Хліб, навіть від батька одержаний, не навчить, як треба жити…
Мій головний секрет в досягненні економічних успіхів на виробництві криється в тому, що я протягом усього довгого свідомого життя постійно вчуся в розумних і успішних людей – як співвітчизників, так і зарубіжних. Правда, так карта лягає, не від мене залежно, що доводиться звертатися за наукою і досвідом здебільшого до іноземців. Саме в них черпав знання й тоді, коли потрібно було переводити економіку нашого сільськогосподарського виробництва з планово-комуністичної моделі на цивілізовану ринкову. За тим і в США вперше полетів ще на початку 90-х минулого століття, й досі туди літаю, поглиблюю знання й досвід, заодно запозичую передові технології і купую кращі зразки техніки.
Повинен би порадіти й за багатьох співвітчизників з числа державників та політиків, увага яких останнім часом 
невідривно прикута теж до США. Та, на превеликий жаль, від тієї уваги не радіти, а плакати хочеться. Бо наші політико-владні крикуни переймаються не економічною наукою, не розуму набираються - як піднімати вітчизняну економіку до рівня американської, а демонструють на весь світ свої недолугі коментарі на суспільні процеси у кращій економіці та демократії світу. У своїй країні розвели страшний бардак, а в американських справах, виявляється, вони «великі проф…фесори», куди там до них «біглому професору».
Повірте, спересердя плюватися хочеться, коли чую з телеекранів від них несмішливі оцінки діям американського нового президента та його оточення. Не зупиняє їх і те, що, як багато хто каже, по самі вуха вляпалися були під час президентських виборів у США, виставивши себе на сміх курям, продемонструвавши відсутність в посадових головах елементарного глузду і майстерності дипломатії.
Та, Бог з ним, з тим передвиборчим проколом, більше дивує те, що й після виборів не припиняється недоумкуватий сарказм стосовно уже діючого нового президента США. При цьому чомусь не звертається увага, як на мене, на головне, чи й свідомо затінюється те головне. Маю на увазі обіцянки й дії 
Трампа: повернути з-за кордону низку промислових гігантів для створення в своїй державі нових робочих місць і додаткового бюджетного наповнення, поліпшити страхову медицину, скоротити витрачання коштів на втручання у справи інших держав і більше уваги приділити підвищенню добробуту свого народу, забезпечити кращий захист американців від терористів та неблагонадійних емігрантів. А чи щось подібне можна розгледіти в діях до майданних і після майданних українських владних команд? Їхні «найрозумніші» придворні експерти і журналісти піарять інші пріоритети: дайте грошей, пришліть летальну зброю, посильте санкції проти Росії, звільніть від росіян 
промайданені «патріотами» території… Безперестанку лементують й про «грандіозну» боротьбу з корупцію, в що важко повірити, дивлячись на кінцеві результати тієї боротьби в конкретних справах. Натомість тема економічного розвитку України для них навіть не другорядна, а якась еннорядна, зокрема і в інформаційному просторі. Мабуть, й не випадково, адже наші голови напхані доверху європейським щастям, правда, лише намріяним, але «лідери нації» настирливо обіцяють «своєму народу», що осо-ось те може стати реальним. Виходить, що й без клопотів з вітчизняною економікою?..
От тільки мана з неба – то лише в казках. Колись ще «крутішою» ідеологією обіцявся комунізм. Що з того вийшло – самі знаєте, не за океаном «будувався» той утопічний рай. Але в пам’яті багатьох живих свідків, думаю, закарбувалися й інші приклади розвитку суспільства, описані в численних друкованих та електронних виданнях.
Якось уже згадував у одній із своїх публікацій першого 
канцлера ФРН Аденауера, який керував розбитою війною країною (1948-63рр) під коротеньким, ним сформованим, гаслом, надто актуальним й тепер, і на віки: «Економіка – наша доля». А конкретизував ту боротьбу за долю понівеченого нацизмом суспільства архітектор економічного німецького дива, міністр економіки Ерхард, котрий розробив і впровадив теорію «соціального ринкового господарства». Йому те вдалося, бо й усе німецьке суспільство пройнялося розвитком економіки, а не старцюванням по світу і підстрибуванням на майданах з європейським прапором у руках, як у нас полюбляється.
