Дослідник з Жовтневого знайшов в своєму регіоні десять невідомих курганів
Та перш за все Олександр Лозовий відомий за його різноплановими працями, що піднімають цілі пласти історичної спадщини Жовтневого та сусіднього з ним села Мала Дівиця, звідки родом краєзнавець.
Тростянець, Вороньки, Сокиринці, Качанівка, Канівське водосховище – ці мальовничі місця щоліта вабили в походи школярів з Жовтневого та їхнього вчителя. І в тих мандрівках вони робили справжні відкриття: «Зафіксували десять нових архітектурних пам’яток – курганів – на території Малодівицького регіону, - розповідає Олександр Лозовий. – Я їх описав, зробив прив’язку до місцевості й у 1996 році передав під охорону в Чернігівське обласне товариство пам’яток історії та культури».
Про ці кургани, а також рідкісні знахідки, які й досі трапляються на тій землі, Олександр Лозовий розповів у книзі «Мала Дівиця. Історія села» - торік побачила світ її перша частина. Друга вже теж готова до друку та має вийти незабаром – її видання пообіцяв профінансувати місцевий агрохолдинг ТОВ«Наташа-Агро». В цьому ж році очікується видання ще однієї книги – «На Чернечому полі» - про історію Жовтневого. Чернечим полем колись звалися землі, що належали Густинському монастирю та на яких тепер розташоване село.
З музею вкрали 90% експозиції
За фахом Олександр Миколайович – вчитель історії. Й це, певно, - той щасливий випадок, коли професія та покликання співпали стовідсотково. Адже скільки себе пам’ятає – завжди цікавився минувшиною. Якими захопливими та дивними йому видавалися бабусині розповіді; з якою увагою слухав спогади-бесіди сусідів, котрі частенько збиралися в їхній хаті в Малій Дівиці! Ті розмови пам’ятає і сьогодні. Пригадує й односельців, бо люди були ж таки справді неординарні: «Іван Григорович Хоружий прожив 102 роки, а його дід – 117. Лише уявіть собі: народився в 1830-му, помер в 1947-му!», - каже з захопленням і не приховує: почувається щасливим з того, що встиг записати спогади земляка.
Тож не дивно, що під час шкільного навчання, певно, найулюбленішим місцем для Олександра Лозового став шкільний музей. З ним хлопцю дуже пощастило: музей в Малодівицькій школі не тільки був, а й являв собою насправді унікальне місце з гарною експозицією. Ще в 1960 році той музей у Малодівицькій школі створив вчитель-краєзнавець Володимир Постульга – його Олександр Миколайович сьогодні називає своїм наставником: «Володимир Петрович у мене нічого не викладав, та помітивши, що я ходжу в музей, цікавлюся історією, збираю старовинні речі та спогади, дуже підтримував і допомагав».
Втім, після смерті свого засновника шкільний музей залишився безгосподарним, в 90-х роках був майже повністю розграбований, відсотків на 90. І лише кілька років тому відродився, завдячуючи ентузіазму вчительки англійської мови Тетяни Лепської.
Знищення села матиме катастрофічні наслідки
Схожа доля спіткала й історичний музей у Жовтневому, колись створений Олександром Лозовим у великому приміщенні на п’ять кімнат, яке до того належало конторі. Свого часу в нього були вкладені значні кошти місцевого колгоспу: над оформленням музею трудилися київські художники, відкривали його урочисто й з почестями, про подію розповіло навіть українське телебачення.
Музейна експозиція налічувала близько тисячі експонатів, адже селу було чим пишатися: колгосп вважався передовим, був нагороджений Орденом Леніна. В Жовтневому жили двоє Героїв Соціалістичної праці – Іван Лобода та Ганна Довженко, депутат Верховної Ради СРСР. Десятки жителів села мали ордени та інші почесні відзнаки. «Люди в нас дуже працьовиті, й наше господарство було відоме на всю державу. Саме в Жовтневому був зроблений рекордний надій – 63,1 літри молока за добу», - пригадує Олександр Миколайович.
Однак, в тих же 90-х роках розграбували й музей у Жовтневому. Вкрали колгоспний Орден Леніна, розікрали вази та доріжки, медалі та старожитності. Забрали й самовар, і всі металеві речі – певно, щоб здати їх на брухт... Той час краєзнавець називає «чорними днями» - їх тінь і досі відчувається у Жовтневому, адже щоб відродити сільський музей, потрібні чималі гроші. А де їх взяти? «Сьогодні Жовтневе зовсім не те, що було в 1971 році, - розповідає. – Тоді в селі проживало 1428 осіб, ще в 1991-му було 880. Сьогодні ж у нас жителів – ледь більше 450-ти. Немає жодної ферми, жодної голови великої рогатої худоби, якою колись так славилося село».
