Голодомор «благословили» кращі колгоспники
А пережити його допомагали розум і винахідливість
У лютому 1933 року відбувся Всесоюзний з’їзд колгоспників-ударників, на якому було прийняте таке звернення: «Дорогий товариш Сталін! Від імені кращих колгоспників нашої країни, від імені мільйонів колгоспних селян шлемо тобі,нашому другові, проводиреві і вчителеві палкий привіт. За твоїм проводом, за проводом партії і робітничого класу виконали ми, селяни, величезної ваги заповіт Леніна про перехід від дрібного одноосібного господарювання до великих господарств. У 200 тисяч колгоспів об’єднались 14,5 мільйонів селянських господарств, проклавши собі шлях до світлого майбутнього. Тож освічуй нам і далі цей шлях своїм серцем і розумом, дорогий наш учитель і вождь»
І він «освітив» мільйонам колгоспників шлях … на той світ. Виживали в тому голодному страхітті найбільш кмітливі і ті, хто з розумом «радився», коли на зборах обирали керівників села і колгоспу.
У селі Коломійцівка Носівського району старожили з родини Коломійців розповідали: «Зберігати зерно в чистому вигляді було небезпечно – відберуть, ще й до в’язниці запроторять. Придумували різні способи, як залишити хоч трохи хліба передусім для дітей. Скажімо, чисте зерно перемішували з піском, ніби то були зметни. Потім зерно змивали водою, просушували і товкли в ступі. Користуватися ручними жорнами теж було небезпечно: власник тієї міні-мельниці чи його сусіди могли «закласти».
Посівний матеріал теж «ховали» в піску, для цього кілька снопів із свого городу обмолочували не на заметеному утрамбованому точку, а прямо на стерні. Потім руками вигрібали звідти зерно пополам із землею. Головне – дотримуватись розумної кількості, щоб не запідозрили в шкідництві. Але були й більш ризиковані селяни. Під приводом осушування певної заболоченої місцевості копали копанки, окремі обсаджували вербами, їх називали сажалками. Крім прямого призначення – штучного осушування, в цих ручних спорудах облаштовували схованки для зерна. Воно, бувало, й підмокало, проростало, пріло, але все одно то краще і поживніше, ніж нестерпно гіркі зернята якогось бур’яну чи сухі кочережки лепехи».
Розповіли в селі і про кмітливу та працьовиту Наталку Коломієць, чоловіка якої репресували за небажання вступати в колгосп та за «ворожі» висловлювання. Залишилася жінка з купою дітей. З ними й вирішила викопати в сінях погрібець. Трудилися тільки вночі, землю виносили на город, розрівнювали. Саме була пора збирання врожаю. Частину його, передусім картоплі, і засипали в нову схованку. Не відкривали її, поки сільські активісти кілька разів не обнишпорили вдовину хату і подвір’я. У погріб заглянули, коли вже зима прийшла. Потім навіть сусіди дивувалися, яким «святим духом» підгодовувала Наталка своїх діток, що всі вони пережили голодну зиму і весну.
А от у дочки розкуркулених батьків Катерини бригада активістів на чолі з Миколою Даценком відібрала хату і все майно, поки жінка ходила в Бобровицю на станцію, щоб побачити заарештованого чоловіка перед відправкою на Біломорканал. Але й Михайла не побачила, хоча віддала останні копійки якомусь начальнику, і вдома, коли повернулася, застала трьох дітей, викинутих на вулицю, добрі люди тимчасово приютили. Старшенькому було шість років. Його залишила далекій родичці, старенькій бабусі, а менших вирішила відвести у Кобижчу на залізничну станцію і там залишити, з надією, що якась добра душа підбере, зігріє і нагодує.
Знесилені дітки не хотіли іти ніжками, просилися до мамки на руки, а тій світа білого не видно було крізь сльози. Але й іншого виходу не бачила. Якщо голодні діти почнуть помирати на її очах, вона не витримає, і всі загинуть. А так, може, врятує старшенького, а меншеньких хтось чужий догляне. А як не догляне? Якщо сама залишиться живою, чи буде спокійною, не відаючи про їхню долю? Запитання все більше обсідали її голову, терзали душу. Молода жінка опинилася на грані втрати розуму. Та все ж якась невідома сила допомогла їй отямитись. Мати обхопила діток руками, пригорнула до себе і несамовито закричала, що коли помирати, то разом. Криком і дітей налякала. Заспокоїлись, коли мати взяла їх за руки і повела назад, додому. А там знайшлися добрі люди, допомогли вижити.
Очевидці тих страшних років розповідали й про те, що на посади голів окремих колгоспів були обрані нормальні односельці. Вони організовували навіть гарячі обіди для працюючих у полі і на фермах. Закривали очі на те, що багато батьків більшу частину свого обіду забирали додому для малих дітей. Хоча й це розцінювалося як крадіжка. Колгоспний устрій вимагав здорової робочої сили, а дітей, говорили начальники, селянки ще народять.
За підтримку і захист членів своєї громади окремі голови колгоспів і сільрад самі попали в немилість до більшовицької влади, та саме воно залишили в нашому суспільстві безцінні гени біблійської людяності і добра. Вони постійно піддаються гніту з боку дурисвітів від влади і політики, бо не хочемо аналізувати і засвоювати трагічні уроки української нації, але не погибають, борються за життя, Завдячуючи тому кращому, що ще залишилося в нашому суспільстві, і наша Україна ще не вмерла.
Григорій Войток
