Для пошуку істини немає строку давності .
Замість «заспіву»
У країнах з явно вираженою диктатурою працюють потужні інститути для створення і поширення «правдивої» брехні. В незалежній Україні такі установи змінюють політичні партії, що плодяться, як щурі. Разом вони «наплодили» стільки брехні, що не тільки сучасникам, а й наступникам нелегко буде все те «розгрібати».Адже кожна нова історична «правда» не просто злітає з вуст певного горлопана-політика, а на замовлення його партії ще й «обґрунтовується» вченими. І аж ніяк не для пошуку істини, а для маніпуляції в людській свідомості. Яке ставиться завдання? Як найпереконливіше «запудрити» голови «джерелу» влади – народу. Тоді можна виправдати будь-який вчинок історичного кумира й сучасного його послідовника.
Від Мазепи й до сьогодення – в очікуванні на «доброго» сусіда.
В «Українській радянській енциклопедії» 1987 року написано: «Мазепа І. (1644-1709) – гетьман Лівобережної України (1687-1708) проводив політику посилення феодально-кріпосницького гноблення. Домовився таємно з польським королем про перехід Лівобережної України до Польщі. В 1708 р. відкрито перейшов на бік шведського короля. Після Полтавської битви 1709 р. втік до турецьких володінь».
Іншу «правду» пише представник Українського інституту національної пам’яті в Чернігівській області Сергій Бутко: «Наприкінці жовтня 1708 р. гетьман Мазепа вирушив на зустріч зі шведським королем, сподівався під шведським протекторатом здобути для України державну самостійність».
Якщо радянські історики і політики вважали вчинок Мазепи зрадою, і цю думку й досі поділяють багато передусім «східняків», то колишні «буржуазні націоналісти» і сучасні «західняки»-патріоти» підносять це до небес – як патріотичний героїзм.
Чия ж правда правильніша? «А це з якого боку подивитись», - може сказати «мудрець з народу». І така «філософія» дуже поширена в українському суспільстві. Як і та, що під протекторатом якоїсь «добренької» сусідньої, держава Україна стане могутньою і незалежною.
Який героїзм вчинив Мазепа? Служив, служив вірно російському царю, потім в його голові визріло «сподівання», що під крилом іншого самодержавця Україна здобуде реальну самостійність. Його так це осяйнуло, що навіть не подумав, у що може обернутись його «сподівання» для 14-тисячного населення гетьманської столиці – Батурина. Сам він тихенько драпонув, а вірнопідданих залишив на розтерзання царській армії, яка не пожаліла ні старих, ні малих. Невдовзі і до гетьмана добралась.
Минуло 305 років від тієї трагедії. На Чернігівщині посумували за жертвами кривавої розправи, але кожен по-своєму. Скажімо, прихильники євроінтеграції використали кістки тисяч убієнних батуринців для залякування проти Росії, зокрема її Митного союзу. Інтернет-видання «Хвиля Десни» назвало інтерв’ю з уже згаданим Сергієм Бутком з «тонким» підтекстом: «Батуринська трагедія… По трьох століттях перед самітом у Вільнюсі».
Якщо дивитись з позиції пошуку істини, тоді варто було б згадати і те, як «рятівники-сусіди» шведи топтали українську землю своїми загарбницькими башмаками. А хто головну скрипку грає в Європейському союзі? Правильно мислите – Німеччина. Не заглядатиму у давню історію, а нагадаю лише два історичні факти ХХ століття. У роки громадянської війни певні політичні сили сподівались, що німецькі війська допоможуть здобути Україні незалежність від Росії. Але коли ті ступили на нашу землю, то показали себе такими ж загарбниками, як й інші.
В 1941 році теж багато хто з «українських патріотів» зустрічав німецьких окупантів хлібом-сіллю як «дорогих визволителів». Потім «прозріли», коли побачили криваве поголовне знищення українців.
Звісно, переможена і зруйнована Німеччина давно стала іншою. Але за рахунок власних зусиль і власної волі, а не під чиїмось «протекторатом». Україна одержала перший історичний урок здобуття волі під крилом іншої держави ще до «мазепщини» - в 1654 році, коли офіційно приєдналась до Росії. Проте такого уроку виявилось замало не тільки для гетьмана Мазепи, а й для його «патріотичних» наступників, аж до сучасних. Все шукають, хто нам побудує рай на землі. Давно треба б прозріти, але очі «замилені» і мізки «запудрені» правдивою брехнею. І не тільки історичною, а й сучасною політичною. Навіть такою «примітивщиною», що, напевно, тільки в Україні й побачиш! На дорогих «бик-мордах» в Києві намалювали «страшилку»: вступ до Євросоюзу – це одностатеві шлюби. На кого розрахована така анти агітація? На який інтелектуальний рівень її «споживачів»?
