Героїзуємося не гідністю, а ганьбою й поразками?
До Бобровицької райдержадміністрації надійшов лист зі США від Тетяни МакКой, уродженки України. Вона написала, що, працюючи в районній газеті «Яготинські вісті» Київської області, в 1985 році опублікувала своє журналістське розслідування про підпільну організацію (1941-42 р.р.) Івана Лукича Дяченка ( Нова Басань), з якою було пов’язане й Згурівське підпілля. Згадує авторка листа й книгу Павлини Березовської та Ніни Дяченко «Двічі страчені, вічно живі» (Київ, 2006р.), де виведено на чисту воду лже-партизанів Олександра Кривця і названо реальних героїв з підпілля Дяченка.
У кінці липня цього року виповнюється 75 років від дня загибелі цих справжніх месників. Тож дослідниця їхнього героїчного шляху цікавиться, ч чи планується в Бобровицькому районі увіковічення пам’яті Івана Дяченка і його побратимів? Пояснює й причину запитання : «Я звернула увагу на пристойну презентацію на сайті РДА посмертної інформації про воїнів АТО, що, безперечно, робить райдержадміністрації честь, а от імені І.Л.Дяченка не знайшлося зовсім у представленій на сайті історії району…»
Він не вписався в радянську історію, бо підпілля було створено без «опіки» партії чи комсомолу. До речі, із розсекречених документів стало відомо, що на Чернігівщині партійне і комсомольське підпілля розбіглося, а невеликі залишки були знищені в перші дні окупації. Тож навіть у Чернігові нову групу месників організувала … старшокласниця, яку потім забрали партизани, там вона й загинула.
Таких прикладів можна багато навести. Але радянська ідеологія славила лише тих підпільників і партизанів, які зуміли оформитись як такі, що воювали під керівництвом партії і Сталіна. Видно, не потрібні справжні патріоти з минулого й Незалежній? Хоча ті борці з фашистами показали наступним поколінням приклади істинного, не ідеологізованого, героїзму. Вони чинили опір в умовах найстрашнішої окупації, навіть ціною власного життя, й без ніякого примусу. Чим не гордість нації?
Натомість славимося і «гордимося» іншим.
Так, при розподіленні додатково одержаного з початку цього року бюджету уряд передбачив і виділення 50 мільйонів гривень на спорудження нового пам’ятника жертвам голодомору – важко порахувати, якого за чисельністю. Але з переказів очевидців та відкритих архівів відомо, що не в кожному українському селі був голодомор. Обминуло лихо ті громади, в яких керівники сільрад і колгоспів не вислужувались перед більшовицькою владою виконанням непосильних планів хлібозаготівлі. Більше того, організовували навіть безплатні їдальні.
У збірнику документів 
Державного архіву Чернігівської області, 2008 року видання, є багато прізвищ відповідальних осіб, яких засудили, і в більшості випадків розстріляли, за невиконання злочинних планів хлібозаготівлі «до зернини» та розбазарювання харчів на їдальні. Вони говорили на зборах ( з архівних протоколів): «Виконати його можна, но тоді усі будуть голодні та не засіяна земля буде…».
Держава Ізраїль до небес підносять людину, яка в роки війни врятувала від фашистського терору хоч б одного єврея. У нас в 30-ті роки врятовані сотні тисяч людей від голодної смерті, за що поплатилися свободою і життям совісні керівники колгоспів і сільрад, інших установ. Яка наша пам'ять про них? Декомунізацією затаврована? Хоча саме про таких українців сказав би Тарас Щевченко: «Ось де, люди, наша слава, слава України!» Бо свідомо йти на смерть заради порятунку інших, не підставляючи тих інших під кулі катів, – знайдіть щось подібне серед численних нинішніх фарбованих-перефарбованих ура-патріотів!
Останнім часом лоби розбиваємо від доземних поклонів перед європейцями та американцями, на жаль, дивлячись на них лише жебрацькими очима: дайте хоч що-небудь! А варто б побачити в нових кумирів найважливіше й для нашого суспільства, але чомусь непомітне. Недавно поспілкувався з уродженкою Бобровиці Олександрою Мазуренко, яка більше десяти років проживає з родиною дочки в США - в країні, де, за словами розповідачки, вся влада, економіка й політика підпорядковані Людині. Навіть емігранту створюються всі необхідні умови, щоб зміг забезпечити собі гідне проживання. Людина ж, живучи в першій економіці і демократії світу, боїться одного – порушення законодавства. Причому, цей страх має дві складові: боязнь суворої відповідальність перед державою й бути осоромленим перед суспільством. До слова, в Японії головною людською цінністю вважається … Сором.
Страх і сором найефективніше викорінюють і ще одне чорне суспільне зло – продажність, що у великих масштабах притаманна нашому «євросуспільству». Отут би й декомунізацію застосувати, згадавши, як це зло розцвіло ще до війни, в 30-х минулого століття.
Довелося тримати в руках архівні справи 
розстріляних в 1938 році десятьох селян зі Щаснівки Бобровицького району: чекісти пригадали їм зв’язки з народним військом Демида Ромашки, а ще – критику колективізації, каторжної роботи в колгоспах, недолугого керівництва в селах . Ті прості чоловіки не захотіли мовчки миритися з більшовицьким свавіллям, чим підписали собі смертні вироки, залишивши дружинам хто троє, а хто й п’ятеро дітей. А доноси понаписували на «неблагонадійних» земляків кримінальний бандит, начальник пошти Савелій Чамро, з сестрою Раїсою. Знайшлися в селі й додатково по два свідки на кожного репресованого.