У школі, де Олександр Лозовий працював учителем, а згодом – директором, сьогодні залишилося двадцять учнів. А були ж часи, коли тій школі міг позаздрити й районний центр: у школі діяв свій духовий оркестр і, певно, єдиний на Чернігівщині ансамбль сопілкарів; на зустріч з учнями постійно приїздили відомі особистості з Києва та Чернігова, успішні представники різних галузей життєдіяльності з Прилук. А зібрана школою в селі колекція народного живопису настільки унікальна, що її хотіли забрати до Києва. Не віддали. Цей безцінний скарб нині знаходиться в школі Жовтневого.
Розповідаючи ж про нерадісні реалії сучасності, Олександр Лозовий розмірковує: «Дуже не хочу, щоб колись знамените Жовтневе знову стало Чернечим полем. Українське село – це не просто село, для України село – це основа. Ми ж, можливо. – найдавніша хліборобська нація, саме на землі в нас складалися основи ментальності й духовності. Тому знищення села на наших чорноземах матиме катастрофічні наслідки. В нас 40 відсотків чорнозему, і він потребує людських рук, особливого ставлення, любові до землі. Потрібен закон, який врегулює всі земельні відносини і перш за все, збереже село – хоча б одне з п’яти. Це – опора, на якій завжди трималася Україна».
В Жовтневому боялися говорити про голодомор і через шістдесят років
Є в дослідженнях Олександра Лозового особлива сторінка – це спогади земляків, живих свідків голодомору у Жовтневому та Малій Дівиці. Ті спогади увійшли до його книги «Заборонена пам’ять», виданої в 2008 році управлінняму справах преси та інформації Чернігівської облдержадміністрації. Краєзнавець почав записувати їх на початку 1990-х років – тільки тепер зрозуміло, наскільки важливо, що час не було втрачено, адже багатьох очевидців того страшного лихоліття зараз уже немає на світі. Та навіть через 60 літ після страшної трагедії багато людей насмілювалися дати свідчення про голодомор лише за третім, а то – й за четвертим разом: таким великим виявився страх, закладений у їхній свідомості в 33-му. «Дехто й зараз боїться сказати слово про той голод», - каже дослідник. А деякі свідчення не ввійшли до книги, бо вони настільки жахливі, що самі ж селяни боялися не те що оприлюдювати, а й згадувати про ті факти зі свого життя. Жителька Жовтневого не може забути сусідку, котра втратила здоровий глузд, «зварила і з’їла свою дочку, а частину хребця поставила в глечик на столі і несамовито кричала всім сусідам: «Ось моя Ліда...» А в хаті лежало ще двоє мертвих дітей. Не маючи сили їх десь подіти, вона волала до сусіда: «Грицько! Іди закопай дітей, бо і цих поїм!». Інший селянин згадує, як людей виручали хом’яки, яких виривали з нір на полі та варили з них борщ, додаючи лободу: «В їжу також вживали яйця горобців, ворон та інших птахів, а іноді й пташенят». Це – лише два свідчення з голодного 33-го. А їх у книзі – понад вісім десятків. Всі вони різні, та однаково тяжкі й трагічні. Й на переконання Олександра Лозового, висновків з тієї трагедії не зроблено і сьогодні.
«Винні» гени дідів-прадідів
Цікавість до історії рідного краю, певно, починається з любові до своєї землі. Олександр Миколайович не приховує цієї любові: не раз були в нього можливості виїхати «в цивілізацію», оселитися в місті, та не захотів. Лишився у Жовтневому. Припускає напівжартома, що «винні» в цьому гени дідів-прадідів, котрі споконвічно жили на тій землі. І хоча не вважає себе великим господарем (бо більше вдома по господарству дбає дружина), та не приховує, що любить землю й почувається комфортно наодинці з природою. Тому нерідко виходить за село та довго мандрує (часом – і кілька кілометрів), дослухаючись до землі, полів, лісу та тиші. Адже переконаний: «Людина – частина природи, і вона має перебувати в своєму середовищі, а не в тому, яке створила собі сама».
Людмила Смик