Україна – як мала дитина: любить казки і яскраві подарунки
Як не старались більшовики, щоб весь світ повірив у марксистсько-ленінський комунізм, але цього не сталося. А в Україні вірили й продовжують вірити гарним казкам для дорослих. Суспільство продовжує й далі наступати на ті ж самі граблі. Причому ні з кого ніколи не спитали по-серйозному за брехню. Бо на кожну брехню є дві правди, якими можна виправдатись за найстрашніше зло проти людства.
Заради чого підняли людей в 1917 році на криваву революцію і братовбивчу громадянську війну, потім знищили вмілих господарів і кинули аграрну країну в голодомор? Кажуть, в ім’я побудови світлого майбутнього. Не побудували, і ніхто за це не відповів, як і за мільйони загублених людських життів.
Гордимось Перемогою, але «не бажано» говорити правду, як у багатьох боях непродумано, навіть злочинно знищували своїх солдатів. Тільки під Києвом полягло їх - необстріляних і неозброєних, майже півмільйона. Такого ще одного душогубного ставлення до власної армії історія людства не знає. Напевно, ніде немає й таких, як у нас, маніпуляторів правди.
Весь світ давно прозрів від комуністичного дурману, засудив тих, хто його нав’язував, а українці й досі вірять, що нові комуністи «повернуть народу владу, фабрики, заводи і землю», ніби все те колись було в руках того народу.
Якщо вдуматись в реалії життя сучасної України, то можна прийти до висновку, що українська спільнота найсерйознішим чином «заражена» бацилами брехні і безвідповідальності, від чого й усі негативні наслідки багаторічної «не розбудови» незалежної України. Бо віримо тому, хто вміє гарно брехати. Вважаємо своїм захисником того, хто дав якусь милостиню. Натомість в європейській державі чи США нормальний громадянин соромиться одержувати навіть державну соціальну допомогу, не говорячи вже про якісь подачки, що масовими стають у нас перед виборами.
В Україні на порядку денному, як і 300 років тому,- під чий протекторат «стрибнути», хто нам більше допоможе. Ніби, не держава, а будинок для інвалідів чи будинок «Малютка» для безрідних дітей. І скільки б хто нам не говорив у вічі, що безплатний сир лише у мишоловці, ми продовжуємо жити у своїй казці, зі своїми брехливими казкарями.
Якщо товаришам Петра Симоненка треба поагітувати за новий соціалізм, вони «козиряють» Китаєм, В’єтнамом і навіть Північною Кореєю. Що самі зробили для покращення життя громадян України за 22 роки засідання в парламенті (у першому скликанні була комуністична більшість), про це не звітують.
Не новачками у владі сформована й команда Арсенія Яценюка, але й від неї чуємо одні гарні обіцянки і «соковиту» критику існуючої влади. Коли ж заводять мову про майбутні владні портфелі, повторюється гризня, яка була й тоді, коли самі перебували при владі. На що розраховують такі політики? На довірливих виборців, яких можна легко купити «благодійністю» і «правдивою» брехнею. Причому, цією політичною «валютою» однаково користуються як опозиціонери, так і ті, що при владі.
Досвід старих політиків переймають і новачки. Їм ніколи займатися просвітницькою роботою, треба якнайшвидше дорватися до влади. В поспішності повторюють помилки навіть більшовиків, не говорячи вже про сучасних політичних «банкротів». Перші такі вже з’явились і в «безхребетному» українському суспільстві, що обнадіює на його «видужування». Для прискорення цього процесу потрібні справжні, вмілі, не брехливі свої «лікарі», а не найняті десь, яким не зрозумілі «хвороби» українського суспільства. Та й мета в них інша – заробити грошенят. В Україні, де в обігу мільярди «не трудом» заробленої валюти, створені найкращі умови для таких заробітків. Хто з чужих «заробітчан» стане нам радити, як навести лад в державі, щоб потім самому втратити легке збагачення, ще й з надровим чи земельним «бонусом» ?
В сучасній Україні неможливо знайти приклади щирої самопожертви певної політичної сили на благо розквіту незалежного суспільства. На брехні «заїжджають» до владних кабінетів, потім з допомогою брехні й державою керують. І не бояться, що в пошуках істини немає терміну давності. Не їм же, а нащадкам червоніти за їхню брехню.
Григорій Войток
