Епоха в дзеркалі одного села
В кінці старої історичної епохи
Звичайне українське село Вороньки, що в Бобровицькому районі на Чернігівщині, мало чим відрізняється від інших, і все ж у ньому, як у дзеркалі, відображаються головні риси кінця старої епохи, післяжовтневої нової, і початку третього тисячоліття. Не стану досліджувати весь аспект життя цього села, а зупинюся на окремих моментах, які й дають певне уявлення про дореволюційне і післяреволюційне селянство.
«За часів кріпацтва тяжкою була доля закріпачених хліборобів с. Вороньки. Від зорі до зорі гнули вони спини на поміщицьких землях, поливаючи їх сльозами і потом. Насильство і визиск терпіли від пана і його управителів, наглядачів, жандармів і поліцаїв. Не покращилось становище селян і після реформи 1861 року. «Воля», яку вони одержали, була безсовісним обдурюванням затурканих і безправних трудівників. Хлібороби вважались формально вільними, насправді ж залишались у залежності від поміщика Кочубея. Злидні і безземелля змусило їх поневірятися на тяжких роботах у панських маєтках. Біля 200 мешканців села працювали у маєтках батраками, понад 500 чоловік стали робітниками винокуренного заводу, парового млина, слюсарної майстерні, що були побудовані в господарстві поміщика».
Ці рядки написані місцевими краєзнавцями радянського періоду. Дещо інші акценти в історії Вороньків були розставлені пізніше. Як відомо, в селі після заслання доживали останні свої роки декабристи Сергій Григорович та Марія Миколаївна Волконські. У їхньому маєтку знайшов притулок перед смертю теж декабрист, італієць за походженням Олександр Поджіо. У своєму листі до друга Якушкіна він таке написав про місцевого поміщика: «З якою справедливістю і намаганням діє Микола Аркадійович Кочубей… у нього в економії не було жодного побою і ні разу не була вживана військова команда. Потрібно було замітити, що у нього першого були заворушення, і він зумів це припинити, не вживаючи ніяких зусиль, не дивлячись на їхні виходки, він же подарував селянам по півдесятини землі і визнав викуп інших наділів по державній ціні».
Згодом син цього поміщика Михайло запросив у Вороньки видатного архітектора, художника і майстра художньої кераміки Ягна. У 1876 році той заснував на кошти «злого експлуататора» Вороньківський художньо-виробничі майстерні, де здобували освіту і навички малярів, майстрів-позолотників, слюсарів, майстрів черепичної та кахельної справи біля трьохсот учнів із селянської молоді. У 1896 році їхні вироби були відзначені великою золотою медаллю на Всеросійській промисловій виставці у Нижньому Новгороді.
На кошти Кочубея в 1908 році у селі відкрили чотирикласну земську школу, де навчались біля 80 селянських дітей. Ще раніше поміщики заснували аматорський театр для народу, в якому грали самодіяльні артисти, багато з яких потім стали професійними видатними акторами і співаками, а М.В.Діаковський в 1920 – 1930 роках очолював навіть Одеський оперний театр. Організовували в селі різноманітні народні гуляння…
За проектом архітектора Ягна у Вороньках побудували прекрасну церкву-усипальницю. На її відкриття в 1905 році був запрошений хор Чернігівської духовної семінарії під керівництвом М.Подвойського, в якому співав молодий семінарист Павло Тичина.
Можна наводити й інші приклади, як «експлуататори народу» дбали про економічний і духовний розвиток села. Але їх знищила революція. Казали, що в ім’я світлого майбутнього всіх трудящих.
Нову історичну епоху «засвітив» Жовтень.
Чим же розпочалась нова епоха? Кровопролитною революцією, мародерством, вандалізмом і небувалою братовбивчою громадянською різнею, першим голодомором. Не обминуло це страхіття і Вороньки.
