Четверта влада
Відразу визнаю, що і заголовок, і підзаголовок даної публікації підлягають декомунізації, згідно з чи не «найважливішим» зараз «євро законом», оскільки обидва салогани взяті ще з тієї системи. Чому їх запозичив? Бо вони для українського суспільства, здається, безсмертні: пам’ятники повалили, вулиці перейменували, Компартію заборонили, а ще ленінська легенда про четверту владу (пресу), що «не лише пропагандист, а й організатор», досі актуальна, отже й діюча. Видно, ні її послідовникам, ні споживачам (народу) і в голову не приходить правильно порахувати наші влади. Скажімо, і в радянській Конституції, і в Незалежній єдиним джерелом влади написаний народ, тож виходить, що саме народ і є головною, першою владою? А вже потім – законодавча, виконавча і судова. Тобто, навіть першокласник може порахувати, що преса ніяк не може бути четвертою владою, бо четверта вже є. Хоча й серед сучасних політиків та державників знаходяться «джентльмени», які полюбляють засипати пресу компліментами, мовляв, журналістику можна віднести й до першої влади.
Насправді ж, на моє глибоке переконання, ленінська преса ніколи не була ні четвертою, ні п’ятою чи ще якоюсь владою, тим більше не є якоюсь в числовому ряді владою сучасні засоби масової інформації. Оскільки, як колишні, так і теперішні медіа, всього-на-всього, - продажно-маніпуляційний інструмент в руках реальної влади, незалежно від партійних прапорів «правлячої і направляючої».
Одначе, у розмові з колишніми партфункціонерами доводиться чути ностальгію, мовляв, за радянських часів преса була дієвою, спеціальну рубрику запровадили: «Газета виступила. Що зроблено?» Справді, пам’ятаю розгромні публікації під такою рубрикою, бувало, й чиїсь «голови летіли». От тільки всі ті «розгроми», особливо стосовно керівних кадрів, писалися і публікувалися за погодженням з вищими партійними посадовцями. Потім ті ж «вищі посадовці» і «вживали заходи» до розкритикованих.
Звісно, радянські журналісти проявляли й власну ініціативу, але вона не повинна була виходити за рамки, - щоб критика не кидала тінь на радянський лад, і, не доведи Господи, на ленінську партію. Бувало, різко критикували й найвищих вождів, але лише після того, як партія від них «очищалася», ще гостріше – після їхньої кончини.
Не стану зупинятися на прикладах сталінського режиму, коли надто модними були публікації про «ворогів народу», а потім і про самих замовників тих газетних «розгромів» - Сталіна та його найближчого оточення. Пошлюся на найбільш резонансні публікації, які з’явилися в пресі на зорі горбачовської перебудови і гласності, - про справу узбецької бавовни. Ох і наробила вона галасу на весь СРСР! Але те стало можливим невдовзі після кончини 
Леоніда Брежнєва, і затіяв усе наступник «дорогого Леоніда Ілліча» чекіст Юрій Андропов. Він і групу створив Гдляна-Іванова з 3400 оперативників і 700 бухгалтерів. Вони вилучили тонни золотих монет і прикрас, не один десяток мільйонів готівки радянських рублів, що за курсом були вище доларів США. А керував злочинною групою друг Брежнєва, перший секретар ЦК компартії Узбекистану Рашидов. Його права рука – керівник агрокомплексу Адилов, котрий лише на приписках по бавовні (приписав 5 мільйонів тонн) незаконно одержав з бюджету 5 мільярдів рублів, з яких було розкрадено по кишенях півтора мільярда. До того ж, Узбекистан хазяї перетворили у рабовласницьку країну. А до кончини Брежнєва всі республіканські і центральні газети заливали мозки радянському люду про неймовірні успіхи Рашидова-Адилова. І те вихваляння, як і злочинні дії, роками тривали. Отака-то була четверта влада!
Її «дієвість» можна побачити і в історії Української РСР, Чернігівщини… Думаю, старше покоління Бобровицького району пам’ятає газетні вихваляння «трудових здобутків» місцевих «любимчиків» партії, а коли політика в країні дещо змінилася, то одного «генія» засудили, а іншого - з партії і керівництва господарством погнали … за приписки, хоча готували вже на звання Героя. І жодного критичного матеріалу до цього не було з їхніх колгоспів, тож і рубрика «Газета виступила. Що зроблено?» - то не для цих випадків.
Ще раз узагальнююче наголошу: критика того режиму була дозована, а брехня на брехні їхала і брехнею поганяла. В кінцевому результаті не зберегли ні «розум, честь і совість епохи», ні сам СРСР.
Чому я це згадав? 
Недавно вичитав у сучасному ЗМІ: «Є піар і нечиста робота журналістів, які здатні будь-яке лайно видати за діамант». Тому й почав шукати відмінності між Леніним освяченою журналістикою і теперішньою українською – євростандартизованою. Але швидко зрозумів, що даремно шукаю, бо, як ото співається в одній відомій пісні, «какой ты бил, такой ты и остался…». Відмінність хіба-що в тому, що зараз більше критично горлопанять і вишуканіше один одного брудом обливають. Безконтрольно нападають і на «святе із святих» - правлячі партії і саму владу, аж до президента. Та від цього помічаю лише одну «новизну»: із ЗМІ зникла рубрика «Газета виступила. Що зроблено? Бо й справді, якщо вже президента можна критикувати, то які владні структури, в такому разі, візьмуться за дієве реагування на журналістську критику? Думаю, є ще одна причина «не дієвої» критики – народ уже нічим не здивуєш, він адаптувався до державного злочинного бардаку. Натомість живучою залишається ностальгія за «Газета виступила. Що зроблено?»…Як тут не згадати справжню критику-самокритику Олександра Довженка: «У нас немає справжнього почуття гідності…»?
