До китайських ринків шлях коротший, ніж до європейських?
Таке припущення випливає з інтерв’ю голови аграрної комісії Чернігівської обласної ради, відомого в області організатора молокопереробної промисловості Арсена Дідура.
- Арсене Володимировичу, Україна офіційно, з підписанням відповідної угоди, стала на шлях євроінтеграції. Як ви розцінюєте цей відповідальний крок?
- Шлях вибраний правильний, але по ньому треба йти ногами, а не літати на позахмарних ілюзіях. Ще одна важлива умова: при підписанні будь-яких угод в їхній основі повинні стояти українські інтереси. Формально євро угода це й передбачає: підняття рівня життя українців до європейських стандартів. Але це само по собі не прийде до нас з Європи, треба в 
своїй державі будувати Євросоюз, що неможливо без розбудови вітчизняної економіки, причому з глибокою переробкою. За реалізацією готової продукції стоять додаткові робочі місця і більші грошові надходження. Для розвитку такого виробництва потрібні, як відомо, не лише розумна стратегія, передові технології й інвестиції, а й стабільні ринки збуту продукції. Хто з наших «великих» політиків і державників заявляє на публіку, що після підписання угод завтра відкриються перед Україною ринки збуту продукції, він просто безсовісно лукавить.
Легше пробиватися на європейські ринки продукції металопрокату, дечому з машинобудування, окремих інших виробів. Проблема може виникнути лише в питаннях конкуренції, оскільки продукція нашої індустрії надто енергоємна, отже й дорога. Складніше долати кордон продукції сільськогосподарського виробництва, а особливо – її переробки. У країнах Євросоюзу, як, напевно, ніде в світі, цінується життя людини, відповідний там і захист від неякісних продуктів харчування. Тому й запроваджений безпрецедентний контроль через ветеринарні стандарти і сертифікацію продукції, що передбачає дані про виробництво, маркірування, зберігання, транспортування – і все за європейськими нормами. 
За рік-два можна провести сертифікацію рослинницької продукції, окремі види якої (кукурудза, ріпак, соняшник) вже присутні на європейських ринках. Втім, це не дешево коштує, багатьом фермерам і «середнякам» може виявитись не по кишені, тож доведеться їм реалізовувати продукцію полів через «сертифікованих» посередників.
Що ж стосовно європейських ринків для нашої тваринницької продукції, то вони, можу сказати, або зовсім нереальні, або з шляхом до десяти років. Докладніше зупинюся на молочці. На даний час із загальної кількості молока, що надоюється в Україні, лише п’ять відсотків класу екстра, яке відповідає з мікробіології та інших показників 
євростандартам, 30-40 відсотків 1 і 2 класів, решта – не сортове. Чи можна із сировини такої якості виготовити продукцію для європейських споживачів? Молоко ж від домашніх корів у Європі взагалі не підлягає переробці, бо неможливо перевірити, від якої воно корови, чи витримані стосовно неї всі ветеринарні заходи, який шлях того молока до заводу, і ряд інших вимог. Водночас, не реально зараз відмовитись від молока домашнього виробництва. По-перше, воно становить значну частину в обсягах переробки, по-друге, для багатьох сільських родин те молоко – головне джерело поповнення сімейного бюджету. Натомість держава не спроможна запропонувати якусь альтернативу «молочному» заробітку, створити в селах додаткові робочі місця. Подібні проблеми і з євро стандартизацією м’яса. Існує ще одна перепона на шляху до євроринків: у самих країнах Єврозони перевиробництво молока і м’яса. Тож ніхто там не чекає нас з розпростертими руками.
- Який же вихід? Назад в СНГ?
- Виходів кілька. Один з них – пробиватися й на ринки СНГ, де споживачі з великим задоволенням купують українську молочну і м’ясну продукцію, і без отієї складної європейської сертифікації. П’ять років тому наші молокозаводи і м’ясокомбінати почали освоювати ринки Близького Сходу, тобто багатих нафтових країн. Наша делегації їздила до Саудівської Аравії, де почула готовність купувати наші крупи, тверді сири, м’ясні вироби. Необхідно було лише сертифікувати продукцію згідно з мусульманським законодавством, що значно простіше, ніж європейська сертифікація. Роботу цю розпочали, продукція пішла на перспективні ринки, але швидко все те загубили.
Ще одна загадкова дивина: 
Європа і Америка борються за китайські ринки, а Україна впродовж п’яти років ніяк не підпише з Китаєм ветеринарний сертифікат. В Києві все гадають, хто це повинен зробити. А в цій державі проживає п’ята частина населення земної кулі! І м'ясо-молочна продукція там користується попитом. На шляху ж до цього ринку вже не європейські, а вітчизняні старі-нові перепони. До речі, як і до багатьох інших ринків, яких чомусь не хочемо помічати українські урядовці, їм подавай лише європейські ринки, хоча в реалії до них довший шлях, ніж, скажімо, до піднебесного Китаю. Я особисто там бував, отже стан справ на їхньому ринку знаю не з преси. Зрозуміло, не можна відкидати й перспективи виходу на європейські ринки, але не мріями, а конкретною роботою.
- Що ще, на вашу думку, заважає Україні швидше стати державою європейського рівня?
- Часті зміни правил гри в економіці. Доводилось чути, як видні українські політики і державники захоплювалися економічним дивом міста-країни Сінгапур. Але в тому «диві» немає нічого особливою. Керівництво цієї держави, що розташувалась на території одного міста, прийняло одне просте рішення: протягом 20 років не міняти законів стосовно оподаткування бізнесу та інших правил розвитку економіки. А в нас тільки приходить до влади нова команда, відразу береться за впровадження своїх порядків, потім ще й міняє їх кілька разів. Як можна при таких умовах нормально розвивати економіку, конкретному підприємцю щось планувати, на щось розраховувати? На щастя,українські бізнесмени настільки підприємливі, інтелектуальні і мобільні, що здатні вижити в найгірших економічно-політичних умовах, завдячуючи ним і економіка ще не впала зовсім. Боюсь, що в наступному році на краю прірви може опинитися сільське господарство, якому уряд планує скасувати фіксований податок і перевести на загальний. Україна стане другою країною в світі (після переддефольтної Аргентини), де так уряд «допомагає» сільгоспвиробникам.
- А як виживає в цих економічних умовах Куликівський молокозавод, який ви заново відродили 16 років тому?
- Парадокс, але підприємство торік наростило обсяги виробництва у порівнянні з показником 2013 року. Розширили ринки збуту, потіснивши конкурентів з Галичини, Яготина, інших. Втім цьогорічний стан продажу готової продукції не втішний. Причина одна – покупці біднішими стали. За рахунок «дикого» стрибка курсу валюти в державі повинна б збільшитись грошова маса. Частину неї мали б повернути людям через підвищення пенсій, зарплат, соціальних виплат, щоб підвищити їхню купівельну спроможність. Цього не відбулося, підприємство не одержало значної виручки за готову продукцію. Така ситуація й на інших вітчизняних підприємствах, що аж ніяк не відповідає завданням євроінтеграції.
Інтерв’ю записав Григорій Войток