У 1918 році з ініціативи місцевих служителів більшовицького режиму на дверях храму-усипальниці повісили важкі амбарні замки, а потім почалось безбожне грабування. Правда, знайшлися люди, які таємно врятували двері іконостасу і частину церковного майна. Місцевий дідусь Олександр Сокира написав листа до більшовицьких вождів, в якому просив припинити свавілля і не зачіпати хоча б приміщення храму. Бідолаху запросили «для бесіди» в столицю, звідки він повернувся через півроку не при своєму розумі. І унікальне приміщення храму не врятував, хоча воно було окрасою на всю губернію: змуроване з цегли білої глини, оздоблене майолікою, розмальоване відомим на ті часи художником Соколовим. Та й сам автор будівлі архітектор Ягн був знаменитий не лише в Росії, а й далеко за її межами. І ось таку споруду спочатку перетворили на комору, а потів взагалі розібрали по цеглині для будівництва нової школи. Ще й «уславили» це блюзнірство взагалі чорною дикістю. Коли добралися до склепу, витягли звідти першу домовину, в якій лежало забальзамоване тіло сина дочки декабристів Волконських Олени Сергіївни – Сергія Молчанова. Воно добре збереглось, тож нелюди стягнули з нього офіцерський мундир і чоботи, для загального реготу притулили до залишків розібраної стіни й цигарку вткнули у мертві вуста. Так і залишили на подальший сміх. Але вночі мертвяк загадково десь подівся, як і зникли домовини з тілами інших покійників склепу. Місце їх перепоховання досі невідоме.
Наступна риса нової історичної епохи – голодомор тридцятих років, який забрав майже півтисячі «ощасливлений» радянською владою вороньківчан. Скільки їх було репресовано і вислано з села – ніхто не порахував. Як і не писали радянські історики про колгоспну працю за голі трудодні, про безпаспортний, по суті, кріпацький режим у селах, і про багато іншого, що гірше було, ніж при панах .
І так, з церкви-усипальниці нова влада побудувала школу. Ще одне церковне приміщення переобладнали під клуб, який і досі діє, хоч і не опалюється. В колишньому маєтку Кочубея в 1926 році організували товариство спільного обробітку землі. Потім реорганізували його в артіль «Праця», згодом - в колгосп з такою назвою. Створили в селі ще два колгоспи – «Гудок» і «Червона зірка». Під останньою назвою уже після війни об’єднали всі колгоспи в один. В 1992 році його перейменували на «Пам'ять декабристів», оскільки з моди виходили назви, пов’язані з комуністичною символікою.
Отже, згадаймо ще раз: чим більшовики розпочали нову історичну епоху? Морем крові, знищенням духовності і привласнення кимось набутого. Так же безславно її й закінчили. Прикро тільки, що окремі їхні методи досі успадковуються.
Руйнівні процеси перенесли і в третє тисячоліття.
Початок ще «новішої» епохи для нашої держави характерний теж суспільним неспокоєм, навіть революцією, на щастя, безкровною, хоча така небезпека висіла над суспільством. Як вона зачепила Вороньки? Зовні – майже ніяк. А от в нутрі?.. Безлад, що почав прогресувати в органах влади після помаранчевої революції, прискорив процес «прихватизації» села. Правда, радянсько-незалежні керівники – це вам не колишні поміщики, вони нічого гарного не набудували (ні культурних споруд, ні виробництв), тому оте майно колишнього колгоспу виявилось нікому не потрібне. Але є родюча земля!.. Вона ніби то у власності селян, а віддав її у чужі руки практично одноосібно колишній керівник реформованого господарства. Навряд чи хто повірить, що задарма. І у Вороньках вибухнули нові заворушення, на зразок тих, що були за часів поміщика Кочубея. Про них довідались не тільки в області, а і в Києві.
Ну, і що? Збагачений колишній керівник, депутат районної ради втік із села, а бідні селяни залишилися ще більш безправними стосовно «своєї» землі. Неспокій у територіальній громаді триває вже протягом двох років. Одного разу ледь не дійшло до смертельного випадку. І не відомо, чим ще закінчиться.
Чи не є це продовженням суду небесного над селом, яке витворяло страхіття напередодні і на початку нової історичної епохи? За календарем вона, може, й завершилась, а фактично ще триває. Бо ми, творці її, ніяк не очистимось від безбожного духовного спадку, що одержали від руйнівників-революціонерів. Хоча наше згорьоване суспільство надбало й багато того, що варто наслідувати. Правда, хтось підкинув нам нову тезу: все добре, прогресивне називати європейським стандартом, до якого, мовляв, потрібно крокувати, й крокувати… Насправді ж те давно вже не нове для української спільноти, але чомусь більше хватаємось за гірші звички. Чи не тому, що ото як купились на початку більшовицької епохи на гарні лозунги і обіцянки на зразок «Земля – селянам, заводи – робітникам!», так і досі купуємось? Ніби, якісь загіпнотизовані...
Григорій Войток
