Головне на виборах – у Сірка очі позичити
І виборці повірять обіцянкам, то вже потім сядуть і заплачуть
Недавно до мене в кабінет приходив Бобровицький міський голова Володимир Якушко з черговим проханням – щоб наше ТОВ «Земля і воля» виділило для ремонту доріг кілька сотень тисяч гривень. Я запитав його, чи не переплутав він кабінети? Наше господарство – не державний бюджет, не державна казна. Ми займаємось виробництвом, від якого справно платимо податки і соціальні відрахування, причому кожного року їх збільшуємо. А ремонт доріг – то справа державна, на те вона й податками нас обкладає. Мало тих податків? То нехай сприяє, щоб більше було успішних підприємств, та з тіньовою економікою ефективно бореться. Ці завдання і для місцевих органів влади.
Підказав я міському голові ще одну адресу, куди він має звернутись за допомогою з ремонтом доріг, - до народного депутата по нашому виборчому округу Миколи Рудьковського, в передвиборчій програмі якого є «реконструкція та будівництво якісних доріг», «сприяння розвитку місцевого самоврядування, розширенню повноважень територіальних громад, поповнення місцевих бюджетів шляхом справедливого перерозподілу бюджетних коштів».
Бобровиця і весь район на останніх виборах підтримали Рудьковського з такою програмою, тепер настав час спитати з нього про виконання. А то виходить, що він обіцяв, за що його й у депутати обрали, а виконувати його обіцянки повинен наш трудовий колектив? Для кого ж тоді він писав у своєму передвиборчому «бойовому листку» «Наш вибір»: «Я вважаю, що держава повинна повернутись до Програми «Сільські дороги», бо соромно, щоб в країні було багато п’ятизіркових готелів, а люди в селі по півроку ходили у гумових чоботях. Що ж стосується доріг у містах, то Верховна Рада повинна внести зміни до законодавства і запровадити фінансування доріг місцевого значення безпосередньо з Державного бюджету»?
Шкода, що сказане перед виборами забуває не лише депутат, а й ті, хто за нього голосував. І не тільки рядові виборці, а люди, наділені владою. Цим і користуються безвідповідальні кандидати в депутати. Вони перед виборами позичають очі у Сірка, брешуть, не червоніючи, а потім роблять свою справу, а виборців залишають один на один з давніми і новими проблемами. Цікаво, де був Рудьковський із своїми «дорожніми» ініціативами, коли парламентська більшість, до якої й він належить, недавно ділила додаткові бюджетні надходження? Чи хоч копійку він «вибив» на ремонт доріг? Чи хоча б його голос прозвучав на підтримку їм же обіцяного перед виборами?
Відчуваю, що стосовно доріг можуть і мені дорікнути, мовляв, і наш транспорт їх розбиває. Але, по-перше, якщо наш транспорт не їздитиме, то більше тисячі людей залишиться без роботи, а місцевий і державний бюджети, Пенсійний фонд, інші соціальні фонди - без мільйонних надходжень. Звідки тоді брати гроші на пенсії, на зарплати бюджетникам? Як відомо, гроші з неба не падають, їх треба заробити. По-друге, навіть всупереч заяв Рудьковського про необхідне фінансування доріг з Державного бюджети, наше господарство кожного року вкладає біля мільйона гривень в ремонт доріг. Взимку на розчищенні від снігу «бюджетних» тракторів працює 2 – 3, тоді як наших потужних Джон Дір – біля двох десятків, спалюючи більше 5 тонн солярки І це при тому, що по дорогах їздить і розбиває покриття не тільки наш транспорт. Скажімо, жителі вулиці Чернігівської і об’їзної по Червонофлотській не могли не бачити величезних автовозів, що прямують періодично з Козелецького напрямку до залізничної станції. Їхня вантажопідйомність більша, ніж у наших. А якими дорогами і яким транспортом перевозить своє зерно на Бобровицьке хлібоприймальне підприємство господарство Івана Куровського? По яких дорогах їздять великоваговози агрохолдингів «Наташа – Агро» і «Дружба нова»? Подивіться, яким транспортом вивозять зерно з хлібної бази? До них міський голова чомусь не йде просити гроші для ремонту доріг, і районна влада ходить з простягнутою рукою передусім до ТОВ «Земля і воля», хоча ми й так допомагаємо і добре справляємося з прямими своїми обов’язками, що полягають у розвитку виробництва, надання людям роботи і збільшенні бюджетних та соціальних відрахувань. І про дороги по-державному дбаємо: ведемо будівництво під’їзної залізничної вітки, щоб значно зменшити автомобільні перевезення. Чогось подібного немає навіть у брехливій програмі Рудьковського – колишнього міністра транспорту. На жаль, через різні бюрократичні перепони будівництво затягується. Може народний обранець щось робить у Верховній Раді для зменшення тієї тяганини, що заважає нормально працювати не тільки нашому господарству? Відповідь ви й самі знаєте. Можу й підказати, як слово кандидата в народні обранці Рудьковського дуже вже відрізняється від дій депутата Рудьковського, і не лише з піднятих вище проблем.