Так фабрикували справи проти сотень тисяч невдоволених тоталітарним режимом. Перед цим їх зрадили ті, які приміряли на себе гетьманські папахи, але не зуміли об’єднати народні маси навколо ідеї побудови самостійної держави, і віддали долю України в руки більшовикам. Хоча об’єднувати було кого.
Для прикладу, Демид Ромашка з Бобровиччини не захотів служити бандитській міліції і зібрав тритисячне визвольне військо, яке боролося з кровавими більшовиками на Чернігівщині й Київщині, де мало велику підтримку від селян. Титул отамана одержав від Центральної Ради. Але та Рада добре вміла, напевно, лише Універсали писати – армія їй взагалі не потрібна була.
Не зібрали біля себе загони українських військових самородків Скоропадський, Петлюра та низка інших претендентів на гетьманство. Кожен воював за свою республіку. А захистити Київ від наступу більшовиків нікому було, тож три сотні гімназистів під Крутами кинулися на вірну смерть . Всі вони полягли на славу України і на ганьбу тих, хто заховався за спини дітей. Ще й тоді, коли вирішувалася доля незалежної України. До речі, це чи не єдиний приклад, коли подвиг рядових борців таки вписали золотими літерами в новітню історію України, і так широко та голосно вшановується щорічно. Правда, на цьому героїчному вчинку дітей цинічно піаряться і нинішні «Великі», з партійними прапорами приїжджають на місце загибелі героїв, виголошують гарні «патріотичні» промови. Про власні ж «подвиги» на благо народу їм нічого сказати.
Ще вони поперемінно сміливі тоді, коли можна лементувати без боязні розстрілу чи просто бути запідозреним в нелояльності до влади. Їх-то не посадять, але накрадені мільйони можуть добряче «переділити». Під таким страхом і народу «служать». А щоб той народ менше задумувався над результатами їхнього «служіння», організовують галасливі компанії героїзації суспільства відомими історичними постатями. На фоні їх простолюд виглядає «сірою масою», матеріалом для захоплення влади, збагачення та прославлення лідерів.
Взяти хоча б розкручені подвиги гетьмана Івана Мазепи. Так, він відома історична постать, залишив певний слід, але, думається, не для героїзації української нації. Судіть самі, чистокровний шляхтич переметнувся від польського короля, який його вивчив у Європі, до українського гетьмана, вірно служив російському імператору, а потім побіг під крило шведського самодержавця. Що від цього демаршу одержала Україна? Море крові від рук головорізів Петра в покинутій Мазепою гетьманській столиці Батурині та низці інших українських поселень. У підсумку «боротьби за незалежність» – майже три сотні років у складі імперської Росії.
Подібний «подвиг» повторили Грушевський, Винниченко та інші «отамани» так званої Української революції, сторіччям якої прославляє Інститут національної пам’яті і вся ідеологічна машина сучасної Незалежної. Але як можна героїзувати народ прикладами ганебної поразки в тій революції і боротьбі за незалежну Україну взагалі? До речі, названі борці, як і Мазепа, теж побігли шукати захист і щастя до іншого царя – німецького кайзера. Одержали? .. Замість незалежності – 70-річну комуністичну владу.
Під німецьким покровом хотів побудувати щасливу матінку-Україну 
Степан Бандера, за що й сам до фашистського концтабору потрапив. Правда, згодом таки зумів очолити визвольну боротьбу, пролив багато крові, в тому числі й польської. А сталінський режим на свою користь використав ту різню: потужна ідеологічна машина обернула боротьбу бандерівських загонів на «страшилку» проти визвольного руху. Заполітизована, не виважена сучасна героїзація Бандери призводить й до того, що недавно міністри закордонних справ Польщі Вітольд Ващевський заявив: «Наше послання дуже ясне: з Бандерою Україні до Європи не увійти. Ми говоримо про це і голосно, і тихо».
Звісно, будь-яку поразку, навіть вкрай ганебну, можна виправдати гарною ідеологією, ще й коли на такі «рожеві» картинки падкий сам народ. Не інакше, як в більшовиків навчилися, багато чого унаслідується, тільки навиворіт: колишніх ворогів України «перефарбовують» на героїв, і навпаки. Хоча вимір мав би бути один – український. Тобто, що конкретна історична постать зробила для здобуття незалежності України і її розвитку, для підняття добробуту пересічної Людини? У нас же на першому місці - вивернуто-перевернута ідеологія і приналежність до певної політичної сили.
З таким «оновленням», з допомогою «нафталінової» ідеології й тримають пересічного українця в тіні історії та сучасного державотворення. В авангарді ж історії й нової політики – здебільшого пройдисвіти. Скількох їх доля покарала - теж чомусь не тримаємо в пам’яті. Одне слово, живемо, як сказав один заслужений державний пенсіонер: маємо те, що маємо? З таким песимістичним самозаспокоєнням, з перевернутою героїзацією й премося в світову цивілізацію?
Григорій Войток
