за бюджетні кошти. Тому колишнім колгоспам і радгоспам, головним підприємствам були доведені завдання про участь в газифікації. І жоден керівник чи трудовий колектив не запротестував проти цього, оскільки всі побачили реальні кроки газифікації, а невдовзі загорівся і природній газ в котельнях і оселях. Проте з розвалом СРСР і в боротьбі за незалежність України десь подівся державний бюджет, і дуже потрібна справа зупинилась. Гроші, які повинні б перераховуватись у державну казну, стали лягати у чиїсь кишені та перераховуватись в офшори, про що криком кричать численні ЗМІ. А суспільству не вистачає бюджету не тільки на газифікацію, а й на покупку банки фарби для ремонту школи. Добре, що свідомі виробничники і самі громадяни підставляють плече «бідній» державі.
Першим приступив до виконання колись доведеного завдання з газифікації Бобровицький радгосп-технікум на чолі з Леонідом Григоровичем Яковишином. Спочатку довелось діяти обережно, щоб не порушити фінансову дисципліну. Вільніше стало з використанням грошей, коли господарство відокремилось від навчального закладу і приватизувалось. Вже не потрібно остерігатися, що контролюючі органи можуть звинуватити керівника в нецільовому використанні коштів. Тож самостійне господарство, не дочекавшись бюджетного фінансування, за власні кошти проклало трубопровід і почало активно газифікувати село Мирне, де був центральний відділок. Безкоштовно подали «голубе паливо» до кожної оселі працюючих і ветеранів. Інші жителі платили за обв’язку будинків за невисокими цінами.
- Тоді ми намітили такий великий обсяг з газифікації, що виникла необхідність створити власну дільницю для виконання цих робіт, - пригадує виконавчий директор ТОВ «Земля і воля» Валентина Онисимівна Чернякова. – Наш директор Леонід Григорович Яковишин «прикинув», що так буде надійніше і набагато дешевше, ніж коли наймати чужі бригади. Правда, щоб створити свою дільницю, довелося мені зібрати і затвердити в численних установах велику купу паперів. Але ми не прогадали…
А як виграла від такого підходу до серйозної справи Бобровиця?! Спеціалізованою дільницею господарства газифіковано не лише Мирне, а й виконано великий обсяг робіт по місту: прокладений газопровід по вулицях Чернігівська, Маяковського, частково по Незалежності, Олега Бичка, побудована «шкафна» біля музею. Від цих віток газифікований технікум, ряд інших організацій та установ і десятки житлових будинків та квартир у багатоповерхівках, а також пішли газопроводи на вулиці Маяковського, Ювілейна, Пролетарська та інші. Тобто господарство, очолюване Леонідом Григоровичем Яковишином, відіграло роль у газифікації Бобровиці не меншу, ніж ота перша черга за державне фінансування.
Під крило цього господарства попросилися розвалені реформовані колгоспи з Озерян, Щаснівки, Ярославки, Браниці, Пісок та інших сіл, їм теж виділили гроші на підвідні і вуличні газопроводи, які колись споруджувались виключно за бюджетні кошти.
Не стало чекати обіцяної в 1991 році допомоги з держави петрівське господарство, яке очолював Петро Іванович Єрещенко. Кошти на газифікацію села виділили з колективної каси, керівник практично самотужки «пробив» підключення до газової труби із сусіднього Згурівського району Київської області. Довелося Петру Івановичу «пожертвувати» для доброї справи новеньку службову «Волгу», а самому їздити на старій «Ниві». До речі, якби до цього проекту приєднався був і працюючий тоді Новобиківський цукрозавод, то і в це село газ прийшов би значно раніше, ніж відбулося потім.
Дещо пощастило селу Піски – на підвідний газопровід «вибили» в дефіцитному бюджеті немалу суму. Правда, скажімо, для Носівського району це швидше норма, ніж виняток. Там масова газифікація населених пунктів припадає теж на останні 10 років, але всі підвідні газопроводи прокладені за державні або спонсорські кошти. Як видно, і в незалежній Україні треба вміти щось «вибивати», можливо, не обходиться і без «могоричів»-хабарів, в тому числі і у вигляді лояльності до певного кандидата в депутати. У Бобровицькому районі вистачає отієї «лояльності» і давати хабарі, напевно, не розучились, але підвідні до населених пунктів газопроводи споруджені здебільшого за гроші жителів району і місцевих господарств. Ще й бригади працювали чужі, бо на створення своїх , напевно, розуму не вистачило. А от на організацію урочистостей з нагоди запалення газового факела – тут великі мастаки.
Пригадується святкування завершення газифікації в селі Вороньки, але не в 1992 році, як планували колись, а кілька років тому. З цієї нагоди приїхали керівник району Микола Супрун і його заступник Олександр Шаманський. Вдячні селяни піднесли обом по короваю на вишитих рушниках, вклонялись і щиро дякували. А один дідусь стояв збоку і коментував про себе: «Спасибі вам, що дозволили нам виконати за вас вашу роботу».
Справді, прокладення підвідних газопроводів - то справа державна. Жителі Вороньків, Свидовця, Веприка, Білоцерківців за власні кошти проклали той газопровід, особисто працювали на підчищенні траншей, виконували інші допоміжні роботи.. То, напевно, керівники району повинні були б приїхати до цих людей не за подяками, а з короваями, і низько вклонитися селянам, що виконали за них роботу і дали можливість відрапортувати в область: «Газифікація завершується!».
Ще одна дуже цікава і загадкова деталь в історії газифікації. Не лише в Бобровицькому районі, а й по всій незалежній Україні за кошти людей і підприємств прокладені сотні кілометрів газопроводів, які потім взяли на свій баланс приватизовані облгази, значно поповнивши свій капітал. Без жодної копійки капіталовкладень прибрали до рук чуже майно і експлуатують його для власного збагачення, ще й за рахунок тих, хто створив те майно. І, ніби, так і треба. Такий собі сучасний «хабар», але за які заслуги? Втім наші люди і не таке прощають.. Головне – вчасно кинути в маси щось про політичних «страждальців» чи про підвищення пенсії на 10 гривень. .А взагалі то, задурювати людям голови - то давно вже стало фірмовим не тільки для шулерів, а й для політиків та «державників». І методи в них дуже схожі, різні лише масштаби шулерства та їх різновиди - ідеологічні і майнові.
Григорій Войток