У його передвиборчій програмі, в розділі «Підвищення рівня соціальних стандартів» є такий пункт: «удосконалення системи пенсійного забезпечення, повернення пенсійного віку». Ще більш категоричним був він на сторінці «Наш вибір»: « … я наполягаю на перегляді пенсійної реформи і відміні підвищення пенсійного віку. Досить вирішувати проблеми бюджету за рахунок найбільш незахищених громадян!».
«О, за такого треба голосувати!», - напевно, подумали багато виборців і віддали свій голос за «захисника народу». А що потім побачили? Коли у Верховній Раді голосували за його ж обіцянки стосовно повернення пенсійного віку, він раптово кудись зник, хоча перед цим був у сесійній залі. Така то справжня ціна слова Рудьковського.
Десь подівся і його «Благодійний фонд», який перед виборами «блистів» на сторінках практично всіх друкованих обласних видань, не говорячи вже про його газетку «Наш вибір». І його команда, яка грудьми ставала за «великого державника» і «благодійника», раптом кудись зникла, і вже й голосу не подає про свого «годувальника». Та й сам Микола Миколайович після виборів якось з’явився був на телеекрані у відомому ток-шоу, а потім десь пропав. Напевно, його перестали запрошувати, бо на тій передачі щось таке плів, що, як кажуть у народі, й на голову не налазить. По Бобровиці пішли гуляти чутки, що Микола гайнув десь за кордон, а для виборців залишив лише великі плакати із своїми великими портретами. Навіть артисти значно скромніше, ніж Рудьковський, виглядають на привітальних плакатах, які люди назвали «бик-мордами». Краще б десь ямку залатав на дорозі за ті гроші, що викидає на дорогі власні зображення.
Я міг би й далі продовжити аналіз виконання передвиборчих обіцянок Миколою Рудьковським, але за який пункт його програми не візьмись, можна зробити лише один висновок – не виконується. І підкуплена ним преса мовчить. Заговорить, напевно, тоді, коли він комусь святковий подаруночок вручить чи передасть.
Сказане вище стосується ще одного «великого захисника народу» Івана Куровського. Правда, якщо Рудьковський десь пропав і не з’являється на окрузі, то «більш народний» депутат час-від-часу виїжджає до виборців, щоб «захистити» їх від… його ж самого. Принаймні так виглядає намагання Куровського захистити Макіївську дільничну лікарню і Ніжинську школу №2 від реформ, які проводяться в державі з мовчазної згоди його, як народного депутата. Тут, перед людьми, він засуджує ті реформи, але нічого подібного не чуємо з його вуст у Верховній Раді чи Кабміні, де зароджуються ті реформи, звідки йде фінансування освіти й медицини. Більше того, Куровський, як член бюджетного комітету парламенту, напряму вирішує долю того фінансування.
Кажуть, кожне суспільство заслуговує на таку владу, яким є саме суспільство. Доля правди в цьому, мабуть, є, але українська душа особлива – щира й довірлива, добра й забутлива на зло. Це давно «вловили» вітчизняні політики, експлуатуючи безсовісно найкращі спадкові риси нашого народу.
