Шановний Олександре Андрійовичу!
Журнал «Фокус» у рейтингу 100 найвпливовіших українців 2015 року поставив Вас на 77 позицію. Тож і звертаюся до Вас, як до видного діяча, ще й Богом наділеного талантом журналіста-організатора. А почну своє звернення з однієї історичної довідки, точніше – з цитати французьких журналістів Рюефа і Пєра, які написали про післявоєнну Німеччину: «Ще напередодні німці безпомічно бігали по місту, щоб додатково розшукати які-небудь продукти харчування. А наступного дня їхні думки вже сконцентровувалися тільки на тому, щоб зайнятися виробництвом цих продуктів харчування. На передодні на обличчях німців лежала печаль безнадії, а наступного дня вся нація з надією дивилася в майбутнє».
Цією історичною цитатою я звертаю Вашу увагу на те, як і на яких прикладах, скажімо, ваш телеканал ICTV формує в української нації надію на майбутнє. Відразу ж вточню, що це запитання треба поставити, певно, й переважній більшості провідним телеканалам, газетам і сайтам. Бо бачу, що українська журналістика, немов змовилась, продажно-свідомо чи через власну «короткозорість», працює системно передусім на «оболванювання» суспільства сенсаціями-одноденками, цинічно-брехливими гаслами й обіцянками ідеологічних «найманців», недолугих відщепенців-державників, депутатських бандитів та казнокрадів. Не ЗМІ, а якісь «громовідводи» та окозамилювальні «заводи»!
Ви, безумовно, бачите Європу і Америку на власні очі. Думаю, не обділені й почуттям честі та сорому. Тож признайтеся хоча б самому собі – чи не гидко Вам слухати безупинно лемент з телеекранів про якусь боротьбу українських владників і політиків за європейські стандарти для народу?
Проте, проживши на світі без кількох днів 77 років, з яких піввіку – у сільськогосподарському виробництві, я й досі не втратив оптимізму, а з ним – і наївності. Тож недавно збрело мені на голову показати з допомогою вашого телеканалу ICTV шматочок й іншої України, ніж ту , яку показують щоденно по телебаченню. Мої помічники зв’язалися з вашими журналістами і запросили їх на відкриття … нової робітничої їдальні, обладнаної по-європейськи, але з цінами на обід … ще радянського періоду – 2 гривні 50 копійок. У нашому господарстві здавна така ціна (триразове харчування – 4 гривні) для майже півтори тисячі працюючих. Для цього є три стаціонарні і 12 виїзні їдальні.
Ще заінтригували ваших журналістів тринадцятою зарплатою, яка, наприклад, для механізаторів сягає до 25 тисяч гривень. Основну зарплату торік підвищили на 50, у цьому році – ще на стільки ж. Господарство орендує 32 тисяч гектарів землі, що менш, ніж третина сільськогосподарських земель Бобровицького району, але поповнення бюджету забезпечує на 70 відсотків. Щороку будуємо 15 - 20 квартир з побутовими зручностями для працівників. За останні роки створили три сотні нових робочих місць на нових виробничих об’єктах. Першими в області сертифікували круп’яний завод за євро стандартами. Побудували власну залізничну вітку, елеваторний комплекс на 317 тисяч тонн, насіннєвий завод та багато іншого. Ремонтуємо дороги, розчищаємо узбіччя, допомагаємо соціальній сфері, немічним людям. А ще – ми готові поділитися секретами, як можна і в нинішньому ідеологічно-продажному та корупційно-економічному бардаку заробляти гроші на землі, забезпечуючи людям небідне проживання та постійно збільшуючи відрахування до державної скарбниці. Адже багато великих агрохолдингів заробляють здебільшого тим, що скуповують великі орендовані землі (100 – 500 тисяч гектарів), потім перепродують свої корпоративні права на них більшим «грошовим мішкам». Вони мають від цих торгів сотні мільйонів доларів, а селяни і бюджет – велику дірку з бублика. Як господарюють на землі? Поцікавився у двох сусідів: собівартість виробництва зерна у 2,5-3 рази вища, ніж у нашому господарстві. Звісно, на офіційне підвищення зарплат і відрахувань до бюджету грошей немає. Невідомо, де діваються й величезні їхні «видоєні» з банків кредити. Ряд таких «землепашців» уже в бігах.
Чому все це не цікавить журналістів? Виявляється, дещо цікавить, але за те, що покажуть у хвилинному ролику, як можна не старцювати, а заробляти і людей годувати, - треба заплатити телеканалу великі гроші.
Ні, ми не сподівались на цілком безплатний показ по телебаченню, але не очікували, що наш виробничий досвід прирівняють до реклами політичних партій і їхніх брехливих та злодійкуватих лідерів.
В нашому господарстві є гроші, щоб заплатити й дорогий ефір. Але навіщо це нам? Ні я, ні мої заступники не рвемося ні в народні депутати, ні в «народні» урядовці. І продукцію нашу не треба рекламувати – за нею стоїть черга покупців по валютних контрактах. Хтось язиком торочить про світові технології, європейські стандарти, а ми давно почали те запроваджувати, продуктивно співпрацюємо з відомими американськими та європейськими фірмами. А от за Україну серце щемить. Навіть зарубіжні друзі вже говорять, що ворог номер один для нашої держави – внутрішній безлад, замішаний на корупції. Я ж гадаю – а чи не українська журналістика є отим ворогом номер один? Адже це вона формує жебрацько-споживацьку, грабіжницько-революційну та продажно-байстрючу свідомість у суспільстві? І аж ніяк не оту – німецьку післявоєнного періоду.
А як міркуєте Ви, Олександре Андрійовичу, посідаючи 77-мий номер в рейтингу 100 найвпливовіших українців?
Леонід Яковишин
Герой України, генеральний директор ТОВ «Земля і воля»
