Єдине, що мати знала про дитину – її номер... Та материнське серце не помилилося
Лиш ступивши на поріг німецького приймальника для дітей, жінка одразу впізнала свою донечку – серед десятків малюків у смугастих халатиках та дерев’яних черевичках, котрі рилися у купі старого одягу: гумнітарної допомоги, напередодні привезеної американцями. Жінка стояла й плакала, а дітлахи вже бігли до неї з радісними вигуками німецькою: «Mutti!.. Mutti!.. Mutti!..»
Ця далека подія весни 1945 року назавжди змінила долю прилучанки Валентини Лях і повернула їй маму, Батьківщину, рідну мову. А почалася ця непроста і довга історія ще до народження Валентини Федорівни, у 1942-му. Тоді її вже вагітну маму Ніну – на той час студентку київського технікуму – разом з усією групою фашистські окупанти повезли під Ріпки на Чернігівщину рити окопи, а звідти всіх відправили на примусові роботи до Німеччини.
У чужій країні Ніна допомагала по господарству німкені, чоловік і син якої були на фронті. Там, у далекому від рідної України місті Рейнсбург, народилася в неї донька Валентина. Та недовго тішилася українка материнським щастям. Бо, подарувавши його їй, доля відібрала це щастя у її німецької господині: на фронті загинув її син, а невдовзі – й чоловік. І дивлячись на нехитрі материнські турботи, на першу дитячу посмішку, вбита горем та зламана тяжкими втратами жінка ніби скаженіла – все частіше виміщала на українці свою лють, а скоро й узагалі відмовилася від неї. Тоді Ніну забрали до концтабора, а її крихітну доньку, котрій ледь виповнилося два з половиною місяці, - до дитячого приймальника.
Свої перші слова дівчинка вимовила німецькою, її першими друзями стали такі ж як і вона діти полонених поляків, французів, українців, росіян. День за днем збігав час у далекій країні, і кожен з тих днів був для Валентининої матері вічністю: не такою тяжкою видавалася каторжна праця в концтаборі, як повна невідомість долі власної дитини. Адже єдине, що знала про неї – лише номер.
- Наприкінці війни в'язнів концтаборів звільнили американці, й оголосили: «Хто хоче залишитися в Німеччині – крок вперед; хто хоче поїхати в Америку – два кроки вперед; хто хоче повернутися на Батьківщину – три кроки вперед». Мама казала, що одразу вилетіла кроків на двадцять – так їй хотілося додому! – розповідає Валентина Федорівна.
Що цей гітлер хоче?
Незважаючи на страшні попередження військових про те, що чекає колишніх полонених у Радянському Союзі, Ніна ні хвилини не вагалася зі своїм рішенням, твердо переконуючи себе та знайомих: дома їх чекають, вони там потрібні! Затримувало в Німеччині лише одне: треба було знайти доньку. Для цього жінка не шкодувала ні сил, ні часу, і все-таки дівчинку знайшла – у дитячому приймальнику на іншому березі Ельби! Вже потім, через роки, Валентина не раз запитувал матусю жартома: «Ну зізнайся – я ж не твоя?». І завжди чула у відповідь: «Моя, дитиночко. Я не могла помилитися. Ти ж – вилитий тато, мій Федір».
Тато Валентини Федорівни з війни не повернувся, згорів у танку. А на маму чекала доля тисяч колишніх остарбайтерів – з німецьких таборів поїхала на роботу в Донбас. Про поновлення в технікумі не могло бути й мови. Тільки ступила на його поріг, як зустріла свого викладача. Повідала йому власну історію. Той тільки порадив пошепки: «Ніно, тікай звідси подалі! Бо як дізнаються – відправлять з німецького табору у радянський»...
Так Валентина залишилася з бабусею в Ріпкінському районі на Чернігівщині. - З дитинства я розмовляла німецькою, жодного російського слова не розуміла, - пригадує. - Та ще й дуже хворіла: далися взнаки тяжке дитинство й зміна клімату. Тож бабусі було зі мною надзвичайно тяжко. Розповідала, як я лежала я на ліжечку дуже хвора, і все щось бельмотіла по-німецькому. Що не принесе – я: «Nein! Nein!». Якось зайшла сусідка, бабуся до неї: «Ну подивися, що цей гітлер хоче?» В чотири з половиною роки я тільки ходити почала». Та лишень стала виходити на вулицю, гуляти з дітьми – одразу вивчила російську.
Минуле й досі примушує боятися
А в п'ятому класі школи те раннє дитинство знову нагадало про себе. Почалася іноземна мова, на перший урок зайшов учитель і привітався німецькою.
- І я відчула: це моє! Кричу: «Guten Tag!», - посміхається жінка.
Так само німецькою вчитель запропонував сісти, і вона сіла, єдина в класі. Після уроків він підкликав дівчинку й запитав, звідки та розуміє мову. Розповіла. З того першого уроку і до останнього жодного разу Валентина не отримувала з німецької мови навіть четвірки, була постійною учасницею олімпіад, бо давалася їй мова дуже легко.
Власне життя Валентина Федорівна присвятила дітям – як двом своїм синам, котрих виростили разом з чоловіком Олексндром Анатолієвичем, так і тисячам своїх вихованцям та учням, з якими працювала і завідуючи дитячим садочком, і викладаючи психологію в Прилуцькому педагогічному училищі ім. І. Франка. Вже багато років перебуває на заслуженому відпочинку. Та зізнається, що далеке минуле й досі непокоїть:
- Кажуть, що бувають такі випадки, коли на старості літ щось «переключається» в мізках, і людина може заговорити мовою, яку знала колись давно та якої вже не пам’ятає.
Такі побоювання жінки зрозумілі, адже був час, коли її рідною мовою була німецька. Змінило ж долю Валентини Лях справжнє диво. І це диво – велика материнська любов.
Людмила СМИК.