На вибори Куровський йшов явно з підтримкою обласної і столичної влади, а перед виборцями відмежовувався від неї, коли ж став депутатом, відразу ж вступив у більшість, забувши свою обіцянку «Брехати та обманювати не збираюся» (газета «Вісник Ч» від 12.08.2012). І совість його не замучила. Поміняється в державі ситуація, він, думаю, в числі перших побіжить в інший табір, де був колись, коли та команда перебувала при владі. Втім часта зміна його політичних уподобань мене менше непокоїть. Я взагалі не згадував би про це, якби бачив, що Куровський, перебуваючи в опозиції чи в більшості, своєю депутатською діяльністю добивався на державному рівні поліпшення ситуації в освіті чи медицині, в питаннях розвитку економіки чи покращення інвестиційного клімату. Він же і при тій владі, і при цій набуває популярності за рахунок роздачі подачок, як правило, перед виборами. Для мільйонера його рівня існувала можливість пустити на так звану благодійність кілька мільйонів гривень, але від цього людям не стало легше жити. Їх як замучувала, так і замучує бюрократія, хабарництво, незахищеність в судах… Яка захисна роль тут народного обранця Куровського? Які його спроби змінити ситуацію на краще?
До речі, цього я вимагав від нього, як кандидата в народні депутати. Ще казав, що Іван Іванович як не працював у Верховній Раді, так і не буде працювати в новому скликанні. Проте мене не почули виборці, тепер багато хто з них розчарований Куровським. Одні – за те, що приєднався до більшості, інші – що не голосував за скасування пенсійної реформи і не відстоював справедливий розподіл додаткових бюджетних надходжень. Водночас за те, що досі не приступали до ремонту доріг, більше лають місцеву владу, але не чутно ніяких гласних претензій до члена бюджетного комітету Верховної Ради Івана Куровського.
Селяни, які віддали земельні паї господарству Куровського, змінюють своє боже ставлень до нього після того, як він «продався» іншому землевласнику, хоча перед виборами запевняв, що цього не буде. Звісно, то його справа. Але він певний час манив селян «медовим пряником», який раптом кудись пропав, разом з «благодійністю».
«Великому» політику вже, видно, не до цього, кажуть, кредитами обріс, зарплата по «Агропрогресу» не вчасно виплачується. Втім не моя справа рахувати його гроші, мої претензії до нього, як до народного депутата: провладний він чи опозиційний, однаково несе відповідальність за ситуацію в державі на рівні з урядом і Президентом. Це норма для всіх цивілізованих держав. І обирають парламентаріїв під таким розумінням, а не як тимчасових благодійників, що в Україні творимо. Потім дивуємось, чому такий у нас парламент? Кожен окремий депутат одержав на виборах більшість голосів, а соціологічні опитування показують дуже низьку народну підтримку Верховної Ради. Бо дивимось уже на обранців не як на благодійників, а як на державників. Хоча які державники з наших депутатів, якщо вони купили свої тепленькі місця під куполом подачками і гарними обіцянками, ще й знаючи, що сердечні українці швидко забудуть, що їм обіцяно, і всю вину за непорядки валитимуть на якусь міфічну владу? Ну ще назвуть Президента і голову уряду. А друга, законодавча гілка влади – то суцільна «дурка», що з неї візьмеш?
Може, не зовсім доречне порівняння, і все ж на ньому зупинюсь. Одного чоловіка односельці вважали дурачком, про що йому якось сказав у вічі сусід. Той не вибухнув образою, а спокійно пояснив: «Я дурачок на кілька днів у рік, коли проходжу медичну комісію для продовження групи інвалідності, а ви дурні на все життя».
Народні депутати, передусім з досвідом, прикидаються на виборах як дурниками, так і нашими захисниками, але з однією метою - одержання державного мандату з величезними державними преференціями. І ми допомагаємо їм, не вимагаючи потім ніякого звіту про зроблене. Як виглядаємо після цього в їхній очах? Догадайтеся самі…
Леонід Яковишин
Герой України, генеральний директор ТОВ «Земля і воля»