Високі матерії не для нашого суспільства?
Колись гордилися, що радянський народ найбільш освічений і працьовитий: он скільки всього набудував, у космос першим полетів, моральний кодекс будівника комунізму придумав. А зокрема наша Україна вважалася чи не найбільш інтелектуальною серед інших республік колишнього СРСР, отже мала можливість виростити еліту, яка здатна б слухати і почути свій народ, його життєво необхідні потреби. А чого насправді досягли, думаю, справедливо сказав відомий політик 
Роман Безсмертний, від політично-державної діяльності якого, відразу скажу, я не в захопленні, але цю його оцінку підтримую однозначно: «… сьогодні ми настільки упали в інтелектуальному обслуговуванні людини, що високі матерії, про які зараз потрібно говорити, стали недоступними. Говоримо не про Конституцію, а про «треба домовитись». Нинішня модель влади – це модель уряду з «договорняком».
З таким «вироком», думаю, багато хто погодиться. Та дехто, передусім із старших, може, й сказати до себе чи сусіда: відсутня дієвість критики, нікому на неї відреагувати, винних притягнути до відповідальності. На превеликий жаль, не лише «лідери нації», а й «європизована» українська журналістика не поспішають розвіювати в простолюду такі споживацькі настрої. Навпаки, майстерно культивуються й досі міфи про «доброго царя», «справедливу радянську владу», «народних депутатів-благодійників і захисників», «єдино народні партії», «народні уряди», а останнім часом – «партнерів-захисників з Європи і США». До небес підстрибуємо від радості, що «влада гідності» веде нас у Євросоюз і НАТО, але водночас чи не всім повилазило, щоб розгледіти найголовніше – хто в Європі і Америці забезпечує дієвість критики? Може, там створені для цього якісь особливі органи, на зразок колишніх наших партійно-радянських?
Не лише з преси знаю, а й особисто побував у цивілізованих демократичних країнах світу з найвищим добробутом простолюду, - там найефективнішу дієвість журналістської критики забезпечують самі громадяни успішних країн. Правда, й засоби масової інформації там не такі, що «здатні будь-яке лайно видати за діамант». Але і їх виховує передусім «не добрий цар» чи «народна влада», а теж суспільство.
Я не закликаю народ виходити на черговий революційний майдан, не доведи Господи, кровопролитний. Бо від тих 
Майданів гідності забезпечується гідне життя не тих, хто там кров проливав, а тих, кого до влади привели, бо вони найгучніше лементували та найкраще брехали. Вони не менше брешуть й після виборів, бо знають, що за це їм нічого не буде: недоторкані перед державними органами і недосяжні для електорату. Але чи такі вже й недосяжні, якби електорат того захотів?
Кажуть, в Україні немає дієвого закону про імпічмент депутата й президента. Цю дурню вслужливо тиражують самі політики і їхні вірні слуги – журналісти, політологи, експерти. А, скажімо, в невеличкій за населенням Ірландії без ніякого там юридичного імпічменту суспільство відправило у відставку прем’єра, коли стало відомо про його офшорні оборудки. Причому, без ніякої там кровавої Революції гідності: 10 відсотків населення вийшло мирно на вулиці з вимогою про відставку, і прем’єр, теж мирно, залишив свою високу посаду. Чим не повчальний урок?
А скільки інших подібних прикладів можна знайти в демократичних країнах. Ми ж розписуємося в безсиллі навіть перед нами обраних напряму «благодійних» депутатів-казнокрадів! Позаочі плюємо на нього, а при зустрічі в рот заглядаємо і на «благодійні руки» зиримо, нову порцію обіцянок вислуховуємо.
Минулої неділі на Чернігівщині проходили 
вибори в кількох територіальних громадах. В цей день, а особливо напередодні, великий десант нардепів із своїми «свитами» висадився в тих селах і райцентрах. Чи хто запитав їх, чиє благополуччя приїхали відстоювати, кого з нещасних виборців кинулися захищати? Де там!.. Вони відкрито заявляли, що прибули з Києва, щоб в регіонах «взяти в свої руки віжки, тоді вони зможуть відстоювати права людей на рівні громад».
Вила, Заступ, Корова, видно, вийшли вже з моди, тож захотіли віжки з кінної упряжки. Так і хочеться сказати реплікою з відомої кінокомедії: «Ну, не ідіоти!?..» Чи, може, на нас, ідіотів, розраховано?..
Адже вже віддали їм владу в Києві. Як вони розпоряджаються тією владою? І на чию користь? Найкраще відповіли на це запитання їхні мільйонно-мільярдні декларації. Цього виявилося мало – віддайте їм віжки, з низовою владою і земелькою в придачу! Й говорять про це відкрито, під телекамери і мікрофони вірнопідданих журналістів. Цікаво, що б ті журналісти показали і розказали, якби вкотре обдурені селяни просто вигнали б тих народних обранців із своїх сіл? Та ще щоб й отими віжками по спині, по спині, а потім ще й нижче!.. Для цього не потрібно ніякого закону про імідж. Просто треба згадати прадавні громадянські устрої та традиції, коли злодії і брехуни десятою дорогою минали українські села, боялися й носа там показувати.
На жаль, ці давні селянські традиції краще прижилися в Євросоюзі та інших цивілізованих країнах. А нам подавай: «Газета виступила. Що зроблено?» Колись на бюро райкому надіялись, тепер – на «зарубіжних партнерів»? Хіба не про нас, «європейських», Тарас Шевченко писав: «… народ закований мовчить, а на апостольськім престолі ченці вгодовані сидять»?
Леонід Яковишин
Герой України, генеральний директор ТОВ «Земля і воля»