Ми, здається, вічні революціонери, останнім часом ще й неабиякі «халявщики» без найменшого почуття гідності, хоча й вважаємося спадкоємцями рятівників світу від фашистської чуми, - тепер стоїмо навколішки перед переможеними німцями з простягнутою рукою і, як і в американців, вимолюємо милостиню та захист від Росії. Тоді як маємо всі необхідні ресурси і розумові можливості для побудови свого соціального ринкового господарства, ще й такого, щоб і росіяни-«брати» примчалися до нас повчитися, а потім і своїх керманичів за грудки взяли, вимагаючи й для себе «українського дива».
Поки-що це лише побажання, але вони цілком реальні. Інша справа, що про ту реальність не прийнято не лише дбати, а й писати, говорити й показувати в Україні. Вітчизняні ЗМІ скоріш за все порадують нас успішним запуском чергової американської ракети чи пустопорожньою галасливою заявою якогось «геніального» нардепа, ніж покажуть повчальні паростки розвитку української економіки з людським обличчям. В Україні, зокрема і в Чернігівській області, є немало таких прикладів. І досягається це, вочевидь, не завдяки, а всупереч державній економічній стратегії, бо її, тієї національної стратегії, взагалі не видно. Головні рушійні чинники в економіці соціального спрямування: відданість обраній справі, природний розум і фірмова для українців героїчна праця. Бо лише на низовому рівні досі живе давня народна мудрість: дармовий хліб, навіть якщо він з рук батька, не навчить, як треба жити. А там, наверху, наші керманичі хочуть велику країну підняти і розвинути на чужому хлібі. Принаймні, такою захмарною перспективою безупинно нас дурманять.
На яких же прикладах навчаємо і «патріотизуємо» молодь?
Недавно потрапила на очі інформація про проведення круглого столу Департаментом агрополітики Чернігівської облдержадміністрації для майбутніх фахівців-аграрників з Ніжинського навчального закладу. Безумовно, справа потрібна, але мене здивували і навіть розчарували наведені в інформації загальноукраїнські факти для підняття почуття гордості від обраного хліборобського фаху: найбільша країна Європи за площею орних земель на одну особу, друга – за часткою орних земель від території країни, вал пшениці дорівнює валу всіх країн Африки, для розміщення врожаю кукурудзи знадобиться 43 олімпійські стадіони, для валу всіх зернових потрібен залізничний потяг протяжністю аж до Бразилії, в 2016 році експорт аграрної продукції сягнув 42 відсотків від усього експорту. В тих відсотках, звісно, домінує зерно.
Подібна цікава статистика й по області: виробництво 
аграрної продукції становить 4 відсотки до загальноукраїнського, область друга в країні з вирощування жита, третя – вівса, четверта – кукурудзи, сьома – гречки та картоплі.
Якби такими цифрами «патріотизували» школярів, міг би ще зрозуміти. А наскільки збільшилися знання від тих порівнянь у майбутніх фахівців сільськогосподарського виробництва? І чи не краще було б, наприклад, проаналізувати з ними на конкретних прикладах чи не найголовніше – причини величезної строкатості собівартості продукції в різних виробників, поговорити не просто про сільськогосподарське виробництво, а «соціально ринкове». І це не мої якісь видумки – у всьому цивілізованому світі економіка, зокрема сільськогосподарська, спрямована на покращення забезпечення людини доступними продуктами, а не на соціалістичне змагання за перше чи сьоме місце. А залежить той рівень добробуту передусім від собівартості продукції: чим вона нижча, та собівартість, тим більше прибутку одержать виробники, отже матимуть більше можливостей для підняття зарплати, збільшення відрахувань до бюджету, направлення грошей на соціальні потреби. Правда, це якщо існує соціальна відповідальність перед громадами, де працюють виробництва.
Спробуйте найти в загальнодоступному українському медійному просторі ділову інформацію чи аналітику про розвиток (або причини гальмування того розвитку), соціальної аграрної економіки з людським фактором. Переконаний, доведеться довго шукати. І так співпадає, що така інформація загубилася у ЗМІ з приходом на українські землі великих агрохолдингів.
Днями прочитав повідомлення іншого характеру: Антимонопольний комітет дозволив одній аграрній компанії ((інвестиції з Нідерландів), що входить в 
холдинг «Кернел Групи» (акціонери з Європи), купити на території п’яти областей більше половини акцій 10 агропідприємств, що належать найбільшому в світі сировинному трейдеру з Швейцарії. До існуючого банку землі в 400 тисяч гектарів Кернел добавить ще кілька десятків тисяч гектарів, купити їх є за що – за минулий рік одержав, згідно з відкритою інформацією, 225 мільйонів доларів прибутку. А от інформація про соціальне спрямування тих прибутків зовсім відсутня. Чи агрохолдинг не розкриває секретів, чи й журналісти не цікавляться такими «дрібницями». Зате вони спішать «порадувати» співвітчизників, що Україна збільшує експорт олії соняшникової, головним виробником якої є Кернел (7 заводів в Україні і 3 – в Росії). От тільки ціни на олію безупинно ростуть, не кожному пенсіонеру по кишені той, колись загальнодоступний, продукт, що тепер замінює й м'ясо, яке ще більш недоступним стає для простолюду. І ця ситуація навряд чи поліпшиться: поголів’я худоби скорочується, виробництво молока падає, вітчизняна переробка «в загоні», Україна лідирує в світі з росту цін на товари. Таку-то «соціально-ринкову економіку» будуємо, зате гордимося: євро інтегровану…за цінами на все життєво необхідне. Ще один «успіх» помітний: розумні й сміливі в нас депутати й політики – правду в очі ріжуть, «народні» вимоги до уряду і президента виголошують… в повітря.
А якщо серйозно, то щось дуже тривожне діється на нашій землі, на величезних просторах чорнозему, що дорівнюють кільком Нідерландам – лідера в Європі із сільськогосподарського виробництва, де багато уваги приділяють племінному тваринництву і виробництву молочної продукції. З експорту сільгосппродукції невеликі за площею і населенням Нідерланди посідають друге місце (після США) в світі. Основою сільського сектору є сімейні фермери і кооперативи з маркетингу та збуту продукції. Там нікому не дозволять зібрати в одні руки півмільйона гектарів земля, як зібрав в Україні Кернел з 
Нідерландськими інвестиціями. Є на українській землі й інші такі латифундисти, не обтяжені суворими вимогами від держави і орендодавців, без ніяких соціальних зобов’язань. А в тих же Нідерландах кожна угода переходу права власності на землю «ратифікується» відповідним органом, ще й перевіряється, чи має відповідний фах і досвід для роботи на землі новий її власник. У Данії ж, скажімо, не одержиш землі, якщо проживаєш від ділянки більш як за 30 кілометрів. Оренда гектара землі у названих країнах вдесятеро вища, ніж в нашій Незалежній. Ще й на розбудову інфраструктури в українських селах європейцям не треба тратити «кровні» мільйони. В Україні головне - вчасно конверта покласти, де треба. І тоді, друзі-інвестори, можете господарювати на широку ногу на українських чорноземах, величезні прибутки одержувати. А медпункти, школи, дитячі садки, клуби, дороги ремонтуватимуть місцеві залишки українських хліборобів, й орендодавців можна «розкошелити», адже вони «багачі» – власники землі. Така практика присутня в Бобровицькому районі, думаю, вона однакова в усіх районах і областях.
Україна все більше перетворюється у сировинний придаток для Європи та країн інших континентів. Іноді десь промелькне тривожна інформація про злочинне ставлення до головного багатства – землі, і до її власників – селян, про інший безлад, але як появиться та болюча правда, так і забудеться, бо відразу ж почнеться її «окозамилювання» «більш важливими» подіями в Україні і особливо за кордоном.
Мабуть, таки не помилявся великий Олександр Довженко, коли писав: «У нас не державна, не народна психіка. У нас немає справжнього почуття гідності, і поняття особистої свободи існує у нас, як щось індивідуально-анархістичне. Ми – вічні парубки. А Україна – наша вічна вдова. Ми – удовині діти».
Леонід Яковишин
Герой України, генеральний директор ТОВ «Земля і воля», кандидат економічних наук
